tag:blogger.com,1999:blog-47338315589130141782024-03-14T07:27:59.387+02:00Читацький ЩоденникHKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.comBlogger81125tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-4250174985322455642022-12-19T13:43:00.004+02:002022-12-19T15:58:21.742+02:00Джозеф О'Коннор «Зоря морів»<p><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEh6H9-uNjdzFA5wPUvw6OBGams6VCQfwb0OuirProEFdy8LFmtjZsRFTDfWI_B-Rhj-uQbrUnEF0fQdQq5Vt85QSboM-xhw38ClKh6QxZ7eGF1RtuDuKO_LE0lM0A7-J9-fOC4K4hQCoxCDsPKh-ATejkb7ebfXZ6feNIcNqZIcLnRq78ynN4GQcVeE/s800/oconnor.jpg" style="display: block; padding: 0 1em; text-align: center; clear: left; float: left;"><img alt="" border="0" height="320" data-original-height="800" data-original-width="511" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEh6H9-uNjdzFA5wPUvw6OBGams6VCQfwb0OuirProEFdy8LFmtjZsRFTDfWI_B-Rhj-uQbrUnEF0fQdQq5Vt85QSboM-xhw38ClKh6QxZ7eGF1RtuDuKO_LE0lM0A7-J9-fOC4K4hQCoxCDsPKh-ATejkb7ebfXZ6feNIcNqZIcLnRq78ynN4GQcVeE/s320/oconnor.jpg"/></a>Напис на палітурці «Бестселлер New Your Times» разом з двох-, трьохслівними цитатами з рецензій в дусі: «Захоплююче. Неперевершено», «Книга на яку ви так довго чекали» — це явна ознака, що вам намагаються впарити якесь сміття. Книгу Джозефа О'Коннора «Зоря морів» я прочитав всупереч цьому сигналу, керуючись любов'ю до видавництва Астролябія та зацікавившись синопсисом. Не сказати, що книга — повний бестселлерньюйорктаймз у істинному, тобто поганому розумінні, але й нічого особливого. Суміш жіночого та детективного роману.</p><a name='more'></a>
<p>Дія відбувається на кораблі, який везе в трюмі ірландських емігрантів, які тікають від великого картопляного голоду, а на верхніх палубах англійських багатіїв у Америку. Імітація англійського роману 19-го століття, що майже межує з містифікацією — не одразу зрозуміло, де документальні, а де художні фрагменти і написано від імені одного з головних героїв, який наче б то укладав цю книгу. Та навіть примітки від імені того героя.</p>
<p>Оскільки кожен пасажир на додачу до пожитків — бідних чи ошатних, везе із собою однаково багатий багаж з минулого, то дії на кораблі перемежовуються спогадами, інтригами та мотивами з цього минулого. Сюжет та персонажі описані філігранно, дійсно захоплююче, все як пишуть у двохслівних цитатах з рецензій на обкладинці.</p>
<p>Що трохи розвіює містифікацію та дещо заважає читання — так це разюче осучаснення, що межує з нетфлікс-адаптацією. Британія вікторіанської епохи виглядає чітко так, якою зараз прийнято її змальовувати, з жахливою жорстокістю, соціальною несправедливістю, брудом, смородом та сумнівними медичними практиками. Зважаючи на творчість Чарльза Діккенса, важко сформулювати в чому тут конкретно моя претензія до автора, але в говорячи розмито, сеттінг книги ближчий не до Діккенса, а до карикатурного кіно-м'юзикла про Свіні Тодда, пекельного цирульника з Фліт Стріт з Джонні Деппом в головній ролі.</p>
<p>І до речі про карикатури. Незвично для сучасного роману, але в дусі англійського роману 19-го століття, у книзі багато ілюстрацій в стилі гравюр — важко сказати чи сучасної роботи чи з історичних архівів. Там часто зустрічаються расистські карикатури про ірландців, з негроїдними рисами та зображенням кримінальної діяльності. Річ у тім, що в 19-му ст. англосакси дуже зверхньо ставились до ірландців та загалом не відносили їх до європеоїдної раси. Звісно книга не підтримує цих стереотипів, а лиш висвітлює їх для нашого засудження. Але уявіть собі книгу про життя чорношкірих рабів, яка б супровожувалась карикатурами негрів з величезними губами, кавунами в руках та курячими кісточками в кучерявому волоссі. Що б тоді написали в Нью Йорк Таймз? Але зараз ірландці посіли почесне місце серед білих гнобителів, тож насміхатись з них — політично коректне та богоугодне діло.</p>
<p>З тієї ж причини було б некоректно зображати ірландців занадто благородними, хоч вони на той час і були пригнобленим класом. Тому головний борець за права пригноблених у книзі — напів'єврей, на чверть американський індіанець. От тільки предок по єврейській лінії у нього чомусь рабовласник, хоч і благородний — викупляв рабів, щоб вони жили майже вільними людьми в його комуні. Та все одно, зображати євреїв причетними до работоргівлі в Америці — це якась дикість, за яку автор заслуговує бути скасованим, а не піднесеним на п'єдестал бестселлерів Нью Йорк Таймз.</p>HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-9365513622772627712022-01-27T10:32:00.000+02:002022-01-27T10:32:03.113+02:00Джеймс С.А. Корі «Експансія»<p><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/a/AVvXsEisXkvLEy_qv1g8ULb6x3E5qPCKP_J41_RKePLSqWONHwgjiaqoJSDtJ31bmSADqJYTz-hKehq2TMA4CBTjJuebXU61DEF_2Y0OGf8HCRCY8exMv58lFYoj-OdY29HI8YZtSuShx9s07qJEakTJVZDD2podiKssxc34czudhKnUyDxiP8L2_5OEidVZ=s800" style="display: block; padding: 0 1em; text-align: center; clear: left; float: left;"><img alt="" border="0" height="320" data-original-height="800" data-original-width="511" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/a/AVvXsEisXkvLEy_qv1g8ULb6x3E5qPCKP_J41_RKePLSqWONHwgjiaqoJSDtJ31bmSADqJYTz-hKehq2TMA4CBTjJuebXU61DEF_2Y0OGf8HCRCY8exMv58lFYoj-OdY29HI8YZtSuShx9s07qJEakTJVZDD2podiKssxc34czudhKnUyDxiP8L2_5OEidVZ=s320"/></a>Хоч перша книга циклу була видана 2011 року, ще до появи поняття "нетфлікс-адаптація", вона випередила свій час і була написана так, що майже нічого не треба адаптовувати: тут у нас сильні незалежні жінки на керівних позиціях, "люди кольору" в усіх можливих комбінаціях, прекрасне та могутнє змішання культур та мов. "Майже", бо деякі моменти все ж неприйнятні для літа божого 2022-го, а тим паче 2500-го чи коли там відбувається дія: головний герой, хоч і походить із поліамурного сімейного кооперативу з п'яти куколдів та трьох матерів, але все ж його шкіра ганебного білого кольору, а сексуальна орієнтація безапеляційно "традиційна". І ще одразу кидається у вічі відсутність трансгендерних та гомосексуальних персонажів, так наче б наука гендерних студій, яка вже сьогодні кожного для відкриває нові гендери та робить прориви в інтерсекціональності та інклюзивності, так от наче б ця наука взагалі не існувала протягом 5 століть, що вели до подій, описаних у книгах. Просто ганебно.</p><a name='more'></a>
<p>А ще, попри те, що книга має достатньо політичного екшну та персонажів-політиків, жоден з цих політиків не представляє єврейську національність. І це при тому, що мова іде про єдиний світовий уряд на основі ООН, над становленням якого так важко працюють представники цієї титанічної нації. Чи може бути, що автор просто замовчує національність? Чому він тоді так зосереджується на етнічному походженні інших персонажів: або прямо пишучи про колір шкіри чи фенотипічні особливості, або даючи характері імена, як от Авасарала. Таке враження, що пан Джеймс С.А. Корі вважає, що в житті забагато євреїв займають керівні посади і вирішив по-тихому стерти їх зі свого літературного світу. На цю думку також наштовхує той факт, що єдина впізнавано єврейська постать у книгах — винахідник новітнього космічного двигуна Епштейн, і про нього згадується, що він збудував собі корабель з цим двигуном, сів у нього і відправився в мандрівку в один кінець, геть із Сонячної Системи. Ось таке от остаточне вирішення єврейського питання від автора, який намагається прикинутись авангардом політичної коректності.</p>
<p>Українською видано і мною прочитано дві перших книги із серії, і на підході третя і мушу зізнатись, що скоріше всього прочитаю і третю, і наступні книги, бо сюжет таки затягує більше, ніж відштовхує космічне мульті-культі.</p>HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-29548007516877459122021-08-16T07:26:00.003+03:002021-08-16T07:26:37.419+03:00Гарольд Ковінґтон. «Сини свободи»<p><a href="https://1.bp.blogspot.com/-QT6jZDOE7qc/YRnnZCX7RQI/AAAAAAAApzU/376hqIh2pg86h-svM6PEBdZWv1oKMy0qgCLcBGAsYHQ/s457/18603766.jpg" style="display: block; padding: 0 1em; text-align: center; clear: left; float: left;"><img alt="" border="0" height="320" data-original-height="457" data-original-width="318" src="https://1.bp.blogspot.com/-QT6jZDOE7qc/YRnnZCX7RQI/AAAAAAAApzU/376hqIh2pg86h-svM6PEBdZWv1oKMy0qgCLcBGAsYHQ/s320/18603766.jpg"/></a> Остання книга з циклу є своєрідним рімейком першої, роботою над помилками. Як і у «Воронячій горі», в «Синах свободи» ідеться про майбутнє Північнозахідної Американської Республіки і так само, як і у випадку з першою та всіма іншими книгами з серії, головна задача цієї — надихнути читачів на повстання проти федерального уряду в реальному житті, приблизно як «Щоденники Тернера» наче б то надихнули Тімоті Маквея на теракт в Оклагомі.</p><a name='more'></a>
<p>Та в цій книзі майже немає нічого з того, що викликало у мене невільну гримасу при читанні першої книги. Діалоги здебільшого природні. Читачеві залишається якийсь простір для власних висновків та роздумів. На вписування себе улюбленого в сюжет автор витратив не більше кількох рядків, як і на паскудження своїх конкурентів по правому рухові.</p>
<p>З ідеалістичної футурології залишились переважно гуманітарні аспекти. З технологічних — лише постійна згадка про літаючі авто, що як на мене, доволі дотепно. Адже «де моя літаюча тачка, чувак?!» — це вже класична претензія сучасного споживацтва до футурологів минулого. Мовляв, 50, а то і 30 років тому нам обіцяли, що сьогодні ми будемо літати в космос та керувати літаючими автівками, а натомість ми й досі повзаємо по землі, хіба що тепер втупившись в екрани. Гарольд Ковінґтон, попри свою зневагу до американського матеріалізму, вручив цю забавку громадянам своєї омріяної республіки як нічого особливого, прозоро натякаючи, хто дотепер заважав нам мати хороші речі.</p>
<p>Книга складається з частин, що описують важливі події в житті республіки, кожна частина все далі в майбутнє. Починається з останніх днів війни за незалежність, коли мирний договір з США вже було підписано, але ще належало захопити усі виділені республіці території. Не всі американські яструби погодились мирно скласти зброю, тож сіверяни ще трохи повоювали за свою землю.</p>
<p>Кілька років потому, імперія планує завдати удару у відповідь, але зрештою обламує зуби об вундерваффе північнозахідців, які будучи ідеологічними спадкоємцями Третього Райху, успадкували також і видатну винахідливість у розробці озброєнь. В результаті територія расистської республіки трохи розширюється.</p>
<p>Для наступної частини Гарольд Ковінґтон позичив ідею з книги «Білий апокаліпсис» Кайла Брістоу та розвиває Солютрейську гіпотезу заселення Північної Америки, згідно якої білі люди мігрували з Європи в Америку 20 тис. років тому. А отже білі американці можуть по праву казати, що вони живуть на своїй, Богом даній землі. На території республіки ведуться розкопки такого поселення, і попри всебічну блокаду, делегація світових учених прибула на місце розкопок, щоб перевірити інформацію.</p>
<p>В останній частині автор більше теоретизує над майбутнім Сполучених Штатів: великі міста перетворені на резервації для «людей кольору» задля збереження хоч якогось порядку на решті території. Навіть столицю задля цього перенесли з округу Колумбія в спокійніший Вермонт. В очікуванні голодних бунтів федеральний уряд планує щось на кшталт економічного дива, але залишки білого населення все одно завбачливо поглядують в бік своїх успішніших сусідів.</p>
