Григорій Клімов. «Пісня переможця»

Наслухавшись друзів, у яких книги Григорія Клімова служать чи не головним підґрунтям світогляду, або принаймні мірилом для оцінки соціальних явищ, груп та конкретних людей, я вирішив і собі ознайомитись із його творчістю. Щоб із перших рук дізнатись, що означають вирази «по Клімову» та «клімовщина», якими так часто послуговуються згадані друзі. Почати вирішив з початку, тобто із першої книги «Пісня переможця» (різні видання виходили під різними назвами: «Берлінський Кремль», «Машина терору» «Крила холопа»), хоч вже знав, що для виконання поставленої мети її буде недостатньо, тому що роздуми над теорією виродженців починаються не тут. Хіба що у післямові до видання 1971 року він пише про дегенератів та статевих збоченців.

Ця ж книга є спогадами Г.Клімова про кінець другої світової війни, його роботу в совєтській адміністрації окупованої Німеччини та загалом про обстановку тих часів. Видаючи ці спогади друком за кордоном, автор не був скований цензурою, не мусив узгоджувати їх з офіційними версіями подій та офіційною совєтською «правдою». Ще й зараз на його адресу сипляться звинувачення у зраді «родіни», мовляв, книга є ілюстрацією комплексів втікача та зрадника, виправданням власної вини. Комуністична машина брехні працювала настільки добре, що й досі її плоди процвітають в умах навіть молодих людей, які і совєтського союзу-то толком не бачили. Я не готовий наводити документальні підтвердження правоти автора, по-перше, не маючи підстав у ній сумніватись, а по-друге знаючи наскільки марна це справа — доводити шанувальникам Іосіфа Сталіна щось, що суперечить їхнім переконанням. Це як сперечатись з релігійними фанатиками. Та і не на таких орієнтована книга.

Дмитро Донцов. «Дух Росії»

У нарисі «Дух Росії» ідеолог українського націоналізму Дмитро Іванович Донцов розмірковує над менталітетом російського народу.

Ось деякі провідні тези твору. Росіяни — це темна орда, що хоче загнати у темряву свого гніту Європу та решту світу. Впродовж всієї історії у московітів колектив пригнічував індивідуальність; бездумний ентузіазм заохочувався, а розумна ініціатива каралась. Росіянин не любить працювати, якщо над ним не стоїть ніхто з нагайкою, не любить відповідальності, не поважає чужу власність. Головна зброя Росії — це численність та бездумність її населення.

Роберт Гайнлайн. «Чужинець у чужій країні»

В дитинстві та юнацтві, коли я полюбив американську наукову фантастику, я вважав Роберта Гайнлайна своїм улюбленим фантастом і читав усе, що міг знайти з його творів. Спершу була повість «Сироти неба», відома як «Пасинки Всесвіту», у одноіменному збірнику американської фантастики в російському перекладі з серії «Икар», потім, здебільшого завдяки сільській бібліотеці, були прочитані «Час зірок», «Тунель в небі», «Маю скафандр, готовий подорожувати», «Марсіанка Подкейн», «Астронавт Джонс» та деякі інші. Та і зараз Гайнлайн залишається одним із моїх улюблених письменників, от тільки сама наукова фантастика відійшла для мене на другий план і стала свого роду відпочинком від основного читання.

Тож тепер, коли мій вибір не диктується фондом бібліотеки чи наявністю перекладу, я вже не можу читати все підряд, тому вирішив читати його твори в порядку популярності. А одним з найпопулярніших творів, який у багатьох рейтингах стоїть на першому місці, є «Чужинець у чужій країні» (Stranger in a Strange Land). Ця книга настільки популярна, що вона дала початок новій релігії. Втім, не така вже й велика штука сьогодні заснувати свою релігію, але сам факт про щось та й говорить.

Євген Грицяк. «Історія Норильського повстання»

Колись у дитинстві, в років 14-15 я прочитав книгу «В круге первом» Олександра Солженіцина. Не те, щоб я її шукав чи чув щось про неї, просто знайшов у батька на полиці і прочитав. Хотів би я зараз сказати, що вже тоді я зненавидів комуністів та савєцкій саюз, але це була б неправда. Книга чомусь читалась дуже легко і була справжнім відпочинком для розуму. Ні, мене зовсім не тішив побут «шарашок» ҐУЛАҐу, і я не зловтішався над важкими долями персонажів. Не знаю, може то вік такий був, що я був нездатний правильно сприйняти ту книгу, щоб вона викликала у мене жах та обурення, а не умиротворення. А ще раніше, в років 10-11, починав читати щось Еріха Марії Ремарка про концтабір, але то вже дійсно було надто рано щоб щось зрозуміти і я й до половини не дочитав.

Тепер же я прочитав ще одну подібну книгу, і тут вона вже знайшла правильного читача. Йдеться про книгу спогадів Євгена Грицяка «Історія Норильського повстання». Книга про те, як сильна людина навіть серед найлютішого свавілля та несправедливості може зберегти свою гідність та заявити про своє право на життя.