неділя, 28 квітня 2013 р.

Ніл Хасевич. 1905‒1952 (альбом)

Слідом за чудовим альбомом робіт майстра графіки та пропаганди Ніла Хасевича від видавництва «Терен», мені до рук потрапив інший альбом того ж року випуску від іншого видавництва. Маю нагоду порівняти один з іншим, тож тут опишу лиш саме технічне та естетичне виконання книги.

четвер, 25 квітня 2013 р.

Ніл Хасевич. Воїн. Митець. Легенда

Спеціально для «Наступної Республіки».

Ніл Хасевич — це людина, яка створила візуальний образ пропаганди ОУН. Його дереворити знайомі усім, хто хоча б поверхово цікавився тематикою Української Повстанької Армії. Але ім’я автора цих листівок та агіток не лежить на поверхні і для широкого загалу залишається невідомим. Та для генія пропаганди це лише додаткова похвала — коли його особистість залишається у тіні власних творінь. Отже ідея — вище авторських амбіцій, отже мета, заради якої було покладене життя, живе далі.

неділя, 14 квітня 2013 р.

Святослав Липовецький. «Українські Січові Стрільці: галицькі воїни Архистратига Михаїла»

Невелика брошура для 2-3-годинного читання коротко та ємко висвітлює історію легіону та згодом полку Українських Січових Стрільців. Прибризно ту ж задачу виконує розділ «Українські Січові Стрільці» Богдана Гнатевича з книги «Історія українського війська», але сприймається той значно важче, будучи суцільною мішаниною дат, імен та географічних назв. Праця Липовецького, хоч і містить майже той самий набір фактів та дат, упорядкована таким чином, що читається легко, зображує події не очима учасника подій, яким був сотник Гнатевич, а дослідника — з описом тогочасних зовнішньо- та внутрішньополітичних подій, з аналітикою, висновками та підсумками, зокрема щодо втрат стрільців, з хронологічними таблицями та біографічними довідками. У окремих параграфах ідеться також про інші військові формування, кадри яких формувались у тому числі з бійців УСС: про Січових Стрільців — «есесів» та Українську Галицьку Армію. В «Історії Українського Війська», щоправда, цим формаціям відведені окремі розділи, точніше, СС — глава у розділі «Військові сили часів Центральної Ради», а УГА — однойменний розділ, але і у такому стислому вигляді параграфи корисні тим, що можуть зацікавити читача у подальшому вивченні історії.

пʼятниця, 12 квітня 2013 р.

Дмитро Гойченко «Червоний апокаліпсис. Крізь розкуркулювання та голодомор»

Слідом за «Жовтим князем» Василя Барки я хотів прочитати документальні підтвердження художніх інтерпретацій трагедії Голодомору. І оскільки на слуху був прецедент виходу у видавництві А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА російськомовної книги спогадів свідка та учасника розкуркулення Дмітрія Гойченка, то вибір пав саме на неї.

До речі, про прецедент. В анотації на задній палітурці, яка написана українською, сказано, що «це єдина книжка, яку наше видавництво свідомо публікує в Україні російською мовою (з тексту видно, що ламалася не тільки душа, а й мова). Щоб прочитали ті, хто ще й донині зманює Україну в “комуністичний рай”…». Стосовно останнього не згоден — адепти «вєлікава прошлава» та кремлівської мумії не стануть читати цю книгу ні українською, ні російською мовою, тож заради них не варто було опускатись до «общєпонятного». А от щодо ламання мови — загалом слушна ідея, бо текст рясніє українізмами, які редактор першого видання Павел Проценко забезпечив примітками та подекуди виправив (а отже рукопис ряснів ними ще більше), іноді потішно помиляючись у оригіналах. Так, наприклад, він подав називний відмінок слова «стодола» як «стодол». Словом, мова у Гойченка таки ламалась, але сьогодні достатньо поговорити на вулиці з людьми — що російсько-, що україномовними, щоб наслухатись ще більш ламаної мови, тож і тут немає великої доцільності відмовлятись від перекладу книги на українську.

середа, 10 квітня 2013 р.

Василь Барка. «Жовтий князь» (том 1, 2)

— З осені дуже голодні, а зовсім — від грудня.
— Від грудня? Тепер нема такого місяця.
— Ні, є грудень.
— Нема, вже нема! Тепер місяці нові — вчора нам сусід сказав.
— Як по-новому грудень?
— Зветься: трупень.
— Січень — як?
— Зветься: могилень.
— А ті, що попереду?
— Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень.
— А після січня?
— Лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень, а далі я забув…
Книгу Василя Барки «Жовтий князь» нещодавно вилучили з обов’язкової шкільної програми української літератури. Відповідальні за це, звісно, керувались власними інтересами, чи то пак інтересами сусідньої держави, але ця книга і дійсно занадто жорстока, щоб змушувати дітей її читати. Навіть не кожен дорослий стійко витримає всі ті жахи, що їх описує автор. Та на жаль, це не такі жахи, які забуваються після поганого сновидіння, а страшна правда життя, про яку забувати не можна.

вівторок, 9 квітня 2013 р.

Святослав Липовецький. «Обличчя звитяги. Стрілецькі світлини»

Людям, зацікавленим історією України, а особливо однією з героїчних її сторінок — Українськими Січовими Стрільцями, варто звернути увагу на книгу-альбом Святослава Липовецького «Обличчя звитяги». З відреставрованих фотографій, зібраних у альбомі, на нас дивляться молоді українські хлопці та дівчата, яким пощастило вступити до лав першої з часів Полтавської битви 1709-го року української військової формації, що воювала проти Російської імперії. Після цього у них було ще багато нагод повоювати з московитами, але легіон УСС став хорошим почином у цій справі та, понад те, цілим культурним явищем.

понеділок, 1 квітня 2013 р.

Дмитрий Гойченко. «Голод 1933 года». Глава «Герой Блажевский — мститель народный»

Публікую розділ одного зі спогадів з книги «Крізь розкуркулювання та голодомор» Дмитра Гойченка, що 2012-го вийшла у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та пережила друге видання вже у цьому році. Цей розділ нехарактерний для всієї книги, де здебільшого описується досить млява та фаталістична реакція селян на колективізацію та хлібозаготівлю, що супроводжувались невимовними звірствами червоної влади. Для цього були причини, адже тих, хто повставав проти нелюдської влади, було винищено здебільшого ще десять років до того, а ті, що залишились, були налякані, розгублені та зневірені. Але у цьому розділі описано одне з останніх вогнищ першої хвилі збройного опору більшовикам, історію братів-гайдамаків Блажевських. Ідеться тільки про одного з них, але згідно досліджень Андрія Тегерішвілі та Романа Коваля, їх було п’ятеро братів. Судячи зі сцени загибелі, Гойченко розповідає про Степана Блажевського.