пʼятниця, 15 лютого 2013 р.

Василь Барка. «Жовтий князь», том 2. Розділ 8

Наводжу розділ з другого тому роману Василя Барки «Жовтий князь», який він писав усе життя та який був виданий лише в 2008 році. У розділі описується жахлива сцена розстрілу московськими партійцями дітей, пійманих на батьківських нивах за збором колосків.

OCR з видання:

БАРКА В. Жовтий князь : докум. роман / Василь Барка ; передм. А. Гумецької. – Нью-Йорк ; Х. : Укр. Вільна Акад. Наук у США, 2008. – 772 с. – ISBN 0-916381-23-4.

VIII

Переміна сирітства I


Радгосп розгніздувався у колишній «економії» поміщика російської військової служби: в чині полковника, хто в громадянській війні пристав до «білої гвардії» провідного генерала монархістів-«єдинонеділимців», і там безслідно зник. Його родину вночі напасливі «братішкі»-матроси, як говорилося тоді, «послали в штаб Духо́ніна», себто на той світ, після чого маєток, розграбований, довго стояв пусткою.

Зрештою, заповнив ії радгосп: заселив палац, великовіконним фасадом звернений до дороги, що пролягла неподалік, а «горною» стороною поставлений, з великою верандою, до дворища, колись обведеного штахетами, а потім, як їх розкрадено, обгороджено колючим дротом. Там, ворітний проїзд відкривався — на пустир, що був колись великим городом, а при радгоспі вкрився бур’янистою поростю поверх трави.

По сторонах від палацу розміщено господарські забудови, що обхоплювали його виглядом підкови, доходячи краями до площини перед фасадом.

Там: «амба́ри», малі комори, стайні, стодоли, коровники, пекарня, возовня, пральня, сараї, домок протипожежників та інші частини широкого хазяйства, вкрай занедбані.

Андрійко остережливо, як малий звірик, пробирався навкруг радгоспу, через зарості, мимо дротяної огорожі, і раптом обсунувся у глибоку западину, густо прикриту буркуном і дрібним бадиллям — із лободою.

Виявилося: то був рів, де кінчалися великі труби: цементові, — від колишнього водостоку, заміненого новим, десь в іншому місці, і мабуть продовженого далі по схилу.

Трава проросла крізь розколини в цементі і він обпліснявів, а зверху суцільно застилала зелень — весь рів, де можна було пробути непоміченому, коли пригинатися серед стеблин.

Вибрався із западини Андрійко і, маючи добрий досвід із протипожежниками, побрів на розшук їхньої команди.

Увесь обшир радгоспний так заріс дикою рослинністю, що можна було підступитися непоміченому досить близько: на відстань звичайного голосу людського, і терпеливо дожидати щасливої нагоди.

Якраз тоді надійшов посильний Сидір із підсакою і цинковим відерком, що мало накривку, і поставивши його збоку біля в’їзду, почав домовлятися із пожежниками про ловитву собаки для іменитої курортниці. Пояснив, як діяти із приманою: звареними поросячими ратичками, втриманими у відерку, і як орудувати рибальським пристроєм. Але, ще не скінчилася остаточно домова з пожежниками, — коли притьма всіх покликано в управу: різким викриком мундирника, одного з новоприбулого штату.

Дрібний мандрівник, розпалений уявою від згадки про поживу для собаки, ледве діждався, коли посильний і пожежники відійдуть подалі, забувши про відерко і підсаку, приставлену до одвірка.

Підбіг швидко і, схопивши відерко за приржавлену дужку, помчав щодуху в зарості, і тільки один раз оглянувся і порадів, що немає догони за ним, і досадливо пошкодував: не можна спинитися і пристати до водяного кранта, при колонці, біля якої вмощено дощаний поміст: охорону від грязюки.

Куди тікати? — враз пригадав про рівець при кінці покинутого водостоку і попрямував туди, як до надійного сховку від наглядачів, де можна навіть прожити.

Із хворобливої голоднечі він просто накинувся на страву, але вдовольнивши першу помученість, коли навіть досконало пообсосував кісточки, — він закрив відерко і поставивши в глибині стоку, прикрив нарваними бур’янцями.

Помостив травою постіль по цементовому низу і там заснув кріпко! — тільки під кінець дня пробудився і думав піти до кранта: але не зміг, бо подощіло: спершу — помірно, потім аж зливно. І він, переклавши поживу із відерка на перевернуту накривку, виставив його під дощ, і воно скоро наповнилося. Пив жадібно, як рідко коли.

Боявся: щури вночі можуть поїсти його харч, і тому, вживаючи трав’яні віхті, промив викришені заглибини у цементових трубах і поналивав води, а спорожнивши відро, повернув до нього страву і щільно накрив.

Знову заснув відразу. Прокинувся серед ночі, при повному місяці і трохи підживився знову, а потім спивав дощові краплі з листя і ними обмивав масні пальці.

Так прожив два дні, коли в радгоспі, як і всюди відбувалася заміна керівного персоналу — новоприбулими: із півночі.