<p>В своєму подкасті Radio Free Northwest Гарольд Ковінґтон часто скаржився, що читачі та слухачі, навіть ті, що вдячні, сприймають його книги та подкаст як розвагу, а не заклик до дії. Сам винен, що обрав розважальний формат. Слід було, і автор сам це визнавав, організувати расовий релігійний культ на кшталт Девіда Кореша. І хоч він би тоді можливо і закінчив як Девід Кореш та його послідовники, та повертаючись до Тімоті Маквея, більш вірогідним виглядає те, що на теракт його більше надихнула жорстока розправа федералів над членами культу, ніж книга де описаний подібний теракт. Отже поповнення сонму мучеників було б кращим закликом до дії.</p>HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-22710199137281582972021-06-15T06:32:00.004+03:002021-06-15T07:25:48.695+03:00Ернст Юнґер «Штурм»<p><a href="https://1.bp.blogspot.com/-rCgqMm1_A-s/YMge4i06d4I/AAAAAAAAolk/nRLX-M4_D0Q6wqzMoUbWrI-kVfYsBwQggCLcBGAsYHQ/s800/cd37e8ea83e0f39b4c715d8521a3f92b.jpg" style="display: block; padding: 0 1em; text-align: center; clear: left; float: left;"><img alt="" border="0" height="320" data-original-height="800" data-original-width="578" src="https://1.bp.blogspot.com/-rCgqMm1_A-s/YMge4i06d4I/AAAAAAAAolk/nRLX-M4_D0Q6wqzMoUbWrI-kVfYsBwQggCLcBGAsYHQ/s320/cd37e8ea83e0f39b4c715d8521a3f92b.jpg"/></a>Коротке оповідання Ернста Юнґера «Штурм» розповідає про життя молодого лейтенанта Штурма (в якому впізнаємо самого автора) на бойовій позиції у Франції. На відміну від інших його оповідань про війну, як «В сталевих грозах», «Вогонь і Кров», «Перелісок 125», бойові дії тут хоч і відбуваються, але якось наче на фоні, розповідь — не про них. В центрі уваги — роздуми про війну, життя та смерть, а також душевні розмови з побратимами-офіцерами. Попри те, що це доволі короткий твір, у ньому знайшлося місце для оповідання-в-оповіданні — Штурм читає побратимам написану ним історію про молодого офіцера, який повернувшись з війни безуспішно шукає себе в мирному житті.</p>
<a name='more'></a>
<p>Українською вийшло аж два переклади: Гліба Парфьонова від видавництва Діпа самостійною книжечкою захалявного формату, та Олександра Андрієвського від видавництва Пломінь в збірці «Авантюрне Серце». Варто зауважити, що книжка від Пломеню містить подяку Сергію «Боцману-Малюті» Коротких, тож при виборі робіть поправку на ступінь власної вдячності цій особі. До того ж переклад Парфьонова здається трохи органічнішим, хоч і не бездоганним.</p>HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-19904402323412971442021-06-07T11:06:00.002+03:002021-07-07T06:19:23.860+03:00Harold Convington «The Hill of the Ravens»<p><a href="https://1.bp.blogspot.com/-oxOfUC2Gxhc/YL3StbkmbzI/AAAAAAAAobo/c4AXiP7bF6QuAFA9ma7oWyDbvX7eHwf4QCLcBGAsYHQ/s400/2017291.jpg" style="display: block; padding: 0 1em; text-align: center; clear: left; float: left;"><img alt="" border="0" height="320" data-original-height="400" data-original-width="267" src="https://1.bp.blogspot.com/-oxOfUC2Gxhc/YL3StbkmbzI/AAAAAAAAobo/c4AXiP7bF6QuAFA9ma7oWyDbvX7eHwf4QCLcBGAsYHQ/s320/2017291.jpg"/></a>Гарольд Ковінґтон навіть не брався приховувати того, що його цикл романів про Північно-західну незалежність — це чиста пропаганда, покликана в художньому вигляді показати читачам, що повстання проти федерального уряду Сполучених Штатів — реальна справа, і чого можна очікувати з початком та, головне, успіхом такого повстання. Але перший роман з серії, The Hill of the Ravens (не берусь перекладати назву, бо виходить якось недолуго), настільки натужно просуває пропагандистську складову, що від цього сильно страждає художня.</p><a name='more'></a>
<p>Основна дія книги відбувається в недалекому майбутньому, коли Північнозахідно-Американська Республіка перемогла у визвольній війні проти Сполучених Штатів і вже міцно закріпилась на геополітичній мапі, ставши свого роду Родезією здорової людини — так само під жорсткими санкціями, але без негрів та без фатальних компромісів. За кілька десятків років респубілка навіть розгорнула космічну програму та освоює Марс як капітальний план Б для білої раси на випадок програшу в назріваючій 3-й світовій війні. Аж тут з'являється привид з минулого, який загрожує як самому минулому, так і майбутньому молодої республіки — випливають темні подробиці державної зради періоду війни за незалежність. Два детективи служби державної безпеки беруться розслідувати небезпечну таємницю.</p>
<p>Детективний сюжет хоч трохи рятує книжку, бо заради нього хочеться її пошвидше дочитати. Без нього книга була би нудотною фантазією, повною неприродніх діалогів на кшталт «— Дивовижно, як нашій республіці вдалось так швидко почати освоювати космос. — Так, ось що буває якщо не тратити гроші на соцдопомогу чорним ледарям». Неприродність в тому, що зазвичай люди не ведуть таких розмов, а нудотність в абсолютній прозорості наміру автора зобразити омріяну утопію, не залишаючи жодного простору для уяви читача та не дозволяючи йому дійти очевидних висновків самотужки. В результаті замість заклику до дії, цільова аудиторія отримує втечу від реальності в світ фантазій. <em>Power fantasy</em> — є такий вираз, який я, на жаль, теж не можу перекласти, — троп про нікчему, який уявляє себе супер-героєм. Гарольда Ковінґтона я не вважаю нікчемою, але читаючи цю книгу відчував якийсь сором — чи то за нього, чи то за себе, чи за інших читачів, бо троп таки передбачає що хтось із нас нікчема. Ковінґтон доволі прозоро та щедро вписав себе в книгу як пророка, першого діючого та довічно-почесного президента республіки. І хоч він і намагався пом'якшити пафос, додавши іронії до свого персонажа, все одно цей хід залишає неприємне враження про автора.</p>
<p>В наступних книгах серії він вже не зосереджувався так ні на своєму персонажі, ні на світлому утопічному майбутньому, а більше на екшні та ідеології, тож там мені майже нічого не затьмарювало задоволення від читання. І добре, що я почав читати цикл з найкращої книги — The Brigade, бо перший млинець явно був нанівець і я би не продовжував читання, якби почав з The Hill Of The Ravens.</p>HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-41491884723187307372021-06-03T07:27:00.004+03:002021-06-03T07:27:19.698+03:00Джек Лондон «Мартін Іден»<p><a style="clear: both; text-align: center;" href="https://1.bp.blogspot.com/-ew5IfO5Atxg/YLhYKoHyLZI/AAAAAAAAoWk/9D97eFaQs0M1Qa8tYhmjL89TFha1kWjGgCLcBGAsYHQ/s475/57549969._SY475_.jpg" imageanchor="1" ><img style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;" border="0" data-original-height="475" data-original-width="297" height="320" src="https://1.bp.blogspot.com/-ew5IfO5Atxg/YLhYKoHyLZI/AAAAAAAAoWk/9D97eFaQs0M1Qa8tYhmjL89TFha1kWjGgCLcBGAsYHQ/s320/57549969._SY475_.jpg" /></a>Прочитати цю книгу спонукала мене висока думка про неї Домініка Веннера, висловлена в спогадах «Бунтівне серце». Веннер, будучи у в'язниці, знайшов найбільшу моральну підтримку саме у цій книзі. За його словами це «книга, чий мужній песимізм здатен повернути нас до життя». Якщо це правда, то моя життєва ситуація, на щастя, не дозволяє мені вповні відчути силу цього твору, але я тим не менш насолоджувався ним як просто хорошою історією.</p>
<a name='more'></a>
<p>Це роман-виховання про молодого моряка-пролетаря, який власними силами долає класові бар'єри та стає визнаним письменником та інтелектуалом. Надихає його на це кохання до дівчини з вищих кіл. Головний герой викликає захоплення, чого не скажеш про об'єкт його захоплень. 25-літня дівуля Рут сидить на шиї в багатеньких батьків, не знає проблем в житті і чекає на принца. Мартін Іден на роль принца їй і тим більше її батькам не годиться, але вона продовжує морочити йому голову, розважаючись тим, як він її боготворить. Батьки теж це дозволяють, очікуючи що цей неотесаний, але гарний моряк «розбудить жінку в нашій дівчинці». Нічого собі дівчинка під 30 років.</p>
<p>Класові мотиви нагадують оповідання про Федька-халамидника іще одного соціаліста. Так само бачимо, наскільки різним життям живе буржуазія та пролетаріят і що першим ніколи не зрозуміти проблем других, та і не дуже хочеться. Мартін Іден утім в своїх пошуках відкидає соціалізм на користь ніцшеанського індивідуалізму, але кінцівкою роману, як на мене, автор натякає на хибність такого вибору.</p>
<p>Я читав роман у перекладі Марії Рябової від видавництва Фоліо і маю відзначити, що переклад достойний. Колись Фоліо ловили на машинних перекладах з російської, але сподіваюсь, що вони покинули цю практику, бо я купив майже всі видання Джека Лондона з їхньої «сірої» серії і буде просто чудово, якщо інші переклади будуть такі ж хороші.</p>HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-31773251438935616012021-05-13T20:07:00.000+03:002021-05-13T20:07:20.306+03:00Гарольд Ковінґтон «Плекаючи Залізну Мрію»<div class="separator" style="clear: both;"><a href="https://1.bp.blogspot.com/-RnhQuyBYRlo/YJ1a2g4LC6I/AAAAAAAAoEk/P9qdPPNXR-Y_HrKJi1i5HetQ8rIGfN0_QCLcBGAsYHQ/s400/2505070.jpg" style="display: block; padding: 1em 0; text-align: center; clear: left; float: left;"><img alt="" border="0" height="320" data-original-height="400" data-original-width="267" src="https://1.bp.blogspot.com/-RnhQuyBYRlo/YJ1a2g4LC6I/AAAAAAAAoEk/P9qdPPNXR-Y_HrKJi1i5HetQ8rIGfN0_QCLcBGAsYHQ/s320/2505070.jpg" style="clear: both; float: left; margin: 0 1em"/></a></div>Ця збірка есеїв Гарольда Ковінґтона демонструє ідеологічні пошуки, що передували його пізньому становленню як головного адвоката ідеї Північно-Західної міграції свого часу та лідера партії Північно-Західний Фронт. Цій ідеї був майже повністю присвячений його подкаст «Радіо Вільний Північний Захід» (Radio Free Northwest, RFN) та його magnum opus, пенталогія романів про Північно-західну незалежність. А збірка включає вибрані статті з 1990-х — початку 2000-х, переважно зосереджені на численних проблемах американських ультраправих рухів, і переважно взятих з інформаційного бюлетеня, який розсилав автор (в чому ця книга схожа на «Облогу» Джеймса Мейсона, тільки в кілька разів менша за обсягом), розміщених в хронологічному порядку так, що останні статті завершують книгу на піднесеній ноті: Північно-Західний територіальний імператив, план Батлера — єдине вирішення вищезгаданих проблем та єдиний шлях порятунку білої раси принаймні в США.<a name='more'></a>
<br/><br/>
Що мене вразило, коли я читав цю книгу після слухання подкасту, так це масштаби критики автором інших лідерів, зокрема Вільяма Лютера Пірса з Національного Альянсу. На RFN Ковінґтон час від часу давав зрозуміти, що він не схвалює деяких дій доктора Пірса, але загалом утримується від жорсткої критики та навіть справляє враження наявності якоїсь поваги чи соратництва. Але у статтях він не стримується у висловах щодо «Білла Пірса» та багатьох інших, вдаючись до брудних подробиць — не мені судити достовірних чи ні. Втім, якщо вірити автору, таке ставлення взаємне, і він сам потерпав від брудних інформаційних кампаній проти себе, звісно ж невиправданих.
