Джозеф О'Коннор «Зоря морів»

Напис на палітурці «Бестселлер New Your Times» разом з двох-, трьохслівними цитатами з рецензій в дусі: «Захоплююче. Неперевершено», «Книга на яку ви так довго чекали» — це явна ознака, що вам намагаються впарити якесь сміття. Книгу Джозефа О'Коннора «Зоря морів» я прочитав всупереч цьому сигналу, керуючись любов'ю до видавництва Астролябія та зацікавившись синопсисом. Не сказати, що книга — повний бестселлерньюйорктаймз у істинному, тобто поганому розумінні, але й нічого особливого. Суміш жіночого та детективного роману.

Джеймс С.А. Корі «Експансія»

Хоч перша книга циклу була видана 2011 року, ще до появи поняття "нетфлікс-адаптація", вона випередила свій час і була написана так, що майже нічого не треба адаптовувати: тут у нас сильні незалежні жінки на керівних позиціях, "люди кольору" в усіх можливих комбінаціях, прекрасне та могутнє змішання культур та мов. "Майже", бо деякі моменти все ж неприйнятні для літа божого 2022-го, а тим паче 2500-го чи коли там відбувається дія: головний герой, хоч і походить із поліамурного сімейного кооперативу з п'яти куколдів та трьох матерів, але все ж його шкіра ганебного білого кольору, а сексуальна орієнтація безапеляційно "традиційна". І ще одразу кидається у вічі відсутність трансгендерних та гомосексуальних персонажів, так наче б наука гендерних студій, яка вже сьогодні кожного для відкриває нові гендери та робить прориви в інтерсекціональності та інклюзивності, так от наче б ця наука взагалі не існувала протягом 5 століть, що вели до подій, описаних у книгах. Просто ганебно.

Гарольд Ковінґтон. «Сини свободи»

Остання книга з циклу є своєрідним рімейком першої, роботою над помилками. Як і у «Воронячій горі», в «Синах свободи» ідеться про майбутнє Північнозахідної Американської Республіки і так само, як і у випадку з першою та всіма іншими книгами з серії, головна задача цієї — надихнути читачів на повстання проти федерального уряду в реальному житті, приблизно як «Щоденники Тернера» наче б то надихнули Тімоті Маквея на теракт в Оклагомі.

Ернст Юнґер «Штурм»

Коротке оповідання Ернста Юнґера «Штурм» розповідає про життя молодого лейтенанта Штурма (в якому впізнаємо самого автора) на бойовій позиції у Франції. На відміну від інших його оповідань про війну, як «В сталевих грозах», «Вогонь і Кров», «Перелісок 125», бойові дії тут хоч і відбуваються, але якось наче на фоні, розповідь — не про них. В центрі уваги — роздуми про війну, життя та смерть, а також душевні розмови з побратимами-офіцерами. Попри те, що це доволі короткий твір, у ньому знайшлося місце для оповідання-в-оповіданні — Штурм читає побратимам написану ним історію про молодого офіцера, який повернувшись з війни безуспішно шукає себе в мирному житті.

Harold Convington «The Hill of the Ravens»

Гарольд Ковінґтон навіть не брався приховувати того, що його цикл романів про Північно-західну незалежність — це чиста пропаганда, покликана в художньому вигляді показати читачам, що повстання проти федерального уряду Сполучених Штатів — реальна справа, і чого можна очікувати з початком та, головне, успіхом такого повстання. Але перший роман з серії, The Hill of the Ravens (не берусь перекладати назву, бо виходить якось недолуго), настільки натужно просуває пропагандистську складову, що від цього сильно страждає художня.

Джек Лондон «Мартін Іден»

Прочитати цю книгу спонукала мене висока думка про неї Домініка Веннера, висловлена в спогадах «Бунтівне серце». Веннер, будучи у в'язниці, знайшов найбільшу моральну підтримку саме у цій книзі. За його словами це «книга, чий мужній песимізм здатен повернути нас до життя». Якщо це правда, то моя життєва ситуація, на щастя, не дозволяє мені вповні відчути силу цього твору, але я тим не менш насолоджувався ним як просто хорошою історією.

Гарольд Ковінґтон «Плекаючи Залізну Мрію»

Ця збірка есеїв Гарольда Ковінґтона демонструє ідеологічні пошуки, що передували його пізньому становленню як головного адвоката ідеї Північно-Західної міграції свого часу та лідера партії Північно-Західний Фронт. Цій ідеї був майже повністю присвячений його подкаст «Радіо Вільний Північний Захід» (Radio Free Northwest, RFN) та його magnum opus, пенталогія романів про Північно-західну незалежність. А збірка включає вибрані статті з 1990-х — початку 2000-х, переважно зосереджені на численних проблемах американських ультраправих рухів, і переважно взятих з інформаційного бюлетеня, який розсилав автор (в чому ця книга схожа на «Облогу» Джеймса Мейсона, тільки в кілька разів менша за обсягом), розміщених в хронологічному порядку так, що останні статті завершують книгу на піднесеній ноті: Північно-Західний територіальний імператив, план Батлера — єдине вирішення вищезгаданих проблем та єдиний шлях порятунку білої раси принаймні в США.