Над вечір пройшлася сіножатка недалеко від колючодротяної загорожі, а після того грабарники викопали рівець, — і на весь той клопіт Андрійко з острахом виглядав крізь бур’ян від своєї схованки.

Увечорі, хоч при місяці вповні, засвічено на веранді ряд великих лямпіонів, так що виднота від них досягала до ровика.

Непомічений, спостерігав Андрійко, крізь високі зарості, як набігли тягарові машини і з плятформи поскидано дітей, такого віку, приблизно, як він сам, — на скошену смугу і вистроєно впродовж рову, від сторони загорожі. При ній, як і при кінцях викопу, стали вартові, тому дітям неможливо втекти, і вони тільки стривожено пометушилися, як зловлені пташки. Декотрі із них, до крайности виголоджені, іще жували зерно із колосків, прихованих за згортками одежок. Хто виморені, аж до недужости, пробували присісти, але не змогли вмоститися на стернистих рештках від скошеного бур’янища.

Службовці, хто прибули із транспортом, діяли у поспіху, здавалося — мов лихоманковому, певно — знаючи, що за жахливу справу доконують своїми руками. І тому рухалися прискорено, мов при надході якоїсь загрози, — аби якнайскоріше відбути обов’язок, невідхильно наведений для них, і все оглядалися в напрямку до будівлі, раптово освітленої як при надзвичайній події.

Виразно було видно Андрійкові рухи службовиків також при освітлості від надщербленого місяця: червонастого — аж так, що можна було подумати, ніби від нього лилася жива кров, замість видноти.

На веранді відбулося призначення, з наказу, що виголосив присланий із столиці розпорядник, серед групи наглядачів за справою, названою юридично, як виконання радянських законів для охорони «соціялістичної власности». І він, Семен Завозінов, доводив свій обов’язок навіть із моторошним надміром ретельности, ось — крикнувши до двох підначальних із свого почету:

— Почати! Ви двоє, Карпов і Зернівський заходьте із протилежних країв до ряду злочинної малечі: сповнити судовий вирок, схвалений найвищою інстанцією в нашій державі! Марш до негайної справи! Діяти бистро!

Діти, наловлені дозорцями при батьківських нивах і силоміць, із брутальною напасністю, напаковані на тягарівки, а тепер, при наступі ночі, поставлені в ряд при виритому рові, — побачивши надхід двох охранників із наготовленими наганами, здогадалися, шо їх негайно будуть убивати.

Піднявся розпачливий лемент! Плачами дитячими наповнилася пустка біля колючо-дротяної загорожі. Крізь неї, через відкриті ворота, надходили виконавці до дітей при виритій заглибині на скошеному бур’янищі.

Розляглися розпачливі крики плачучих і вже аж зойки — ніби збезумілих, коли всі побачили, як Карпов, наводячи правицею револьвер, схопив лівою рукою за комірець хлопчика, хто сидів крайній, — схопив, аби обернути тім’ям і зблизити з цівкою зброї, наготовився стріляти.

Тоді хлопчик, із вигляду, мабуть, віком коло десятка років, — уже побачивши свою смерть, раптом зметнувся, аби вивільнити себе з руки убивника і відчайно рвонув набік, але даремно! — кріпко держала його рука збройного Карпова. Він труснувши малого, кинув ницьма на землю і придавивши чоботом, прицілився в потиличку і вистрілив, обірвавши ридаючий розкрик дитяти.

Побачивши розправу, діти над ровом забилися вже в істеричних воплях і поривалися тікати, але сторожисті вартові хапали їх, як звірят і кидали на окрай викопаної заглибини.

Зернівський теж приготувався до розправи, але бачачи, як вона почала здійснюватися у Карпова, і чуючи зойки малечі, повів собі лівою долонею по очах, ніби відганяючи жаский сон, і постоявши нерухомо, в тяжкій незваженості, поволі пішов до веранди і там поклав свій наган на столі, при якому сів Семен Завозінов, і промовив:

— Я пройшов через усю громадянську війну, як свою, але ця дитяча бійня не для мене!

Начальник стукнув кулаком по столу і накрикнув:

— Так само партквиток не для тебе, — клади його тут, при нагані, клади зразу!

Мовчав Зернівський, спокійно дивлячися на розкипілого зверхника; а зрештою вийняв партквиток із внутрішньої кишені гімнастьорки і поклав біля зброї.

Тоді начальник звелів двом, показавши на нього рукою:

— За відмову виконати наказ у воєнній обстановці, — арешт! Візьміть: поставитися на суд.

Повели в’язня: на неминучу розправу — з «вишкою» (розстріл), або на безповоротну каторгу в північному «Гулагу».

Директивним тоном начальник повчив своїх приближних:

— Так виявляється, хто підроблений, а хто справжній комуніст, у кого рука не здригнеться в боротьбі за велику ідею. Прохор Куралкін, замінити собою дезертира!

Названий взяв зброю із столу і скоро пішов до дитячої страти, — без помітного виразу своєї незгоди.