<br/><br/>
Афоризм каже, що великі уми говорять про ідеї, середні уми — про події, а ниці — про людей. В цій збірці ж всього потроху, але і автор наче ніколи сам не причисляв себе до великих. Але добре, що згодом він вирішив більше зосередитись на ідеях. Тому якщо ви не читали романів про Північно-Західну незалежність та не слухали подкаст <a href="https://rfnarchive.org/">RFN</a>, раджу почати із них, щоб не псувати думку про Гарольда Ковінґтона.HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-87314763226784211102021-05-09T18:56:00.007+03:002021-05-09T18:56:56.401+03:00Герман Мелвілл «Мобі Дік»<div class="separator" style="clear: both;"><a href="https://1.bp.blogspot.com/-XT9Y9_eCqHo/YJgF69tgVWI/AAAAAAAAoCc/OVYzMyV3Hqkox1NETpZbnTrE3_IfCIphwCLcBGAsYHQ/s451/14078412.jpg" style="display: block; padding: 1em 0; text-align: center; clear: left; float: left;"><img style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;" alt="" border="0" height="320" data-original-height="451" data-original-width="313" src="https://1.bp.blogspot.com/-XT9Y9_eCqHo/YJgF69tgVWI/AAAAAAAAoCc/OVYzMyV3Hqkox1NETpZbnTrE3_IfCIphwCLcBGAsYHQ/s320/14078412.jpg"/></a></div>В анотації до українського видання від Книголав (яке, до речі, розкішне як зовні так і всередині) написано, що ця книга — зріз епохи та світогляду, про те, як люди колись жили, і саме так я її і читав, не заглиблюючись у роздуми та не шукаючи символізму. Не кажу, що символізму там немає чи що книжка неглибока за змістом. Впевнений, вчені уми не одну дисертацію написали досліджуючи цю книгу. Але якщо й читати її чисто заради опису життя нантакетських китоловів, то твір доволі цікавий. Бо маючи письменницький хист та достатньо досвіду, можна написати цікавий роман хоч про роботу електрозварювальників, хоч про оператора вилочного навантажувача, якщо продуманий сюжет розбавити довідниковими та енциклопедичними даними.<a name='more'></a>
<br/><br/>
Після цієї книги трохи поцікавився китоловством і виявляється, що в Індонезії є місця, де досі полюють на китів традиційним способом: з ручними гарпунами та весловими човнами — приблизно як у книзі, тільки вез великого вітрильника. Аборигени були б і раді робити це більш технологічним та безпечним способом, але лише таке полювання не потрапляє під міжнародний мораторій. І коли китобої вішають на човен мотор, то переходять у сіру зону, на що рибінспектор звісно може заплющити очі за певних умов.
<br/><br/>
Також було цікаво дізнатись, що прибуток від плавання китобійного судна, яке тривало кілька років, розподілявся за долями на зразок акціонерного товариства. Кожен з членів команди мав певну долю, залежно від того, як оцінюють його корисність при наймі. Навіть вдови колишніх членів команди мали певну долю. На зразок того, як венеційські купці пізнього середньовіччя розподіляли прибуток між інвесторами за підсумками торгового походу. Щоправда не знаю, чи у Венеції було заведено зачисляти членів команди до акціонерів. В цьому плані плавання нантакетського китобійного судна було більше схоже на сучасний стартап, де засновник розраховується з працівниками «шерами» та їжею в офісі.
<br/><br/>
Книга ж справді чудова і не тільки тому, що стара. Адже 150 років тому книг писали можливо не менше, ніж зараз, але лише деякі з них пройшли перевірку часом і перейшли до розряду класики, і ця точно заслуговує на таке звання. HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-24269784996728030392021-04-27T15:58:00.003+03:002021-05-09T18:53:46.969+03:00Домінік Веннер «Бунтівне серце»<div class="separator" style="clear: both;"><a href="https://1.bp.blogspot.com/-IGTENvt9KYs/YIgFJ-q_RfI/AAAAAAAAnhY/i3J93UcYgyoFsDVasZ_ah-Ronr-Fs3IWQCLcBGAsYHQ/s561/128921882.jpg" style="display: block; padding: 1em 0; text-align: center; clear: left; float: left;"><img alt="" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;" border="0" height="320" data-original-height="561" data-original-width="380" src="https://1.bp.blogspot.com/-IGTENvt9KYs/YIgFJ-q_RfI/AAAAAAAAnhY/i3J93UcYgyoFsDVasZ_ah-Ronr-Fs3IWQCLcBGAsYHQ/s320/128921882.jpg"/></a></div>Про Домініка Веннера я до читання цієї книги знав лише те, як він демонстративно покинув цей світ в Соборі Парижської Богоматері, а також те, що інша його книга «До позитивної критики» часто трапляється в списках рекомендованого читання «правої» літератури. Отже представляти вам автора я не маю жодних підстав та морального права. Але кілька слів про саму книгу можу і написати.
<br/><br/>
Автор розповідає нам свої враження від Алжирської війни, учасником якої він був. Можливо мені варто було би дізнатися більше, але чомусь схиляюся вірити, що ця війна дійсно була доволі ганебною сторінкою історії Франції та загалом Західного світу. Європейці кинули своїх же людей на поталу диким істотам, під оплески комуністичної наволочі вдома. Таке у Африці згодом ще не раз повториться, принаймні в Родезії та ПАР.
<br/><br/>
Під впливом цих подій Домінік Веннер став затятим ворогом держави та учасником кількох організацій різного ступеню терористичності, про що також розповідає у цій книзі, назва якої перегукується з «Авантюрним серцем» Ернста Юнґера. Проте на відміну від Юнґера, Веннер неохоче згадує про війну та, за його словами, не піддається ветеранській ностальгії, тому це не так книга спогадів, як книга роздумів. В тому числі роздумів про спогади.
<br/><br/>
Подяка видавництву Пломінь за видання українського перекладу, ще й з чудовими ілюстраціями. Пам'ятаю, як в часи застою українського книговидання знаходив різні книги видані в 1991 - 1994 роках українською мовою та сумував, що вже можливо ніколи такого не буде. Але зараз живемо в набагато цікавіші часи, коли хоч українців і меншає, та українська культура стрімко кріпшає.HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-2276356197629293522021-04-21T05:51:00.001+03:002021-04-21T05:51:14.126+03:00Філіп Рот «Американська пастораль»<div class="separator" style="clear: both;"><a href="https://1.bp.blogspot.com/-VFLYSZkO7nY/YH-SM1XIX3I/AAAAAAAAnWs/vq1IjUnqvR0xJUryUyMbWtuXrkFXeZ4YwCLcBGAsYHQ/s600/v78353-R5Fpt.jpg" style="display: block; padding: 1em 0; text-align: center; "><img alt="" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;" border="0" height="320" data-original-height="600" data-original-width="387" src="https://1.bp.blogspot.com/-VFLYSZkO7nY/YH-SM1XIX3I/AAAAAAAAnWs/vq1IjUnqvR0xJUryUyMbWtuXrkFXeZ4YwCLcBGAsYHQ/s320/v78353-R5Fpt.jpg"/></a></div>Можливо я не вловлюю якийсь постмодерністський пласт прихованого сенсу, але якщо сприймати цю книгу буквально, то вона справляє досить таки огидне, і, страшно сказати, антисемітське враження. Автор описує американських євреїв як дегенеративне плем'я, поголівно уражене генетичними хворобами. Головний герой відганяє від себе неприйнятні думки про свою доньку. Донька стає червоною терористкою (привіт маккартізм). Словом, всі погані стереотипи про чудову єврейську націю, яка допомогла Сполученим Штатам стати такими, якими вони є зараз.