Герман Мелвілл «Мобі Дік»

В анотації до українського видання від Книголав (яке, до речі, розкішне як зовні так і всередині) написано, що ця книга — зріз епохи та світогляду, про те, як люди колись жили, і саме так я її і читав, не заглиблюючись у роздуми та не шукаючи символізму. Не кажу, що символізму там немає чи що книжка неглибока за змістом. Впевнений, вчені уми не одну дисертацію написали досліджуючи цю книгу. Але якщо й читати її чисто заради опису життя нантакетських китоловів, то твір доволі цікавий. Бо маючи письменницький хист та достатньо досвіду, можна написати цікавий роман хоч про роботу електрозварювальників, хоч про оператора вилочного навантажувача, якщо продуманий сюжет розбавити довідниковими та енциклопедичними даними.

Домінік Веннер «Бунтівне серце»

Про Домініка Веннера я до читання цієї книги знав лише те, як він демонстративно покинув цей світ в Соборі Парижської Богоматері, а також те, що інша його книга «До позитивної критики» часто трапляється в списках рекомендованого читання «правої» літератури. Отже представляти вам автора я не маю жодних підстав та морального права. Але кілька слів про саму книгу можу і написати.

Автор розповідає нам свої враження від Алжирської війни, учасником якої він був. Можливо мені варто було би дізнатися більше, але чомусь схиляюся вірити, що ця війна дійсно була доволі ганебною сторінкою історії Франції та загалом Західного світу. Європейці кинули своїх же людей на поталу диким істотам, під оплески комуністичної наволочі вдома. Таке у Африці згодом ще не раз повториться, принаймні в Родезії та ПАР.

Під впливом цих подій Домінік Веннер став затятим ворогом держави та учасником кількох організацій різного ступеню терористичності, про що також розповідає у цій книзі, назва якої перегукується з «Авантюрним серцем» Ернста Юнґера. Проте на відміну від Юнґера, Веннер неохоче згадує про війну та, за його словами, не піддається ветеранській ностальгії, тому це не так книга спогадів, як книга роздумів. В тому числі роздумів про спогади.

Подяка видавництву Пломінь за видання українського перекладу, ще й з чудовими ілюстраціями. Пам'ятаю, як в часи застою українського книговидання знаходив різні книги видані в 1991 - 1994 роках українською мовою та сумував, що вже можливо ніколи такого не буде. Але зараз живемо в набагато цікавіші часи, коли хоч українців і меншає, та українська культура стрімко кріпшає.

Філіп Рот «Американська пастораль»

Можливо я не вловлюю якийсь постмодерністський пласт прихованого сенсу, але якщо сприймати цю книгу буквально, то вона справляє досить таки огидне, і, страшно сказати, антисемітське враження. Автор описує американських євреїв як дегенеративне плем'я, поголівно уражене генетичними хворобами. Головний герой відганяє від себе неприйнятні думки про свою доньку. Донька стає червоною терористкою (привіт маккартізм). Словом, всі погані стереотипи про чудову єврейську націю, яка допомогла Сполученим Штатам стати такими, якими вони є зараз.

А ще, там ні слова про страшну трагедію Голокосту аж доки дія не доходить до 60-х років. Тобто підсилюємо міф заперечувачів Голокосту про те, що свідчення та факти були сфабриковані в 1960-х. Просто ганебно. Автор — відвертий антисеміт.

Дмитро Корчинський «Прочани вночі»

Почав читати трилогію з кінця, але не схоже, щоб від цього щось втратив, бо книга нормально читається і як самостійний роман. Втім знатиму точно, як доберуся до Сяючого Шляху та Еститики Жебратства.

Дія роману відбувається за часів президентсва Ющенка і закінчується після перемоги наступного президента. Герої книги — авантюристи на кшталт самого Корчинського, або яким би він хотів себе бачити. Влаштовують політичні акції, виборчі каруселі, мутять теми, їдуть в Грузію щоб повоювати, планують розпочати консервативну революцію для порятунку білої раси, захопивши середньовічний замок у Європі, обговорюють живопис та архітектуру. Багато реплік для діалогів та роздумів видадуться вам знайомі, якщо ви стежите за Корчинським якийсь час.

