Остання книга з циклу є своєрідним рімейком першої, роботою над помилками. Як і у «Воронячій горі», в «Синах свободи» ідеться про майбутнє Північнозахідної Американської Республіки і так само, як і у випадку з першою та всіма іншими книгами з серії, головна задача цієї — надихнути читачів на повстання проти федерального уряду в реальному житті, приблизно як «Щоденники Тернера» наче б то надихнули Тімоті Маквея на теракт в Оклагомі.
Та в цій книзі майже немає нічого з того, що викликало у мене невільну гримасу при читанні першої книги. Діалоги здебільшого природні. Читачеві залишається якийсь простір для власних висновків та роздумів. На вписування себе улюбленого в сюжет автор витратив не більше кількох рядків, як і на паскудження своїх конкурентів по правому рухові.
З ідеалістичної футурології залишились переважно гуманітарні аспекти. З технологічних — лише постійна згадка про літаючі авто, що як на мене, доволі дотепно. Адже «де моя літаюча тачка, чувак?!» — це вже класична претензія сучасного споживацтва до футурологів минулого. Мовляв, 50, а то і 30 років тому нам обіцяли, що сьогодні ми будемо літати в космос та керувати літаючими автівками, а натомість ми й досі повзаємо по землі, хіба що тепер втупившись в екрани. Гарольд Ковінґтон, попри свою зневагу до американського матеріалізму, вручив цю забавку громадянам своєї омріяної республіки як нічого особливого, прозоро натякаючи, хто дотепер заважав нам мати хороші речі.
Книга складається з частин, що описують важливі події в житті республіки, кожна частина все далі в майбутнє. Починається з останніх днів війни за незалежність, коли мирний договір з США вже було підписано, але ще належало захопити усі виділені республіці території. Не всі американські яструби погодились мирно скласти зброю, тож сіверяни ще трохи повоювали за свою землю.
Кілька років потому, імперія планує завдати удару у відповідь, але зрештою обламує зуби об вундерваффе північнозахідців, які будучи ідеологічними спадкоємцями Третього Райху, успадкували також і видатну винахідливість у розробці озброєнь. В результаті територія расистської республіки трохи розширюється.
Для наступної частини Гарольд Ковінґтон позичив ідею з книги «Білий апокаліпсис» Кайла Брістоу та розвиває Солютрейську гіпотезу заселення Північної Америки, згідно якої білі люди мігрували з Європи в Америку 20 тис. років тому. А отже білі американці можуть по праву казати, що вони живуть на своїй, Богом даній землі. На території республіки ведуться розкопки такого поселення, і попри всебічну блокаду, делегація світових учених прибула на місце розкопок, щоб перевірити інформацію.
В останній частині автор більше теоретизує над майбутнім Сполучених Штатів: великі міста перетворені на резервації для «людей кольору» задля збереження хоч якогось порядку на решті території. Навіть столицю задля цього перенесли з округу Колумбія в спокійніший Вермонт. В очікуванні голодних бунтів федеральний уряд планує щось на кшталт економічного дива, але залишки білого населення все одно завбачливо поглядують в бік своїх успішніших сусідів.
В своєму подкасті Radio Free Northwest Гарольд Ковінґтон часто скаржився, що читачі та слухачі, навіть ті, що вдячні, сприймають його книги та подкаст як розвагу, а не заклик до дії. Сам винен, що обрав розважальний формат. Слід було, і автор сам це визнавав, організувати расовий релігійний культ на кшталт Девіда Кореша. І хоч він би тоді можливо і закінчив як Девід Кореш та його послідовники, та повертаючись до Тімоті Маквея, більш вірогідним виглядає те, що на теракт його більше надихнула жорстока розправа федералів над членами культу, ніж книга де описаний подібний теракт. Отже поповнення сонму мучеників було б кращим закликом до дії.
Немає коментарів:
Дописати коментар