<br/><br/>
А ще, там ні слова про страшну трагедію Голокосту аж доки дія не доходить до 60-х років. Тобто підсилюємо міф заперечувачів Голокосту про те, що свідчення та факти були сфабриковані в 1960-х. Просто ганебно. Автор — відвертий антисеміт.HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-51838391002991703602020-04-12T17:12:00.000+03:002020-04-12T17:12:29.753+03:00Дмитро Корчинський «Прочани вночі»<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://2.bp.blogspot.com/-2XNZrR6lvZk/XpMfYigUktI/AAAAAAAAeg0/IR4MS9ZPdeM6eevW9s_Gl3ueZyvzc-asACLcBGAsYHQ/s1600/B10SjrM5uq6moQosWLWe6aBuTfPu9r6VF6yTeONn.jpeg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://2.bp.blogspot.com/-2XNZrR6lvZk/XpMfYigUktI/AAAAAAAAeg0/IR4MS9ZPdeM6eevW9s_Gl3ueZyvzc-asACLcBGAsYHQ/s320/B10SjrM5uq6moQosWLWe6aBuTfPu9r6VF6yTeONn.jpeg" width="217" height="320" data-original-width="466" data-original-height="687" /></a></div>Почав читати трилогію з кінця, але не схоже, щоб від цього щось втратив, бо книга нормально читається і як самостійний роман. Втім знатиму точно, як доберуся до Сяючого Шляху та Еститики Жебратства.<br />
<br />
Дія роману відбувається за часів президентсва Ющенка і закінчується після перемоги наступного президента. Герої книги — авантюристи на кшталт самого Корчинського, або яким би він хотів себе бачити. Влаштовують політичні акції, виборчі каруселі, мутять теми, їдуть в Грузію щоб повоювати, планують розпочати консервативну революцію для порятунку білої раси, захопивши середньовічний замок у Європі, обговорюють живопис та архітектуру. Багато реплік для діалогів та роздумів видадуться вам знайомі, якщо ви стежите за Корчинським якийсь час.<br />
<br />
Якщо вам подобається специфічне філософствування Дмитра Корчинського, то ця книга точно сподобається — тут більшість діалогів, абсолютно театральних, у стилі «Корчинський говорить із Корчинським». Особисто мені сподобалось.HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-68475096288468523772020-04-12T17:00:00.000+03:002020-04-12T17:00:32.685+03:00Дмитро Корчинський «Війна у натовпі»<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://4.bp.blogspot.com/-o56hRTilpjo/XpMeZC8f7XI/AAAAAAAAegs/VK22Ksle5_AM-wfiA3t2eA3KtctgAZQjgCLcBGAsYHQ/s1600/yla08ldbITNrgwMYix2DloIxvrfHj3k838Zmn7z0.jpeg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://4.bp.blogspot.com/-o56hRTilpjo/XpMeZC8f7XI/AAAAAAAAegs/VK22Ksle5_AM-wfiA3t2eA3KtctgAZQjgCLcBGAsYHQ/s320/yla08ldbITNrgwMYix2DloIxvrfHj3k838Zmn7z0.jpeg" width="217" height="320" data-original-width="600" data-original-height="885" /></a></div>Ця книга — збірка спогадів різних авторів про різні військові конфлікти 1990-х років (Абхазія, Придністров'я, Чечня, Югославія), про побут совєтської армії кінця 80-х, про деякі події в Україні. А також про совєтський контингент у В'єтнамі в 1970-х, учасником якого був Валерій Бобрович.<br />
<br />
Хоч автори різні та у всіх різний стиль, але все цікаво читати. Окрім хіба що спогадів «Полковника Боровця» про Казахстан, які мені видались аж надто ексцентричними. Щось у стилі «Зєльоного слоніка». Найсерйознішим автором з ватаги мені видається «Сотник Устим», він же Валерій Бобрович. У нього є своя книга спогадів про Абхазію, яку я дуже рекомендую — «Щоденник сотника Устима».<br />
<br />
Про участь УНСО в Придністровському конфлікті рекомендую нещодавно видану та вже навіть перевидану книгу Валерія Пальчика «УНСО: Перший посвист куль».<br />
<br />
До речі, про перевидання. Звісно дякую видавництву Залізний Тато за можливість почитати паперову версію книги, оригінальне видання якої давно стало раритетом. Але вони просто взяли відсканований текст оригінальної книги, прогнали його через OCR, типу ABBYY Fine Reader і переверстали, схоже навіть не читаючи. Тому майже на кожній сторінці є артефакти від розпізнавання — наприклад «воші» замість «вони», «приднісгровці», слова розбиті дефісами там, де був перенос тощо. Краще б вони зробили репринтне чи факсиміле видання. Принаймні можна було б читати без прокльонів. Відповідальність за теракт взяла на себе керівник проекту Ірина Голуб, цитую з Фейсбук: «Я налажала. І так, мені прикро, соромно і неприємно, але так часом буває, навіть коли дуже стараєшся.». Але схоже це не той випадок, коли стараєшся. Бо там достатньо було б один раз прочитати текст перед тим, як віддавати на друк.HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-80306469347762704502019-10-24T10:24:00.001+03:002021-06-15T07:26:27.776+03:00Ернст Юнґер «В сталевих грозах»<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://2.bp.blogspot.com/-0gar_RmFGRo/XbFRPSQhTmI/AAAAAAAAYmQ/Gr-wLbGa_DYs7XNlPeCnxFpgCej3bJj0gCLcBGAsYHQ/s1600/%25D0%2592_%25D1%2581%25D1%2582%25D0%25B0%25D0%25BB%25D0%25B5%25D0%25B2%25D0%25B8%25D1%2585_%25D0%25B3%25D1%2580%25D0%25BE%25D0%25B7%25D0%25B0%25D1%2585.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://2.bp.blogspot.com/-0gar_RmFGRo/XbFRPSQhTmI/AAAAAAAAYmQ/Gr-wLbGa_DYs7XNlPeCnxFpgCej3bJj0gCLcBGAsYHQ/s320/%25D0%2592_%25D1%2581%25D1%2582%25D0%25B0%25D0%25BB%25D0%25B5%25D0%25B2%25D0%25B8%25D1%2585_%25D0%25B3%25D1%2580%25D0%25BE%25D0%25B7%25D0%25B0%25D1%2585.jpg" width="208" height="320" data-original-width="1040" data-original-height="1600" /></a></div>У літературній критиці цю книгу прийнято протиставляти книгам Еріха Марії Ремарка, з тим, що у Еріха Марії війна зображується я суцільна печаль, а у Ернста — молодцювата бравада та доблесть. Ремарка не читав, тож цією згадкою і обмежу компаративістику. Настрій книги дійсно переважно піднесений, як і настрій юнаків напередодні Великої Війни, яким судилось удобрити своїми тілами поля боїв. Але книга пережила багато редакцій, і наскільки я зрозумів з передмови до цього видання, кожна редакція потроху вимивала оцю браваду на користь засудження війни як явища. Втім у цій пізній редакції досі більше захоплення боями та маневрами, ніж журби.<br />
<br />
Окремо варто похвалити переклад Юрка Прохаська. Це найкращий український переклад з усіх, що я читав. Написано дуже живо та з відчуттям часу, але без надлишку архаїзмів. Аж викликає бажання почитати інші його переклади, щоправда не знайшов нічого цікавого для себе. Можливо почитаю разом з дітьми фентезі «Нескінченна історія», як доростуть. HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-19527427761844522802019-01-01T09:03:00.000+02:002019-01-01T09:03:03.152+02:00Сергій Трохим «1986. Чорнобильські хроніки»<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://1.bp.blogspot.com/-g3aNEFl82jQ/XCqhu1U-q4I/AAAAAAAARGs/y8YJAfg714wMHNNziONHbb5Of0DzZq3GACLcBGAs/s1600/a86ed06262804236a6b6b9128affa9cf.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://1.bp.blogspot.com/-g3aNEFl82jQ/XCqhu1U-q4I/AAAAAAAARGs/y8YJAfg714wMHNNziONHbb5Of0DzZq3GACLcBGAs/s320/a86ed06262804236a6b6b9128affa9cf.jpg" width="215" height="320" data-original-width="600" data-original-height="895" /></a></div>У книзі зібрані спогади київських телевізійників про наслідки аварії на ЧАЕС. Одним із них на той час був і автор (справжнє ім'я — Сергій Дишленко). Спогади своїх колег, я так розумію, автор записав з їхніх слів.<br />
<a name='more'></a><br />
В чому перевага спогадів саме телевізійників, скажімо над спогадами пожежників, військових, шахтарів та інших людей, які героїчно рятували світ від наслідків аварії, так це у тому, що кожен із цих журналістів мав змогу побачити якщо не повну картину катастрофи, то принаймні і широкий її план, і вузькі аспекти, адже вони намагались якнайширше задокументувати цю подію, отже і спускались під землю разом із шахтарями (картаючи себе за те, що заважають працювати людям), і підіймались на гвинтокрилі над зруйнованим реактором, і своїм ходом на дах 3 енергоблоку, що межує зі зруйнованим 4-м. Бачили і покинуті села, і місто, і ліси, і всі види робіт, які випало виконувати ліквідаторам.<br />
<br />
Повнішу картину бачили хіба що працівники КГБ. Але навряд чи хтось із них про це написав би так, як зробив це Сергій Трохим — з махровою буржуазно-націоналістичною антисовєччиною на кожній сторінці. Автор вдається і до розлогих роздумів про те, чому все так а не інак у країні Рад, і не оминає можливості іронічно вжити якийсь з тогочасних штампів на кшталт "1/6 суходолу землі".<br />
<br />
До речі я, народжений в совітському союзі, ще розумію більшість із цих штампів, але для молодших читачів не завадило б зробити примітки щодо подібних висловів, окремих подій та історичних постатей. Як і коротку довідку щодо одиниць вимірювання доз радіації.<br />
<br />
Але чого бракує найбільше в цій книзі, то це посилань на відзнятий дійовими особами матеріал, бо увесь текст побудований навколо зйомок певних сюжетів чи футажів, часто навіть згадується, мовляв ось так був зроблений такий-то знаменитий кадр, а навіть жодної ілюстрації у книзі нема. Ідеально було б зібрати уцілілі кліпи та фільми у одному онлайн-архіві та розмістити у тексті посилання у вигляді QR-кодів, ну чи просто посилань в ebook версії. Прикро що навіть звичайні ілюстрації полінувались вставити. То звісно претензія до видавництва, а не до автора.HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-46963848126567952152018-12-03T01:41:00.001+02:002018-12-03T02:05:01.530+02:00Міленко Єрґович «Іншалла, Мадонно, Іншалла»<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://1.bp.blogspot.com/-XVt2XJlkvq4/XARevp_OEdI/AAAAAAAAQoY/ZmZt6Dm0hpE0gLqAHjxN-cwPw-SaN0wpwCLcBGAs/s1600/inshalla_madonno_inshalla_0.png" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="552" data-original-width="350" height="320" src="https://1.bp.blogspot.com/-XVt2XJlkvq4/XARevp_OEdI/AAAAAAAAQoY/ZmZt6Dm0hpE0gLqAHjxN-cwPw-SaN0wpwCLcBGAs/s320/inshalla_madonno_inshalla_0.png" width="202" /></a></div>Давно я не читав настільки добре написаної прози. Хоча можливо це більше говорить про мої смаки, ніж про конкретно цю книгу.<br />
<br />
