понеділок, 11 лютого 2013 р.

Ґустав Майрінк. «Ґолем»

В основі повісті австрійського письменника Ґустава Майрінка «Ґолем» лежить єврейська легенда про штучну людину, ґолема, який повстав проти свого творця. В наш час серед подібних сюжетів найбільш відомою є історія про Франкенштейна Мері Шеллі, втілена у численних екранізаціях та адаптаціях. Мій інтерес до цієї легенди був свого часу підігрітий лекцією Григорія Клімова, де він мимоходом трактує її по-своєму: мовляв, раббі створив ґолема, щоб він захищав євреїв від антисемітів та погромів, а той почав євреїв убивати, і причиною цього є те, що найбільші антисеміти та головна причина погромів — це вони самі. Він лиш забуває додати, що варіантів цієї легенди є багато. Але це дійсно одна з версій, у якій навіть дія відбувається там же, що й у «Ґолемі» Майрінка — в Празі, але письменник, навіть переказуючи устами персонажів історію про героя легенди, реально існуючого празького раббі Бецалеля, використовує більш політкоректний шлях бунту штучної людини. За Майрінком, створений для виконання господарських робіт по синагозі ґолем виходить з-під контролю творця і ця темна справа закінчується убивством (без уточнення національності жертви та мотиву убивства), яке потім повторюється кожні 33 роки, супроводжуючись появою на вулицях ґолема та іншими загадковими обставинами. Але той сюжет, з якого зловтішається Григорій Клімов, все ж таки має втілення у повісті, як і інші його тези стосовно єврейства.

Узагалі, цей твір міг би набути слави дуже і дуже антисемітського. Аарон Васертрум, лахмітник-мільйонер — це карикатурний образ «вічного жида»: жадібний, дріб’язковий, меркантильний, гнучкий, жорстокий, фізично відразливий. Ось як влучно описується манія володіння Аарона вустами його таємного ворога, студента Харусека:
Такі, як він, ніби чинять всупереч здоровому глузду, але завжди однаково. Його загребуще бабакове начало бунтує при появі покупця, хай той навіть платить добрі гроші; його гнітить лише одне: «необхідність» віддати товар. Поняття «володіти» для нього понад усе, і якби Васертрум міг собі витворити якийсь ідеал, він утілився б в абстрактному понятті «власність»…
Його син, медик доктор Вассорі доповнює стереотипне уявлення про євреїв: він калічить своїх пацієнтів, видаючи це за допомогу, виставляючи себе благочинцем та заробляючи на цьому казкові гроші. Дійсно, багато хто пояснює таку велику кількість євреїв у медицині саме тим, що вони там для того, щоб безкарно калічити гоїв та заробляти на цьому матеріальні блага та нематеріальні почесті.

Руда єврейка Розіна, донька Васертрума, кидає тінь на жіночу половину єврейства: вона розпусна, лукава, користолюбна та маніпулює чоловіками.

Але автора від клейма антисеміта рятує те, що він врівноважує негативні персонажі позитивними, на рівні святості, образами Шемая Гілеля та його доньки Міріам. Їхня духовна чистота відображається і у фізичній красі — обоє описані як гармонійно вродливі. Гілель — це утілення талмудичного мудреця, настільки ж доброго та безкорисного, наскільки й мудрого. Він лише частково живе у матеріальному світі, а переважно — у світі містичного поза розумінням простих людей. Його донька усвідомлює вищість свого батька та сама веде праведне життя. Втім, навіть крізь святість та праведність Міріам проглядає все та ж сумнозвісна єврейська любов до грошей: вона з релігійним завзяттям вірить у чудо і живе у постійному очікуванні див, але вони для неї полягають не у зціленні хворих, а тільки у тому, що живучи з батьком у великій бідності, вона знаходить у несподіваних місцях гроші: на вулиці, у буханці хлібу з пекарні, на порозі тощо. Тобто від бога вона чекає лиш суто матеріальних проявів. Це нагадує анекдот про єврейського хлопчика, з якого однолітки сміялись та вважали дурником, бо завжди, коли йому пропонували взяти 5 або 10 шекелів, він вибирав 5, бо монета мала більший розмір. А насправді він вибирав менший номінал тому, що якби вибрав більший, то до нього втратили б цікавість та припинили давати монети. Так і Міріам: вона нічого не робить, лиш сидить удома та в найскрутніший час виходить надвір, щоб отримати чудо — знайти гроші, які, як згодом виявляється, підкидає їй головний герой Атанасіус Пернат, якому шкода дівчину і він відчуває до неї духовне тяжіння.