Якщо вам подобається специфічне філософствування Дмитра Корчинського, то ця книга точно сподобається — тут більшість діалогів, абсолютно театральних, у стилі «Корчинський говорить із Корчинським». Особисто мені сподобалось.

Дмитро Корчинський «Війна у натовпі»

Ця книга — збірка спогадів різних авторів про різні військові конфлікти 1990-х років (Абхазія, Придністров'я, Чечня, Югославія), про побут совєтської армії кінця 80-х, про деякі події в Україні. А також про совєтський контингент у В'єтнамі в 1970-х, учасником якого був Валерій Бобрович.

Хоч автори різні та у всіх різний стиль, але все цікаво читати. Окрім хіба що спогадів «Полковника Боровця» про Казахстан, які мені видались аж надто ексцентричними. Щось у стилі «Зєльоного слоніка». Найсерйознішим автором з ватаги мені видається «Сотник Устим», він же Валерій Бобрович. У нього є своя книга спогадів про Абхазію, яку я дуже рекомендую — «Щоденник сотника Устима».

Про участь УНСО в Придністровському конфлікті рекомендую нещодавно видану та вже навіть перевидану книгу Валерія Пальчика «УНСО: Перший посвист куль».

До речі, про перевидання. Звісно дякую видавництву Залізний Тато за можливість почитати паперову версію книги, оригінальне видання якої давно стало раритетом. Але вони просто взяли відсканований текст оригінальної книги, прогнали його через OCR, типу ABBYY Fine Reader і переверстали, схоже навіть не читаючи. Тому майже на кожній сторінці є артефакти від розпізнавання — наприклад «воші» замість «вони», «приднісгровці», слова розбиті дефісами там, де був перенос тощо. Краще б вони зробили репринтне чи факсиміле видання. Принаймні можна було б читати без прокльонів. Відповідальність за теракт взяла на себе керівник проекту Ірина Голуб, цитую з Фейсбук: «Я налажала. І так, мені прикро, соромно і неприємно, але так часом буває, навіть коли дуже стараєшся.». Але схоже це не той випадок, коли стараєшся. Бо там достатньо було б один раз прочитати текст перед тим, як віддавати на друк.

Ернст Юнґер «В сталевих грозах»

У літературній критиці цю книгу прийнято протиставляти книгам Еріха Марії Ремарка, з тим, що у Еріха Марії війна зображується я суцільна печаль, а у Ернста — молодцювата бравада та доблесть. Ремарка не читав, тож цією згадкою і обмежу компаративістику. Настрій книги дійсно переважно піднесений, як і настрій юнаків напередодні Великої Війни, яким судилось удобрити своїми тілами поля боїв. Але книга пережила багато редакцій, і наскільки я зрозумів з передмови до цього видання, кожна редакція потроху вимивала оцю браваду на користь засудження війни як явища. Втім у цій пізній редакції досі більше захоплення боями та маневрами, ніж журби.

Окремо варто похвалити переклад Юрка Прохаська. Це найкращий український переклад з усіх, що я читав. Написано дуже живо та з відчуттям часу, але без надлишку архаїзмів. Аж викликає бажання почитати інші його переклади, щоправда не знайшов нічого цікавого для себе. Можливо почитаю разом з дітьми фентезі «Нескінченна історія», як доростуть.

Сергій Трохим «1986. Чорнобильські хроніки»

У книзі зібрані спогади київських телевізійників про наслідки аварії на ЧАЕС. Одним із них на той час був і автор (справжнє ім'я — Сергій Дишленко). Спогади своїх колег, я так розумію, автор записав з їхніх слів.

Міленко Єрґович «Іншалла, Мадонно, Іншалла»

Давно я не читав настільки добре написаної прози. Хоча можливо це більше говорить про мої смаки, ніж про конкретно цю книгу.

Спершу кілька слів чому я вирішив її прочитати. Моє знайомство з Балканами почалося з іронічного захоплення сербським воєнним турбофолком. Для тих, хто не в курсі — це щось на кшталт наших весільних пісень, тільки про Радована Караджіча та інших сербських героїв, про ненависть до мусульман, хорватів та американців, про окремі події чи загальні настрої балканських воєн 1990-х — ранніх нульових. Якщо взяти до уваги окремих виконавців, як Рокі Вуловіч, то вони заслуговують і на серйозне захоплення — там достойна якість і в плані музики, і лірики, і навіть відеокліпів. Та навіть найгірші представники жанру (а іноді чим гірші — тим кращі) сьогодні мають багатьох іронічних та пост-іронічних послідовників, для яких ця музика програмує аксіому «Косово є Сербія» і дає поштовх до вивчення новітньої історії Балкан з упередженістю на користь сербів.