Спершу кілька слів чому я вирішив її прочитати. Моє знайомство з Балканами почалося з іронічного захоплення сербським воєнним турбофолком. Для тих, хто не в курсі — це щось на кшталт наших весільних пісень, тільки про Радована Караджіча та інших сербських героїв, про ненависть до мусульман, хорватів та американців, про окремі події чи загальні настрої балканських воєн 1990-х — ранніх нульових. Якщо взяти до уваги окремих виконавців, як Рокі Вуловіч, то вони заслуговують і на серйозне захоплення — там достойна якість і в плані музики, і лірики, і навіть відеокліпів. Та навіть найгірші представники жанру (а іноді чим гірші — тим кращі) сьогодні мають багатьох іронічних та пост-іронічних послідовників, для яких ця музика програмує аксіому «Косово є Сербія» і дає поштовх до вивчення новітньої історії Балкан з упередженістю на користь сербів.<br />
<a name='more'></a><br />
От і я собі узяв на замітку детальніше розібратись в хитросплетіннях балканських конфліктів. Щоправда мої симпатії поки що виглядають так: Словенці > Хорвати > Серби > Всі інші християни > Всі інші мусульмани.<br />
<br />
Але про що це я. Книга. Міленко Єрґович — боснійсько-хорватський письменник, і його книга підкупила мене обіцянкою передати атмосферу та саму суть народів Західних Балканів у оповіданнях, кожне з яких написане на основі народної пісні. Переважна більшість — на основі боснійських севдалінок. Можливо «на основі» — невірно сказано, бо автор не ставив собі за мету переказати народну пісню у прозі. Але в кожному оповіданні так чи інак фігурує якась пісня чи її сюжет. Він розширено пояснює свою задумку в післямові.<br />
<br />
Я взяв за звичку купувати усі хоч якось мені цікаві українські книжки з наївною думкою «колись прочитаю», але також із думкою про підтримку українського книговидання, через що не так шкода, що насправді купую більше ніж встигаю читати. Та нещодавня поїздка в Хорватію на відпочинок, а також яскрава обкладинка і богохульна назва, все ж таки підштовхнули мене одразу прочитати цю книгу, не відкладаючи на примарне «потім».<br />
<br />
Попри такі жорсткі рамки, що в них поставив себе письменник, не виникає відчуття якихось повторень в оповіданнях чи що він десь висмоктує сюжет із пальця, щоб вписатись в свої рамки. Оповідання розмаїті історично, географічно, сюжетно і навіть по способу оповіді. Але їх всіх об'єднує те, що вони написані настільки добре, як наче б узяті з життя. Ну прямо не підкопаєшся. Читав кожне і дивувався тому, наскільки круто написано. Ну і обіцянка західно-балканської атмосфери виконана вповні, хіба можливо трохи більш зосереджено на Боснії.<br />
<br />
І хоч книга справляє враження жіночого чтива через мелодраматичність сюжетів, але рекомендую її усім саме через те, як добре вона написана.HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-34005060857043880962018-07-20T15:44:00.001+03:002018-07-20T15:44:30.807+03:00Вільям С. Берроуз «Наркота»<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://4.bp.blogspot.com/-9sqZV07L0HM/W0R9A4YFbEI/AAAAAAAAM2k/5y-Dz1G5x0AJDwEijoxucsWHzR3U4-rbACLcBGAs/s1600/1453830563.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="694" data-original-width="451" height="320" src="https://4.bp.blogspot.com/-9sqZV07L0HM/W0R9A4YFbEI/AAAAAAAAM2k/5y-Dz1G5x0AJDwEijoxucsWHzR3U4-rbACLcBGAs/s320/1453830563.jpg" width="207" /></a></div>
Сказати що Вільям Сьюард Берроуз — огидний дегенерат, який писав огидну дегенеративну прозу — це нічого не сказати. Але як казав класик, люди здавна цікавились власним калом, питками і казнями та уродами. Берроуз — усе це поєднав у своїх книгах і, припускаю, у власній особистості також, тож його успіх був неминучий.<br />
<br />
Пригадую як у підлітковому віці читав короткі рецензії на всіляку «контркультурну» прозу в молодіжних журналах і вишукував ті оранжеві книжки російського видавництва в книжкових магазинах. Чим провокативнішою була книга, тим більше хотілось її прочитати. <br />
<a name='more'></a><br />
Тішить, що тепер деякі з цих книг видані українською мовою і українським підліткам не доведеться задовольняти прагнення до огидного, звертаючись за допомогою до світоглядного ворога, як це мусив робити я.<br />
<br />
Хоча видавництвам ще є над чим працювати, як по кількості, так і по якості. Переклад цієї книги, зокрема, я би оцінив на «трієчку». Читати можна, але видно, що перекладав любитель. Наркоманський сленг, діалоги та навіть мова від автора часто неприродні. Деякі пасажі, таке враження що перекладені без розуміння про що йде мова — тупо по словнику.<br />
<br />
Книжка гівняна, але це не значить що переклад теж має бути гівняний.<br />
<br />
Що ж до книжки, можу сказати що вона абсолютно нічим не примітна. Розбалуваний trust fund baby від ні́чого робити підсів на голку і описує свої наркомансько-педерастичні пригоди. Це як чорний квадрат Малевича чи картини Пікассо — тут грає роль не майстерність автора, а абсолютно штучний культовий статус. І чомусь попри мораль відомої казки про голого короля, я тільки у зрілому віці зрозумів, що цей ваш Берроуз — нічого не вартий нікчема. У дитинстві переважило бажання бути «не таким як усі» і читати огидні дорослі книжки.<br />
<br />
Але нічого, наче нормальним виріс.HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-86238556424547537542017-10-23T01:04:00.000+03:002017-10-23T01:04:32.405+03:00Олексій Жупанський «Благослови тебе Боже! Чорний Генсек»<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://2.bp.blogspot.com/-fQmi8mFt-jA/We0VqKRlYFI/AAAAAAAAG_4/WeLffZN9p-UB332SQOhEpRZnyzNvZYvKACLcBGAs/s1600/IMG_20171022_132933.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://2.bp.blogspot.com/-fQmi8mFt-jA/We0VqKRlYFI/AAAAAAAAG_4/WeLffZN9p-UB332SQOhEpRZnyzNvZYvKACLcBGAs/s320/IMG_20171022_132933.jpg" width="211" height="320" data-original-width="800" data-original-height="1215" /></a></div>Знаючи, що у «Видавництві Жупанського» випускають збірник українських перекладів Говарда Філіпса Лавкрафта, і прочитавши вступ до цієї книги, я був майже впевнений, що це буде 100% лавкрафтівщина. Журналіст приїздить у віддалене шахтарське містечко, щоб розслідувати загадкові зникнення людей на шахтах та не менш загадкові перевиконнання планів видобутку. Між людей живуть та трудяться людиноподібні істоти, які з'явилися з-під землі. В будинках культури та актових залах проходять чорні обряди. На вулицях з гучномовців лунає загадкова нелюдська музика…<br />
<a name='more'></a><br />
Власне цей вступ і є написаний повністю в лавкрафтівському стилі. Але на моє розчарування, решта книги зовсім не про те. Далі іде суцільна «альтернативна проза» та сучукрліт. Я не читав П'єлєвіна, але з розповідей тих, хто читав, уявляю що ця книга має бути досить близько до того, що пише він.<br />
<br />
Попри невиправдані сподівання, книга більше сподобалась, ніж ні. Чудово схоплений дух часу «перестройки», під час якої я хоч і був у несвідомому віці, але фрагменти її відпечатались у дитячій свідомості через кінофільми з Алєксандром Панкратовим-Чьорним та Сємєном Фарадою. Незрозуміло тільки, чому автор вирішив удатись до альтернативної історії, з Горбачовим-диктатором, атомним бомбардуванням Афганістану, при чому постійно змінюючи історію все далі і далі, коли жоден із цих змінених історичних фактів не впливає на сюжет. Як на мене, книга тільки б виграла, якби дії відбувались в кінці 1980-х стандартної історичної площини. Абсурдна альтернативна реальність лише заважає, бо спотикаєшся об неї і думаєш, «а це тут до чого?».<br />
<br />
Що мені особливо сподобалось, так це ідея комуністично-номенклатурної магії, з демонічними (чи божественними, як подивитись) уособленнями зачуханих поліклінік, малосімейок, загальноосвітніх шкіл та інших темних атрибутів розвиненого соціалізму. А також гумор діалогів у стилі п'єс Леся Подерв'янського та абсурдні прислів'я та приказки з уст персонажів, як то «і на глиста буває кіста».<br />
<br />
А ще книга справляла на мене дивний ефект. Я читав її досить довго, і майже кожного разу як читав хоча б кілька сторінок на ніч, то бачив яскраві запам'ятовувані сни. При тому що в інші ночі снів практично не бачу або бачу та не пам'ятаю.HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-84990741135386430302017-07-03T13:01:00.000+03:002017-08-21T16:30:42.090+03:00Василь Кожелянко «Дефіляда в Москві»<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://4.bp.blogspot.com/-a3yELxwzC8Q/WVoTv18aIxI/AAAAAAAAFTc/DsbLNNVrEXgGNOH4VqxFGz35lekdAI_FwCLcBGAs/s1600/Defilyada.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://4.bp.blogspot.com/-a3yELxwzC8Q/WVoTv18aIxI/AAAAAAAAFTc/DsbLNNVrEXgGNOH4VqxFGz35lekdAI_FwCLcBGAs/s320/Defilyada.jpg" width="206" height="320" data-original-width="780" data-original-height="1214" /></a></div>Твори жанру «альтернативної історії» я умовно поділяю на три групи. Перша — чистий уявний експеримент, де автор змінює в історії якийсь факт, а далі дає подіям розвиватись за правилами геополітики, людського фактору, історії загалом тощо, як дають розвиватись бактеріям у чаші Петрі. Метою автора є продемонструвати власну крутість як експерта, мовляв я у мами Збігнєв Бжезинський. Друга — антиутопія, де автор переконує читача, чому одна ідеологія чи політичний устрій гірше іншого, змальовуючи як би було погано якби… Головна мета тут — повчання. Третя група — утопія, і ці твори та їх автори найменше заслуговують на повагу, тому що будучи представниками ідеології-невдахи чи нації-невдахи, вони фантазують про те, як би було добре, якби вони не були невдахами. Як правило, такі твори та їх автори втрачають будь-який зв'язок з реальністю і змальовують вже зовсім фантастичні події, намагаючись виправити не тільки історію, але і дефектну суть своєї улюбленої ідеології чи нації. Точніше вдають, що ніякого дефетку немає, а винен завжди хтось інший, або взагалі не хтось, а випадок. Ідеальним прикладом є те, як росіяни літературний прийом «мандрівник у часі» розвинули до окремого жанру книг про «попаданцєв». «Прастой рускій дєсантнік Іван нєвєдомим образом оказиваєтся в 1917 году і ізмєняєт ход історіі». «Попаданєц» легко виправляє якусь прикру помилку в історії типу усунення царя Ніколая ІІ чи розвалу Сов'єтського Союзу, а далі вже нічого не заважає улюбленій імперії встати з колін та панувати світом.<br />
