четвер, 17 січня 2013 р.

Олександр Вільчинський. «Криївка»

В час, коли шістдесятники спокутували свою любов до України в таборах ҐУЛАҐу, а за найменший прояв націоналізму чи критики совєтської влади слідували виховні бесіди, виключення з вузів, для решти мешканців тюрми народів йшло яке-не-яке мирне життя. Про це мирне життя на межі освітленої прожекторами пропаганди та офіційної історії сцени, звідки вже видно темне й страшне закулісся, йдеться у повісті Олександра Вільчинського «Криївка».

Дія відбувається в 1970-х роках в селі на Тернопільщині, коли ще свіжа, але вже дбайливо приховувана, пам’ять про діяльність «наших хлопців» повстанців. Герої повісті, сільські хлопчаки, нічим не відрізняються від мільйонів інших сільських хлопчаків: вони допомагають батькам, граються у війну, ганяють м’яча, ворогують з сусідніми селами та кутками, катаються на батьківських мотоциклах та загалом радіють дитинству. Та дізнаючись з фрагментарних розповідей старших про заборонену сторінку недавньої історії, їхніми героями стають не тільки індіанці, ковбої та червоні партизани, а й українські повстанці. Заборонене, як завжди, приваблює найбільше, тож Гойко Мітіч та Юрій Гагарін поступаються місцем бандерівцям, мельниківцям та бульбівцям і хлопці утворюють свою «організацію», в межах якої називають одне одного по псевдо, воюють з «рускімі» та облаштовують власну криївку.

Тут немає страшної та незворотної для героїв кульмінації, хоч читаючи про такі ідеологічно-небезпечні ігри, з сторінки на сторінку чекаєш появи грізного та всюдисущого КГБ. Це був би дуже повчальний зрив покровів, але реальне життя не завжди повне великих трагедій, а «Криївка» скидається саме на спогади з реального життя. Для повчальності тут слід вдивлятися у деталі. Як вчителі та активісти чергують біля церкви на великі свята, переписуючи відвідувачів в «чорний список», а діти влаштовують цілу таємну операцію, щоб пробратись на служіння. Як люди до цих активістів ставляться, наче до чужих (бо чужими вони і є — як не по крові, то по свідомості). Як дітей після, а то й замість уроків женуть на поле збирати колгоспний урожай. До речі, ця практика й досі збереглась в багатьох українських селах. Автор цих рядків і сам, будучи сільською дитиною, на початку нульових не раз писав у щоденнику замість розкладу уроків «збирання картоплі» — маленький бунт (адже сільськогосподарські роботи не були частиної шкільної програми, отже не мали лишати по собі документальних слідів), за який отримував співрозмірне покарання — червоні знаки питання від класного керівника при перевірці щоденника. Як колгоспні кріпаки, будучи позбавленими своєї землі, мусили красти колгоспне майно, не бачачи в цьому нічого поганого — бо це й не було поганим з одного боку, бо майно було украдене до того в них, але з іншого боку, такий стан речей робив крадіжку звичною і навіть благородною справою, завдаючи непоправної травми менталітетові народу, травми, від якої ми страждаємо і досі. Як студента виключають з вузу з «вовчим білетом» за «націоналістичні настрої» та самвидавний журнал. Як жителі Східної України вважають, що кожен західняк — таємний бандерівець та має закопаний на подвір’ї танк. І таке інше.

Деталі ці не підносяться автором як щось страшне, не перебільшуються, вони зображені такими, якими були. Цього було б достатньо, щоб письменник і сам як мінімум отримав «вовчий білет», будь такий твір виданий в той час. Але не маючи трагічної розв’язки, ця книга переноситься в розряд легкого чтива, у чому звісно ж немає нічого поганого. Її можна було б рекомендувати шанувальникам «Тореадорів з Васюківки», щоправда тільки дорослим, бо дитячої аудиторії автор зрікається, використовуючи подекуди матюки та зайвий раз зупиняючись на делікатних думках та розмовах хлопців про дівчат. До зайвого я би також відніс незрозуміле мені зациклення на надмірному потінні одного з героїв — згадати його один раз було би цілком достатньо.

Книга розрахована якраз на того, хто купить її для необтяжливого читання, зацікавившись назвою, тож не варто звинувачувати автора у спекулюванні культурним брендом, яким стало слово «криївка», бо саме так він знаходить свого читача.

2 коментарі:

  1. У нас у всіх в дитинстві є герої, кумири. У дітей 90-х їх було чимало: від Ніндзь черепашок до Брюса Лі. Дуже круто, що автор висвятлив тему "вітчизняних" герой, такої собі ідеї-легенди. "Свої" герої дуже потрібні не одному поколінню українців щоб почуття власної гідності і різні чесноти домінували над вирощеними в нас страху, підлістю і слабкістю.

    ВідповістиВидалити
  2. Щось мені здається, що, з огляду на рецензію, книга написана не зовсім для дітей, а скоріше для того покоління, яке тоді було у віці головних героїв. Так би мовити, для поверення думками та переосмислення. Це я стосовно коменту вище.
    Моя мама, часто, коли заходить мова про часи не надто далекі, згадує і про працю на полях (і це стосується не лише села, а й з міста возили), і про культ лєніна (та й партії загалом), і про церкву (як потайки христили і т.і., та як у школі стидали школярів, яких було десь поряд з релігійною спорудою помічено), та й багато про що.
    Ми в дитинстві грали в "казаков і разбойнікав", а про бандерівців не чули; хіба що про Махна, але як про злочинця.

    ВідповістиВидалити