Сашко Ушкалов. «Жесть»

Є якийсь шарм у різних наркомансько-хулігансько-роздовбайських історіях з життя, де абсурдність ситуацій доповнюється ексцентричністю дійових осіб та живою розмовною мовою, добряче прикрашеною матюками. Слухаєш їх, смієшся та радієш, що ти живеш нормальним життям. Звідси ростуть ноги у всесвітньої популярності раннього Ірвіна Велша: ті, хто за словами його героя «вибрали життя, роботу, кар’єру, авто, посудомийну машину…», хочуть знати, що було б, якби вони зробили інший вибір. Або ж і це, і крім того бажають самі відмежуватись від карикатурного образу обивателя, читаючи про маленькі радощі та великі халепи покидьків суспільства та співчуваючи їм. Для повного ефекту, звісно ж, такі історії слід слухати з уст їх учасників. Та що робити, якщо серед ваших знайомих немає таких персонажів, а якщо і є, то вам зовсім неохота іти з ними «на пиво» чи «покурити» на сходах запльованого під’їзду панельної багатоповерхівки, якщо школу чи інститут, де такі історії можна було послухати на перервах, ви давно закінчили, а бажання вирватись із культурної матриці «русского міра» та й наявність елементарного смаку не дозволяють вам дивитись серіали типу «Унівєр» та «Рєальниє пацани»? Тут слідом за вже названим Ірвіном Велшем приходить на допомогу Сашко Ушкалов із збіркою оповідань «Жесть».

Богдан Леськів. «Перша криївка (екскурс в нашу юність)»

Героїчна складова у приналежності до українського націоналістичного підпілля під владою совєтів з часом згасала, але ніколи не зникала. Хрущовська відлига не стосувалась «буржуазних націоналістів», тому енкаведисти залишались енкаведистами по відношенню до них, не зважаючи на зміну назви своїх «органів» і бути націоналістом завжди означало бути ворогом совєтської держави.

Автор спогадів «Перша криївка» Богдан Леськів описує той період, коли по лісах ліквідовувались останні боївки УПА і патріоти України мусили вибирати, чи іти на смерть без великої надії на перемогу, чи залишатись у совєтському суспільстві, формуючи ментальне підпілля заради майбутніх поколінь. Автор вибрав другий шлях і присвятив життя журналістиці та роботі з молоддю, завдяки чому зміг дожити до падіння імперії.

Василь Барка. «Жовтий князь», том 2. Розділ 8

Наводжу розділ з другого тому роману Василя Барки «Жовтий князь», який він писав усе життя та який був виданий лише в 2008 році. У розділі описується жахлива сцена розстрілу московськими партійцями дітей, пійманих на батьківських нивах за збором колосків.

OCR з видання:

БАРКА В. Жовтий князь : докум. роман / Василь Барка ; передм. А. Гумецької. – Нью-Йорк ; Х. : Укр. Вільна Акад. Наук у США, 2008. – 772 с. – ISBN 0-916381-23-4.

Ґустав Майрінк. «Ґолем»

В основі повісті австрійського письменника Ґустава Майрінка «Ґолем» лежить єврейська легенда про штучну людину, ґолема, який повстав проти свого творця. В наш час серед подібних сюжетів найбільш відомою є історія про Франкенштейна Мері Шеллі, втілена у численних екранізаціях та адаптаціях. Мій інтерес до цієї легенди був свого часу підігрітий лекцією Григорія Клімова, де він мимоходом трактує її по-своєму: мовляв, раббі створив ґолема, щоб він захищав євреїв від антисемітів та погромів, а той почав євреїв убивати, і причиною цього є те, що найбільші антисеміти та головна причина погромів — це вони самі. Він лиш забуває додати, що варіантів цієї легенди є багато. Але це дійсно одна з версій, у якій навіть дія відбувається там же, що й у «Ґолемі» Майрінка — в Празі, але письменник, навіть переказуючи устами персонажів історію про героя легенди, реально існуючого празького раббі Бецалеля, використовує більш політкоректний шлях бунту штучної людини. За Майрінком, створений для виконання господарських робіт по синагозі ґолем виходить з-під контролю творця і ця темна справа закінчується убивством (без уточнення національності жертви та мотиву убивства), яке потім повторюється кожні 33 роки, супроводжуючись появою на вулицях ґолема та іншими загадковими обставинами. Але той сюжет, з якого зловтішається Григорій Клімов, все ж таки має втілення у повісті, як і інші його тези стосовно єврейства.

Заводь. «Ягна»

Гурт Заводь із Харкова, української Black Metal-столиці, 2011-го року випустив альбом «Ягна», який викликав жваве обговорення, в першу чергу на ітернет-порталах, через які він розповсюджувався. Альбом дійсно цікавий та енергійний, з чіпкими мелодіями та наспівами, живим та брудним у хорошому розумінні звучанням, слухається дуже легко та не набридає. Жанрово його можна віднести до blackened crust — суміші блек металу та краст-панку. Мабуть через це у обговореннях альбому часто зустрічається абревіатура RABM (red anarchist black metal), бо ліваки від блек металу облюбували собі саме цей жанр. Але коли і згадується, то тільки із запитальними інтонаціями, бо Заводь не дає ніякого приводу причисляти себе до червоних «товаріщів». Втім, якщо й уявляти їх із лівими поглядами, то це має бути якась сатано-махновщина з тачанками та отаманами, а не більшовизм-марксизм-ленінізм з насильними колективізаціями та партноменклатурою.

Джо Холдеман. «Нескінченна війна»

Книгу американського фантаста Джо Холдемана мені порадили як жорсткішу версію «Космічного десанту» (Starship Troopers) Роберта Хайнлайна. Це виявилось правдою лише частково. Книги жанру «бойової фантастики» (war science fiction) переважно несерйозні та не варті уваги зрілої аудиторії, бо зазвичай крім батальних сцен, космічних кораблів, зброї та екзоскелетів не мають ніякого посилу, тобто є сумішшю «космічної опери» та військових оповідань. Але такий посил в «Нескінченній війні» є, принаймні, спроба його. І, що найцікавіше, він суперечить смакам читачів типової бойової фантастики. Книга говорить про безглуздість війни та небезпеку, яка виникає, коли військовим дозволяють приймати глобальні управлінські рішення. Тож загалом вона є анти-воєнною, а не такою, що війну звеличує.

Олександр Вільчинський. «Криївка»

В час, коли шістдесятники спокутували свою любов до України в таборах ҐУЛАҐу, а за найменший прояв націоналізму чи критики совєтської влади слідували виховні бесіди, виключення з вузів, для решти мешканців тюрми народів йшло яке-не-яке мирне життя. Про це мирне життя на межі освітленої прожекторами пропаганди та офіційної історії сцени, звідки вже видно темне й страшне закулісся, йдеться у повісті Олександра Вільчинського «Криївка».