<a name='more'></a><br />
Книга Василя Кожелянка «Дефіляда в Москві» — якраз з цієї останньої групи, хіба що без «попаданцєв». Ну майже, бо головний герой таки трошечки «попадає» в наші реальні 90-ті, щоб шокуватись від зросійщеного Києва, до якого ми всі звикли. Альтернативні події розгортаються наступним чином. Бліцкріґ закінчується успіхом в 1941 році завдяки тому, що Гітлер залучився підтримкою ОУН та допоміг Україні здобути власну державу. З того місця в України все іде добре вже без сторонньої допомоги, ми швидко стаємо на ноги, згодом перемагаємо і самого Гітлера. До України приєднується Білорусь, держави Кавказу та Балтії, не кажучи вже й про Кубань, утворюючи українську імперію від Балтійського по Чорне по Каспійське море. Росія залишається з Уралом у вигляді української маріонетки з царем Борисом на чолі, українським військовим контингентом, церквою Київського патріархату та забороною російської мови (тобто рязано-вологодсього діялекту української мови). І так далі, аж до яблунь на Марсі.<br />
<br />
Але є одне але, яке довзоляє насолоджуватись цією книгою і не дає утворитися нальоту жалюгідності, який супроводжує утопічну альтерантивну історію. Насправді це не серйозний твір, а гумористичний, сповнений самоіронії, яка, на думку багатьох, притаманна українцям та відрізняє українську націю від інших, особливо від північно-східних сусідів. Автор сміється над нашими історичними невдачами, зручно опустивши їх справжні причини — схильність до міжусобиць, невміння ділитись владою та нелюбов до будь-якої влади загалом. Президента Степана Бандеру всі люблять, ОУН об'єднались і більше не сварились та утворили більшість в парламенті, решта партій у якому теж проукраїнські. Сміється над самим собою, постмодерністським прийомом включивши у твір себе та альтернативну версію, наівть дві альтернативних версії, своєї книги. Здається, навіть сміється над недалекими читачами, які надумають сприйняти книгу всерйоз. Для кого абсолютна фантастичність описаного варіанту історії може здатись неочевидною, контрольним пострілом Кожелянко додав здавалось би зайву і нерозвинену сюжетну лінію про НЛО.<br />
<br />
Ось так сміючись над собою, вже не соромно і трохи помріяти про Українську Галактичну Імперію. <br />
HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com1tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-46866496613711993302017-06-19T02:12:00.000+03:002017-06-19T02:12:04.612+03:00Павло Шандрук «Армія звитяги»<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://4.bp.blogspot.com/-gXWHrffPAJY/WUcH8L9YJPI/AAAAAAAAFHw/Ovia5zrlAtMGTc-AIE6D_ez_lJalJiADQCLcBGAs/s1600/arms-of-valor.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://4.bp.blogspot.com/-gXWHrffPAJY/WUcH8L9YJPI/AAAAAAAAFHw/Ovia5zrlAtMGTc-AIE6D_ez_lJalJiADQCLcBGAs/s320/arms-of-valor.jpg" width="248" height="320" data-original-width="600" data-original-height="774" /></a></div>Ім'я Павла Шандрука, вочевидь пропустивши повз вуха на уроках історії в школі, я вперше закарбував у пам'ять років десять тому, почувши в пісні гурту Русич слова: «Ми пам'ятаєм велич Шухевича і здобутки Шандрука». Після короткого ознайомлення зі здобутками на Вікіпедії, поставив собі зарубку прочитати колись його книгу спогадів «Армія звитяги», що вийшла 1959 року у США в англійському перекладі під назвою «Arms of Valor». У примітках до книги ще згадується українське видання, яке в той час планувалося, але схоже що воно ніколи не вийшло. І рукопис теж мабуть втрачено, тому що коли зрештою книгу видали в Україні в 1999 році під назвою «Сила доблесті», це був переклад з англійської. <br />
<br />
Нещодавно мені пощастило знайти та придбати те оригінальне видання 1959 року та закрити десятирічний ґештальт, таки прочитавши книгу.<br />
<a name='more'></a><br />
У ній, неочікувано для мене, формуванню та діяльності УНА, з якою асоціюється історична постать Шандрука, виділено лише кілька розділів наприкінці. Від початку ж Павло Феофанович розповідає про те, як російська революція застала його на посаді офіцера царистської армії в російському місті Твер. Далі слідував шлях, подібний для багатьох українських офіцерів зруйнованої імперії: він долучився до створення армії УНР.<br />
<br />
Іще одна несподіванка — він приймав участь у вже знаменитому поході Петра Болбочана на Крим, про який все ще по інерції всі пишуть як про «забутий» та «невідомий», хоча по факту про нього не писали хіба що ледачі видання, а не знають тільки дуже тупі люди. Втім я мабуть неуважно читав, бо прізвище Шандрука мені в цьому контексті раніше не зустрічалось.<br />
<br />
Окрім цього він приймав участь та ділиться спогадами про багато боїв та операцій з українсько-російської війни. З особливо цікавого мені тут є згадка про контроверсійного героя української революції отамана Івана Семесенка, який у нас у Хмельницькому відомий тим, що в 1919 році влаштував тут (тоді ще в Проскурові) єврейський погром в знак помсти за спробу більшовицького повстання. В погромі загинуло близько 1500 євреїв. Згодом на честь продовження славної традиції єврейських погромів місто переіменували в Хмельницький, а ще згодом отаману поставили пам'ятник біля єврейського кладовища. Щоб усі боялись, щоб не насміхались. Але знайомство Павла Шандрука з отаманом Семесенком було неприємним, про що і пише: <br />
<blockquote>… Наші потяги прибули до станції Київ Ⅲ (розв'язка на лівому березі Дніпра). Картина, що її я побачив на цій станції, була жахливою: всі колії були зайняті евакуаційними потягами, а єдиний міст через Дніпро потяги могли перетинати в середньому по одному на годину. Комендантом станції був отаман Самусенко, котрий без жодних вагань сказав моєму ад'ютантові капітану Ліницькому, що він пропустить наші потяги без черги за 100 тис. карбованців. Подумати лишень, що таким людям, що наживаються на нещасті інших, довіряли відповідальні посади! Це був той самий Самусенко, котрий згодом влаштував погром у Проскурові, за який і був засуджений до розстрілу польовим судом. Революція творить химерні ситуації, із якими закон не в силі впоратись, особливо коли у розпал війни. Я наказав арештувати Самусенка, перейняв командування станцією і спільно з управляючим станцією почав розв'язувати «вузьке місце». …</blockquote><blockquote>… Кілька днів потому я отримав наказ від пол. Мельника увійти з боєздатною частиною мого батальйону до міста Проскурова, щоб покласти край погромам, що охопили місто та арештувати винних. Такий же наказ було видано батальйону Січових Стрільців. Погром, не лише євреїв, але усього населення, було влаштовано «отаманом» Самусенком, тим самим чоловіком, із яким ми мали клопіт у Києві. Якраз після того, як ми увійшли в місто, бандити зникли, і ми застали лише кілька екзотично вбраних «самусенківців», яких під вартою відправили до Вінниці. Я завітав до місцевої комендатури, де знайшов кап. Каленика Лесюка за головного (…). Він розповів, що Самусенко, у супроводі кількох стрільців, атакував комендатуру, тероризував персонал ручними гранатами та розпочав погром. … Згодом ми дізнались, що Самусенко був арештований за наказом Головного Отамана С. Петлюри, а польовий суд засудив його до страти. …</blockquote>Дуже багато зусиль у книзі автор витрачає на розвінчання міфу про антисемітизм Петлюри, петлюрівців та українців загалом. Якось аж занадто. Так, що це виглядає наче виправдовування. Не минає жодної можливості заявити про свої дружні почуття до євреїв.<br />
<br />
Після поразки української незалежності автор описує своє перебування у польських таборах для інтернованих та згодом службу у польському війську, де його й застала Друга Світова війна. У боях з німцями отримує поранення, після чого його служба в на той час розбитій польській армії закінчується. Згодом за доносом недоброзичливця потрапляє під слідство та арешт Ґештапо, з якого звільняється завдяки старанням президента УНР в екзилі Андрія Лівицького.<br />
<br />
Під кінець війни німецьке високе командування трохи запізно для себе зрозуміло, що їм би не завадила у боротьбі проти більшовиків допомога союзників у особі природних ворогів більшовизму — українців, народів Кавказу та «білих» росіян. Під цю зміну настроїв Шандруку та іншим українським діячам у Німеччині вдалося організувати Український Національний Комітет з метою відстоювання інтересів українців перед німецькою владою та згодом перед Союзниками. Однією із головних задач УНК була організація Української Національної Армії з числа українських підрозділів німецької армії та добровольців, та недопущення підпорядкування цих українських підрозділів російському Комітету визволення народів Росії на чолі з Андрєєм Власовим, котрий з точки зору українців являв собою все того ж одвічного ворога. УНА отримала підтримку німецької влади, але заприсягала на вірність Україні, тобто не зобов'язувалась захищати безнадійний тоді вже Третій Райх. Відповідно, у боях також майже не приймала участі за вийнятком Протипанцерної Бригади «Вільна Україна» під командуванням Петра Дяченка. Проте значною мірою УНА виконала своє головне покликання — збереження українського воїнства від совєтського полону, а отже вірної загибелі.<br />
<br />