Вільям С. Берроуз «Наркота»

Сказати що Вільям Сьюард Берроуз — огидний дегенерат, який писав огидну дегенеративну прозу — це нічого не сказати. Але як казав класик, люди здавна цікавились власним калом, питками і казнями та уродами. Берроуз — усе це поєднав у своїх книгах і, припускаю, у власній особистості також, тож його успіх був неминучий.

Пригадую як у підлітковому віці читав короткі рецензії на всіляку «контркультурну» прозу в молодіжних журналах і вишукував ті оранжеві книжки російського видавництва в книжкових магазинах. Чим провокативнішою була книга, тим більше хотілось її прочитати.

Олексій Жупанський «Благослови тебе Боже! Чорний Генсек»

Знаючи, що у «Видавництві Жупанського» випускають збірник українських перекладів Говарда Філіпса Лавкрафта, і прочитавши вступ до цієї книги, я був майже впевнений, що це буде 100% лавкрафтівщина. Журналіст приїздить у віддалене шахтарське містечко, щоб розслідувати загадкові зникнення людей на шахтах та не менш загадкові перевиконнання планів видобутку. Між людей живуть та трудяться людиноподібні істоти, які з'явилися з-під землі. В будинках культури та актових залах проходять чорні обряди. На вулицях з гучномовців лунає загадкова нелюдська музика…

Василь Кожелянко «Дефіляда в Москві»

Твори жанру «альтернативної історії» я умовно поділяю на три групи. Перша — чистий уявний експеримент, де автор змінює в історії якийсь факт, а далі дає подіям розвиватись за правилами геополітики, людського фактору, історії загалом тощо, як дають розвиватись бактеріям у чаші Петрі. Метою автора є продемонструвати власну крутість як експерта, мовляв я у мами Збігнєв Бжезинський. Друга — антиутопія, де автор переконує читача, чому одна ідеологія чи політичний устрій гірше іншого, змальовуючи як би було погано якби… Головна мета тут — повчання. Третя група — утопія, і ці твори та їх автори найменше заслуговують на повагу, тому що будучи представниками ідеології-невдахи чи нації-невдахи, вони фантазують про те, як би було добре, якби вони не були невдахами. Як правило, такі твори та їх автори втрачають будь-який зв'язок з реальністю і змальовують вже зовсім фантастичні події, намагаючись виправити не тільки історію, але і дефектну суть своєї улюбленої ідеології чи нації. Точніше вдають, що ніякого дефетку немає, а винен завжди хтось інший, або взагалі не хтось, а випадок. Ідеальним прикладом є те, як росіяни літературний прийом «мандрівник у часі» розвинули до окремого жанру книг про «попаданцєв». «Прастой рускій дєсантнік Іван нєвєдомим образом оказиваєтся в 1917 году і ізмєняєт ход історіі». «Попаданєц» легко виправляє якусь прикру помилку в історії типу усунення царя Ніколая ІІ чи розвалу Сов'єтського Союзу, а далі вже нічого не заважає улюбленій імперії встати з колін та панувати світом.

Павло Шандрук «Армія звитяги»

Ім'я Павла Шандрука, вочевидь пропустивши повз вуха на уроках історії в школі, я вперше закарбував у пам'ять років десять тому, почувши в пісні гурту Русич слова: «Ми пам'ятаєм велич Шухевича і здобутки Шандрука». Після короткого ознайомлення зі здобутками на Вікіпедії, поставив собі зарубку прочитати колись його книгу спогадів «Армія звитяги», що вийшла 1959 року у США в англійському перекладі під назвою «Arms of Valor». У примітках до книги ще згадується українське видання, яке в той час планувалося, але схоже що воно ніколи не вийшло. І рукопис теж мабуть втрачено, тому що коли зрештою книгу видали в Україні в 1999 році під назвою «Сила доблесті», це був переклад з англійської.

Нещодавно мені пощастило знайти та придбати те оригінальне видання 1959 року та закрити десятирічний ґештальт, таки прочитавши книгу.

Ендрю Макдональд. «Мисливець»

«Мисливець» — друга і остання художня книга Вільяма Лютера Пірса під псевдонімом Ендрю Макдональд. За його словами, на противагу «Щоденникам Тернера», ця книга планувалась як більш реалістичний роман. Там де в «Щоденниках…» повномасштабна священна расова війна з використанням ядерної зброї, в «Мисливці» — теж расова війна, але розпочата неграми, і не доведена до кінця, а придушена після кількох десятків тисяч убивств білих. Що в принципі неважко собі уявити в наші дні в США, з «Black Lives Matter» та бунтами на кшталт Фергюсонського. Геноцид у Руанді забрав вдесятеро більше життів, тож будемо вважати що реалізму дотримано.