Що ж до Атанасіуса (Афанасія), то він неєврей, ремісник-ювелір, який живе у єврейському кварталі Праги та навчився з одного погляду розрізняти різні єврейські клани. Таким він постає перед нами при знайомстві, але ця його риса чомусь згадується лиш на початку, і більш ніде як здібність не розкривається. Він, заглиблений у кабалістичні знання, страждає від галюцинацій — чи то від реальних проявів незбагненного, і атмосфера єврейського ґетто цьому тільки сприяє. За ходом сюжету він стикається віч-на-віч із легендарним празьким ґолемом, йому являються різні кабалістичні духи та образи. До того всього він не пам’ятає нічого зі свого минулого. Як у сновиди, його життя фрагментарне, у ньому реальність межує із маренням.

Книга не має єдиного чіткого сюжету. Тут і детективні історії, і кровна помста, і окультні пошуки, і нерозділене кохання. Всі вони так чи інакше переплітаються, а деякі зникають, як згадане вміння головного героя розрізняти єврейські клани. Розповісти, про що саме цей твір, дуже складно, адже доведеться переказувати усі сюжетні лінії, головної серед яких не виділити, і навряд чи це комусь вдасться зробити краще, ніж авторові. Невеликий об’єм твору залишає надію на розплутування всіх перипетій, але не варто сподіватись, що це вдасться зробити з першого прочитання. Та кому читання книги не стало тягарем, отримає ще більшу насолоду від наступних перечитувань. Свої принади тут знайдуть і прихильники оккультного знання (чого варта тільки сцена у кімнаті без вікон!), і любителі темного шарму Праги, оспіваного Францом Кафкою, ну а шанувальникам останнього та загалом європейської літератури 20-го століття сам бог велів знати цей твір.

Оскільки я вже зарікся переповідати сюжет книги, повернусь до вражень від персонажів. Ангеліна, мадам, яка заплутана в любовній інтризі, спершу видається трагічним та високим образом, ще й будучи якимось чином пов’язаною із забутим минулим головного героя. Але згодом, коли її проблеми вирішуються, уся величність розвіюється, замінюючись дівочою легковажністю, яку майстер Пернат, на відміну від читача, не помічає, бо закоханий у неї.

Хто до кінця зберігає свій образ — так це студент Харусек, кровний ворог Аарона Вассертрума. Саме у ньому проявляється той мотив легенди про ґолема, який так припав до душі Клімову, та й, зізнаюсь, мені: креатура злого юдейського генія повстає проти свого творця. Вассертрум, попри свій егоїзм та користолюбство, наділений тваринним самозреченням у тому, що стосується його нащадків та виховує із них копії себе, не вимагаючи нічого взамін. Так, його син доктор Вассорі зрікся свого батька за його ж настановою, взявши інше ім’я, щоб ніщо не псувало його репутації лікаря-благочинця. Перепрошую майбутніх читачів за те, що розкриваю сюжетний поворот, але він досить таки передбачуваний: Харусек — позашлюбний син лахмітника-мільйонера. Він зненавидів цю отруйну кров у собі і навіть його організм її намагається відторгнути — Харусек дуже слабкий та хворіє на туберкульоз. Він поклав все своє життя на те, щоб відомстити Вассертруму і не має іншої мети. Він звів у могилу лікаря-шахрая, який калічив людей і такої ж долі бажає і своєму батькові. Але при цьому він зважає на долі невинних людей та позбавлений будь-якого честолюбства, що також можна вважати внутрішньою боротьбою проти крові хитрого та безжального батька — Харусек не має права на помилку, інакше доведеться визнати перемогу спадковості над мораллю. Таким чином, цей персонаж позитивний у всьому, крім, що спірно, палючої жаги вбивства. Жорстокість є спірним недоліком і для автора, бо згодом він виводить на сцену іншого персонажа, чиє єдине призначення — посіяти сумнів у осудності злочинця за його злодіяння, в загальному випадку. Лапондер, арештований та засуджений за зґвалтування та вбивство, також ні в чому не проявляє себе з негативного боку, покірно чекаючи на страту. Він відкриває Атанасіусу Пернату, що вчинений злочин був призначений йому долею, а він, вибравши у своїх кабалістичних шуканнях «дорогу смерті», за просвітлення повинен заплатити смертю — чужою та своєю.