Абсолютно схиляючись перед тими, на чиєму прапорі було написано «Воля України або смерть», ми не маємо права засуджувати тих, на чиєму прапорі, за влучним висловом Василя Шкляра, був напис «Воля України або закордон», тому що коли жертва безглузда — то вона таки безглузда. Натомість тисячі українських воїнів, які змогли уникнути смерті завдяки еміграції, в тому числі зусиллями Павла Шандрука, зберегли пам'ять про нашу історію для нащадків.HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-42103933798527615622017-05-21T23:30:00.000+03:002017-05-21T23:30:01.514+03:00Ендрю Макдональд. «Мисливець»<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://3.bp.blogspot.com/-cUHDjsq1erU/WSH33SYdlhI/AAAAAAAABfQ/KyqQafie4BwG_SXUNn0ikaMfFInSfxzbgCLcB/s1600/Hunter.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://3.bp.blogspot.com/-cUHDjsq1erU/WSH33SYdlhI/AAAAAAAABfQ/KyqQafie4BwG_SXUNn0ikaMfFInSfxzbgCLcB/s320/Hunter.jpg" width="214" height="320" /></a></div>«Мисливець» — друга і остання художня книга Вільяма Лютера Пірса під псевдонімом Ендрю Макдональд. За його словами, на противагу «Щоденникам Тернера», ця книга планувалась як більш реалістичний роман. Там де в «Щоденниках…» повномасштабна священна расова війна з використанням ядерної зброї, в «Мисливці» — теж расова війна, але розпочата неграми, і не доведена до кінця, а придушена після кількох десятків тисяч убивств білих. Що в принципі неважко собі уявити в наші дні в США, з «Black Lives Matter» та бунтами на кшталт Фергюсонського. Геноцид у Руанді забрав вдесятеро більше життів, тож будемо вважати що реалізму дотримано.<br />
<a name='more'></a><br />
Оскар Їґер, головний герой, повернувся із В'єтнамської війни з загостреним почуттям расової свідомості. Не змігши змиритися з новим національним курсом на толерантність та расозмішення, він вирішує вдатись до терору. Його першими жертвами стають випадкові расовозмішані пари та безлюдних стоянках. Коли він відчуває, що настала пора підвищувати градус терору, то переключається на журналістів, політиків та громадських діячів, які активно працюють на знищення білої раси. Тут Оскар усвідомлює, що серед його нових жертв завеликий відсоток євреїв і з жахом замислюється над тим, а чи не став він часом антисемітом. І як виявилось, став, але це не зупинило нашого героя, а лиш змусило переосмислити своє ставлення до єверїв та антисемітизму.<br />
<br />
Терористичний екшн — це ще не все, із чого складається ця книга. У розлогих діалогах герої обговорюють питання єврейського панування, расової свідомості, контролю над масами та перспектив революції. Діалоги насправді виглядають надприродно довгими, але вочевидь так було потрібно автору, щоб донести у популярній формі свої погляди, бо виглядає, що книга видавалась саме для цього, а не щоб заробити грошей чи розважити читачів. Цікаво, що багато ідей та аргументації збігається із ідейною лінією автобіографії Джорджа Лінкольна Роквела, лідера Американської Нацистської партії, членом якої певний час був і сам Вільям Лютер Пірс. Зокрема і там, і там особлива увага приділена розкриттю ролі євреїв у большевицькому перевороті в колишній Російській імперії. Навіть посилаються обоє на одну і ту ж статтю авторства Вінстона Черчілля на цю тему. Роквел у своїй книзі висловлює своє ставлення до релігії — будучи агностиком, він визнає важливість релігії для мас як засіб контролю та легко засвоюваний сурогат ідеології та моралі. Оскар також, не сповідуючи християнства, використовує його в цілях революції, тобто втілює на ділі те, про що писав Роквел.<br />
<br />
Попри ідеологічну заангажованість, книга цікава та легко читається. Рекомендую всім, хто любить гостросюжетну політичну прозу або не любить євреїв.HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-30978104202824539752017-04-25T09:46:00.000+03:002017-05-22T10:23:15.245+03:00Микола Кравченко (упорядник). «День провокатора. Спогади учасників Першогрудневого повстання 01.12.2013»<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://1.bp.blogspot.com/-C3JVeWuFPVc/WP7sw2ek3PI/AAAAAAAABd4/jo32qbbAzqgkETNeF08rzNsYiFUE0O8SwCLcB/s1600/1492948310799-7b5b64c3-83d2-48d6-b646-1944ea0ef8ce.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://1.bp.blogspot.com/-C3JVeWuFPVc/WP7sw2ek3PI/AAAAAAAABd4/jo32qbbAzqgkETNeF08rzNsYiFUE0O8SwCLcB/s320/1492948310799-7b5b64c3-83d2-48d6-b646-1944ea0ef8ce.jpg" width="320" height="213" /></a></div>Революція Гідності почалася не з поста Мустафи Наєма у фейсбуці із закликом іти на майдан, і не з побиття студентів, які відгукнулись на той заклик. Вона почалася 1 грудня 2013 року протистоянням на Банковій, коли націоналісти зібрались захопити будівлю Адміністрації Президента, оточену кордоном внутрішніх військ. На той момент «майданівцями» була вже захоплена КМДА на Хрещатику, тож було цілком логічним не зупинятись на досягнутому. Але офіційна опозиція швидко відхрестилась від цієї акції, назвавши націоналістів провокаторами та закликавши багатотисячний майдан стояти на місці та «не піддаватись на провокації». Значною мірою через цей ніж у спину атака захлинулась, перемога революції відстрочилась на два місяці, а ціна цієї перемоги сильно зросла. Та й сам факт перемоги залишається під великим сумнівом.<br />
<br />
На такому висновку сходяться автори спогадів із збірки-фотоальбому «День провокатора» від видавництва Орієнтир. Учасники протистояння діляться своїм баченням подій, обставинами, які змусили їх опинитися там, а також подальшою долею. Це все ті, на кому й трималась ця революція, хто був після того на передовій в найгарячіших точках Києва, і хто з початком війни в числі перших пішов захищати територіальну цілісність України. Здобутки цих людей згодом приписали собі ті самі політики, які обізвали їх провокаторами. Не пригадую, щоб хтось за це вибачався. Але історія по-троху розставляє все на свої місця, і Орієнтир зробив у це свій внесок.HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com1tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-57858995806041201302017-04-17T01:49:00.004+03:002017-06-13T16:52:02.065+03:00Майк Гоар «Воїни Конго»<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://2.bp.blogspot.com/-DrLESb7pSPM/WPPz3pB_v1I/AAAAAAAABdY/4ZDPAJmn720Xo-UMCGjhOFSgWS8Q-IuNQCLcB/s1600/mike-hoare-congo-warriors.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://2.bp.blogspot.com/-DrLESb7pSPM/WPPz3pB_v1I/AAAAAAAABdY/4ZDPAJmn720Xo-UMCGjhOFSgWS8Q-IuNQCLcB/s320/mike-hoare-congo-warriors.jpg" width="203" height="320" /></a></div>Британcький ірландець Майк Гоар — ветеран Другої Світової, командував підрозділом до 500 найманців у Конго в 1960-х роках під час так званої Конголезької Кризи — епізоду Холодної Війни, коли після того як Бельгія надала незалежність Конго, у країні точилась війна між умовно прозахідною та прокомуністичною фракціями. Це здобуло йому славу одного з найвідоміших найманців 20-го століття. Про ці свої пригоди, а також про деякі інші він написав кілька книг.<br />
<a name='more'></a><br />
Одна із них, «Воїни Конго» написана майже за 30 років після подій у Конго, видана 1991-го року. Вона складається з коротких мало пов'язаних між собою оповідань, побудованих навколо яскравих та героїчних особистостей, переважно з-поміж підлеглих автора. Час, що минув між подіями та написанням книги, дозволив доповнити деякі історії або подробицями того, як склалась подальша доля героїв, або розповідями про пізніші зустрічі із ними. Автору однаково добре вдаються і смішні бувальщини в стилі Марка Твена, і драматичні історії, від яких «пробиває на сльозу», і описи боїв та кампаній. Кожне оповідання читається легко та захоплююче, і було важко зупинитись, доки не прочитав усю книгу. А після цього захотілось прочитати й інші його книги.<br />
<br />
Пам'ятаю, як в дитинстві совєтський діафільм на вірш Корнєя Чуковского «Бармалєй» про пірата-людоїда змусив мене боятись Африку як чогось моторошного і безжального: «малєнькіє дєті, ні за што на свєтє нє ходітє в Афріку, в Афріку ґулять». Вивчення новітньої історії та останніх новин з «чорного континенту» тільки закріплює це враження. Ось, наприклад, зовсім нещодавно в тому ж Конго місцеве «ополчення» влаштувало засідку на колону поліції, і 40 захоплених поліцейських було не просто вбито, а <a href="https://www.nytimes.com/2017/03/25/world/africa/congo-militia-police-beheadings.html">обезголовлено</a>. Я не проводив досліджень, але припускаю, що ця подія не потрапила на головні шпальти світової преси. Тому що для чорної Африки це звична подія.<br />
<br />
Але шукачі пригод на кшталт Майка Гоара не побоялись їхати «в Африку гуляти», щоб допомогти протистояти комуністичній експансії та визволяти білих заручників з полону дикунів, озброєних та тренованих совєтським союзом та Кубою. В той час там навіть командував загоном кубинських добровольців ніхто інший як Ернесто Че Гевара. Щоправда, історія показала, що оптимальним сценарієм як для політичної ситуації, так і для добробуту населення, було б збереження колоніального статусу африканських країн на південь від Сахари. Бо військова та фінансова підтримка місцевих лідерів тільки народжувала нових диктаторів. Так, коли Захід допоміг усунути комуністично налаштованого Патріса Лумумбу, його суперник Жозеф-Дезіре Мобуту за кілька років уявив себе напівбогом і батьком народів та повернув країну в палеоліт.<br />
<br />
Проте, книга переважно обходить увагою політику, а як я вже згадував, описує хороших людей та їх вчинки. Гадаю, якби автор мав такий характер, що змушував би його зосереджуватись на негативі, то він би й взагалі не шукав пригод у Африці. А так він мало того що прожив таке кінематографічне життя (і досі живе, хай йому Аллаг дасть здоров'я!), так ще й написав такі чудові книги.HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-66914866776181494082017-02-20T01:35:00.000+02:002017-02-20T13:02:28.336+02:00Маркіян Камиш. «Оформляндія або Прогулянка в Зону»<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://1.bp.blogspot.com/-TMf1o5Vif0o/WKoqyYR-DDI/AAAAAAAABbs/xvSMmUvJ_oMkCO8PRwTVCOwXu90xSZYigCLcB/s1600/28955790.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://1.bp.blogspot.com/-TMf1o5Vif0o/WKoqyYR-DDI/AAAAAAAABbs/xvSMmUvJ_oMkCO8PRwTVCOwXu90xSZYigCLcB/s320/28955790.jpg" width="202" height="320" /></a></div>Мій друг, ходун-в-зону-початківець, запрошуючи приєднатись до свого хобі, дав почитати цю книгу як відповідь на питання «чому». Згодом додавши: «хоча мабуть вона може й відбити бажання туди йти». За підсумками читання можу сказати, що бажання не відбила, але і не додала, залишившись виключно літературним досвідом.<br />
<a name='more'></a><br />
Автор уривчасто описує свої походи «в зону», накладаючи на якусь основну історію спогади про інші рази, створюючи картину «вічного повернення», і одночасно у тексті рефлексуючи над цим своїм вічним поверненням, зацикленністю на відвідинах чорнобильської зони відчуження. І це мені найбільше сподобалось у книзі — оця циклічність і зацикленість. <br />
<br />
Він зверхньо ставиться до тих, хто ходить туди за «індустріальним», пост-апокаліптичним або псевдо-мілітаристським пафосом. Але пафос — це така річ, що його можна розгледіти будь-де і звинуватити будь кого. Ось взяти, до прикладу, автора. Він пишається тим, який він деградант, спить на трупах вовків, відморожує собі нирки та яйця, п'є воду з брудних калюж і за кількадесят років неминуче зляже з онкологією. Теж свого роду пафос. І як на мене, набагато безглуздіший за інші варіанти. Так, пригадую, в школі однокласники любили хвалитись, хто більше випив горілки, хто як «начудив» і за яких обставин блював.<br />
<br />
З іншого боку, історії з життя деградантів — це майже безпрограшний варіант в літературі. Люди таке хавають, достатньо лише трохи приправити письменницьким талантом, що Маркіяну, на мій смак, вдалося.HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com2tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-23927534370412043912016-11-20T15:24:00.001+02:002016-11-20T15:29:32.354+02:00Лоренс Різ. «Друга світова війна за зачиненими дверима. Сталін, нацисти і Захід»<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://2.bp.blogspot.com/-RcDW4y48JX4/WDGjmhiXh-I/AAAAAAAABXw/LgNJOBp6vMcBKboyJveEBqCxzHnxuJ2gQCLcB/s1600/scan_0007.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://2.bp.blogspot.com/-RcDW4y48JX4/WDGjmhiXh-I/AAAAAAAABXw/LgNJOBp6vMcBKboyJveEBqCxzHnxuJ2gQCLcB/s320/scan_0007.jpg" width="235" height="320" /></a></div>За словами автора, ця книга писалась паралельно зі створенням одноіменного документального серіалу. І це дається взнаки, бо вона й побудована як популярні документальні фільми BBC чи History Channel: оповідь розгортається навколо яскравих спогадів очевидців та їх емоцій. Багатьом людям легше засвоювати інформацію через емоції, і це головний прийом пропаганди.<br />
<br />
Головна мета книги — відновити історичну справедливість щодо Польщі, яка виставляється чи не головною жертвою Другої світової війни. Обманута союзниками, розтерзана між Німеччиною та Совєтським Союм, і попри те, що формально належала до переможної сторони війни, за результатом опинилася у програші.<br />
<a name='more'></a><br />
Але про об'єктивність цієї книги добре промовляє одне речення зі вступу:<br />
<blockquote>«Це елегантне місто [Львів] розпочало двадцяте сторіччя у складі Австро-Угорської імперії, після Першої світової війни стало частиною Польщі, далі — частиною Радянського Союзу між 1939 і 1941 роками, потім — до 1944 року — нацистської імперії, відтак знову увійшло до Радянського Союзу, аж поки зрештою в 1991 році не стало частиною незалежної України»</blockquote>Ось так, Україна ні з того ні з сього з'явилась в 1991 році. А у Львові не було Листопадового чину, ЗУНР та злуки з УНР. Це збігається з офіційною точкою зору Великобританії того часу, але раз автор взявся відновлювати історичну справедливість, то міг би і в цей бік трохи глибше копнути. Але вирішив Україну не брати до уваги і писати про російсько-польський кордон. Про Україну на захід від Збруча він пише не інакше як «Східна Польща». Або ось, де ідеться про українців із Західної України, яких по закінченню «Вєлікої Отєчєствєнної Войни» мобілізували воювати з японцями в Маньчжурії, мова автора: <em>«Ці поляки, або, як називав їх Казанцев, використовуючи політично коректний термін «українці» …»</em>. Тобто українці — це такий винахід Політбюро. Десь ми таке вже чули, тільки про австрійський генштаб.<br />
<br />
Та слід віддати належне перекладачу або редакторам українського видання, в подібних місцях вони залишили примітки із намаганням агрументовано довести неправоту автора. Як і вказували на різні фактичні помилки автора — щоб читачі не подумали, що то помилка перекладу.<br />
<br />
Ці примітки хоч якось виправдовують факт видання українського перекладу, але все одно залишаються питання.<br />
<br />
Сам переклад міг би бути кращим, але знаючи видавництво Темпора, знаю також що міг би бути і набагато гіршим.<br />
<br />
Деякі неоковирності перекладу:<br />
<br />
«Елінор Рузвельт». Зрозуміло, що англійською ім'я Eleanor звучить саме так. Але раз перекладач вирішив що усталене і вочевидь кальковане з російської школи «Елеонора» — це невірно, то чому залишив «неправильний» переклад прізвища? Варто було писати Елінор Роузевелт, як і Френклін Делено Роузевелт.<br />
<br />
Це не єдина проблема із транскрибуванням назв. Назву шведської газети «Nya Dagligt Allehanda» перекладач транскрибував як «нюа даґліґт аллеганда», тобто взагалі за невідомо якими правилами. Шведською друге слово мало б звучати як «даґлійт».<br />
<br />
<em>«the freedom of small nations was somehow expendable»</em> (мені довелось відшукати оригінал, щоб зрозуміти про що це) перекладено <em>«свобода малих народів частково набула одноразового використання»</em>. Тобто перекладено дослівно, без намагання знайти відповідну ідіому українською. Таких проблем з ідіомами трохи є. Але знову ж, знаючи як вміє лажати Темпора з перекладами, тут ще все добре.HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-4733831558913014178.post-66852657255562453732016-10-31T11:48:00.000+02:002016-10-31T11:48:59.607+02:00Люк Гардінґ. «Мафіозна держава»<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://4.bp.blogspot.com/-W_vIRLgMRE0/WBcSEix9lfI/AAAAAAAABW8/Kz6uqAqr6dcxj8Pd9-31i3XSeuqvTO2kQCLcB/s1600/luke-harding--mafia-state-tempora.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://4.bp.blogspot.com/-W_vIRLgMRE0/WBcSEix9lfI/AAAAAAAABW8/Kz6uqAqr6dcxj8Pd9-31i3XSeuqvTO2kQCLcB/s320/luke-harding--mafia-state-tempora.jpg" width="212" height="320" /></a></div>Книга сама по собі — нічого особливого. Стандартний нон-фікшн, із тих що мають на обкладинці рецензії з одного-двох епітетів, типу «Compelling... / The New York Times», «Extraordinary... / Reader's Digest».<br />
<br />
І загалом нічого нового та викриваючого про росію чи путіна.<br />
<br />
Але мені до того всього не пощастило читати її у перекладі видавництва Темпора, про який я хочу написати окремо і багато.<br />
<a name='more'></a><br />
<br />
Переклад Темпори — просто огидний. Жодної вичитки та коректури. При тому, що навряд чи коректура дуже б допомогла. Перекладач Віра Кузнецова — повний дилетант. А редактор Лесь Белей та коректор Олександр Стукало отримують свої гроші ні за що і теж, вочевидь, дилетанти.<br />
<br />
Ось кілька прикладів перекладацьких перлів в супроводі знайденого чи вгаданого мною оригіналу та моєї спроба відтворити хід думок горе-перекладача, яку я, читаючи, уявляв собі школяркою-двієчницею, яка перекладає текст з домашнього завдання, при цьому дивлячись вечірні програми по телевізору:<br />
<br />
• <i>картка ID</i> (ID card): «мабуть ID — це якась абревіатура. Не знаю що значить, але читачі мають зрозуміти, раз читають цю книжку»; <br />
<br />
• <i>куртка "пілот"</i> (pilot jacket): «ой, ну це мабуть якийсь такий фасон куртки, про всях випадок візьму в лапки»;<br />
<br />
• <i>телеграми Wikileaks</i> (Wikileaks cables): «не знаю що таке Wikileaks, але мабуть це якась організація, яка відправляє телеграми»;<br />
<br />
• <i>капличка Суфі</i> (sufi shrine): «так-с, в словнику пише що shrine це може бути "каплиця, святиня, гробниця". Sufi там немає, значить це не перекладається»;<br />
<br />
• <i>із дерев ... здіймається білий цвіт тополь</i> (poplar blossom): «а, ну це легко, це я знаю. Poplar — тополя, blossom — цвіт»;<br />
<br />
• <i>…невідомі нападники в південному місті Волґоґраді <b>випадково</b> завдають ножових поранень темношкірому <b>вірменському</b> підлітку. Стенлі Робінсон, 18 років, з міста Провіденс, штат Род Айленд…</i> (… unknown attackers in the southern city of Volgograd <b>casually</b> knife a black <b>American</b> teenager. Stanley Robinson, 18, from Providence, Rhode Island, has been in Russia on a school exchange): «гм, casually knife — що б це могло бути. Введу-но я в гугл перекладач і подивлюсь варіанти. Ага! Мабуть "випадково". Що там далі "black American teenager" — це понятно, арменіан — значить вірменський, а блек — бо на чурок кажуть "чорні". Дивно, вірменський підліток Стенлі Робінсон зі штату Род Айленд, мабуть якась помилка. А, ну може то вже про когось іншого. Хай буде.»<br />
<br />
• <i>футболка з зображенням Бена Шермана</i> (Ben Sherman T-shirt): «не знаю, хто такий Бен Шерман, але мабуть хтось відомий, раз його портрет носять на футболках. Не моє діло, читачі розберуться»; <br />
<br />
• <i>віртуальна мафіозна держава</i> (virtual mafia state): «ну тут все ясно virtual-віртуальний. Легко бути перекладачем!»;<br />
<br />
• <i>Тобольськ виявляється маленьким і чарівним … . У ньому мешкає багато <b>монголо-татар</b> — питомих мешканців Сибіру — мусульман</i> (It has a large population of Tartars—Siberia's original Muslim inhabitants): «щось тут цей Люк Гардінг наплутав — всім відомо, що татари живуть в татарстані, а не в сибіру. Допоможу-но йому і виправлю помилку, мабуть мались на увазі монголо-татари, ті що з ігом та чингізханом — це мабуть вони в Сибіру живуть».<br />
<br />
І це, повірте, лише дуже незначна частка того ідіотизму, яким частує нас пані Віра Кузнецова та її замовники з видавництва, вочевидь, маючи за ідіотів нас, читачів. Мабуть я таки ідіот, що купив цю книгу і ще більший ідіот, що змусив себе прочитати її до кінця. Я зробив це для того, щоб ви не мусили. Нехай ця жертва не буде марною! Не будьте ідіотами, не купуйте видань Темпори та перекладів Віри Кузнецової!HKhttp://www.blogger.com/profile/13902667241121222290noreply@blogger.com0