Кінцівка повісті викликає змішані почуття — спершу це розчарування через банальний прийом, використаний для розв’язки, але після нього приходить переосмислення всього твору, коли те, що спершу здалося банальним, накладається на усе, прочитане від початку. Сказати інакше, не зіпсувавши інтриги, не вдасться, тож тим, хто зацікавився, неодмінно належить самим пережити досвід читання цієї надзвичайно поживної для роздумів книги.

Український переклад

Великим поштовхом до прочитання книги для українського читача може стати наявність українського ж перекладу. Він, виконаний Наталею Іваничук, з’явився в 2011-му році одразу у двох видавництвах: «Український письменник» та «Піраміда». При тому в анотації мовиться, що перший переклад ще у 1930-х роках зробив галицький письменник Василь Софронів-Левицький. Знайти цей переклад чи будь-яку інформацію про його видання мені не вдалося, але я гадаю, що він мало чим відрізняється від сучасного, який рясніє словами на кшталт туск, цюпа, фотель тощо. Я в жодному разі не звинувачую пані Іваничук у плагіаті, бо гадаю, що вона теж не мала перед очима того першого перекладу, та й застарілі та діалектні українські слова таки вельми пасують жителям Праги 19-го століття. Але коли у анотації ідеться про те, що новий переклад «давно назрів», то мабуть мається на увазі лиш те, що назріла потреба замінити у тексті одне застаріле слово жид, яке завдяки русифікації набуло ще й образливого змісту. Цілком природне бажання, враховуючи неприємні філологічно-ідеологічні дискусії, які раз-по-раз викликає це слівце. Та все ж цікаво було б прочитати і варіант з 30-х років.

Тим же, хто прочитає переклад Наталі Іваничук, я наполегливо раджу одразу ж по закінченні перечитати останні абзаци в оригіналі (доступно на сайті Projekt Gutenberg-DE) чи іншому доступному перекладі (російський від Давіда Виґодского, на жаль, не набагато кращий в цьому плані). Бо пані Іваничук дещо невірно переклала останню репліку та ремарку перед нею, зробивши їх абсолютно незрозумілими і, зачипившись за цей пасаж, розум читача сильно відволікається від осмислення прочитаного.

Де купити

Ґустав Майрінк. Ґолем. — Київ, Укр. письменник, 2011, 311 с. М’яка обкладинка
ISBN 978-966-579-312-0
Замовити у видавництві «Український письменник», ₴ 20
В інтернет-магазині Yakaboo, ₴ 33

Ґустав Майрінк. Ґолем. — Київ, Піраміда, 2011, 200 с. Тв. обк.
ISBN 978-966-441-250-3
Книжкова хата, ₴ 55
Буколики, ₴ 56

3 коментарі:

  1. Доволі цікаво! Дякую за чудово описані враження! Одна з найкращих, на мою скромну думку, твоїх, так би мовити, рецензій.
    Поясни, будь ласка, бо не зовісм зрозумів щодо перекладів: ти який варіант (варіанти) читав? Який найбільш точний? Чи треба оригінал читати? Бо щось мене насторожують заміни та політкоректні редагування :/.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Дякую! Я читав переклад Наталі Іваничук, тільки кінець додумався підгледіти в оригіналі після кількох днів роздумів. На жаль, не володію німецькою достатньо вільно, щоб читати без словника. Українського перекладу в інтернеті не бачив (а першого, котрий з 30-х, взагалі ніде не бачив, навіть щоб купити чи взяти в бібліотеці), але є російський та англійський.

      Неточність, я гадаю, легко виправляється, якщо одразу після прочитання останніх абзаців звіритись з оригіналом чи точнішим перекладом (можливо, англійським). А може ти і так зрозумієш — там просто так перекладено, що можна зрозуміти двояко, а очевидніший сенс якраз є неправильним, який вганяє в ступор. Можливо, то тільки я тугодум, а з перекладом Іваничук все гаразд.

      Видалити
  2. Прослухав аудіокнигу російською. Якщо чесно, то очікував дещо іншого від книги. Місцями цікаво, але в цілому - середньостатистичний, як на мене, твір.

    ВідповістиВидалити