Першою жертвою його став хлопчак, який припадав наниз і чіплявся спазматично за обрізки на бур’янній стерні і випрошувався криком: « — не беріть мене, дядя, не беріть!» — але Куралкін згріб сорочинку на його плечиках, ривком підняв до себе, скоро прицілився йому в голівку і вистрілив. Стрепетнулося тільце жертви і обвисло, — зразу ж виконавець кинув його в рів.

Другою на вбивство для Карпова стала дівчинка: вся тремтіла і притискувала до грудей — жменю колосочків: бо тільки вони були в рятунок їй на світі. Ховаючися з ними впала навколішки і потім присіла і нахилилася над ними, боронячи від грабунку, і все кричала повторно: « — Не вбивайте мене за колосочки, не вбивайте!… це — від тата і мами, це з нивки: вони ростили для мене, і тато болів там: роблячи … чого мене вбивати: за татові колосочки?»

Карпов, звелівши: « — Встань!» — ударив ії передком чобота в спинку, і коли послухалася, все схиляючися над колосочками — ховаючи їх, — він вистрілив їй в тім’я. Вона обсіла, здригнувшися і впала набік: її лежачу, Карпов чоботом відсунув до рову, — скотилась туди.

Дівчинка, трохи менша за Андрійка, припавши, дряпала чобіт Куралкіна і викричувала: « — Пожалійте мене, пожалійте!» — тоді він узяв ії за комірець, підвів і над ровом вистрілив їй крізь вушко і обпустив.

При всьому довгому рові діти зчинили гістеричну криканину і лементучий гамір, пометалися в спробах утекти: хто проз двох новоприбулих розстрілювачів, діючих між Карповим і Куралкіним, а хто через рів, але падали там, — їх настигали кулі: в голівки і в груди теж: для певности виконавців.

З веранди примітливий Семен Завозінов відразу відзначив зам’яття серед численних дітей супроти розстрілювачів, тому, поспішаючи туди, наказав одному із почету:

— За мною, Вен’ямін Сосніцин! — на бойову лінію!

Обидва, доспішивши до рову, взялися вистрілювати дітей підряд, наспіх перезаряжаючи револьвер, як і всі розстрілювачі, — що декотрі з них, слідом за начальником відкидали трупики до рову.

Один хлопчак, як видно, на котрісь два рочки старший від Андрійка, пручався особливо сильно, з несамовитого відчаю, проти Завозінова, і якраз тоді сталася прикрість для нього.

Якимсь дивним випадком пощастило матері цього хлопчика пробратися до страшного місця: після того, як безуспішно шукала його всюди, і пішла до радгоспу, сподіваючися там знайти його.

Здаля почула постріли і, користуючися нічною тінністю, прокралася до місця розстрілу: якраз на погибельний час для синка, що його побачила, як він розпачливо виривається від Завозінова.

Несамовитим криком звеліла:

— Не піддавайся йому, Петрусю, не піддавайся демонові!

— Я не хочу! — відкрикнувся синок, але марно, бо тієї ж миті куля від Завозінова обірвала його життя.

Кинув трупик його в рів — презирливим рухом Завозінов, ніби беззначну річ, і обернувся: глянути на його маму.

Спершу вона, побачивши смерть свого синка, стояла непорушно: мов і сама погибельно вражена — від втрати навік того, що було її єдиною відрадою в сірому і нужденному житті, і — світло очей її: — обвиднювало весь світ, як рідним, і враз: пропало назавжди! — смертно пропало, і здається, більша частина її серця враз сталася вирваною і спаленою перед ії зором! — тому стояла спершу незрушно, з широко розкритими очима, ніби промкнута блискавкою, — такою побачили ії виконавці, що з них декотрі потім, через довгі роки, оповідали про розправу, як свідки. Почули: раптом закричала мати таким розпачним виголосом горя, здавалося, в наступі божевілля:

— Що ти зробив, що зробив?! — ти, виродок Іродів!! — дитя ж безвинне моє! Тобі треба, катюго цих малят, вибрати очі, щоб більше ти світа білого не бачив!

І вона кинулася: так скарати його, але він пострілом попередив її, і тоді обпала вона коліньми на бур’янну стерню і похиталася набік, в агонії — конаючи, а таки зібралася з останньою силою, десь прибереженою в істоті, і випрямившися — підвелася зусильно на коліна, тільки виголосити, що їй примарилося:

« — Бачу, он — на крові від місяця, як на світлі, видно: як ти і однакові з тобою, кладете смерть на дітей наших, так буде з вашими, а самі вбивці — в огонь безодняний: не сховаєтесь і не втечете: там — показано!…» Скинулась від повторного пострілу Завозінова і замовкла і, як скошена, обпала на стерню, — здригнулась на останок і стихла.

При двох повторних збройниках розстріл здійснювався прискорено, і коли дитячі трупи полягли, із додачею материнською, в рові, — тоді сторожовики, швидко діючи лопатами, засипали його.

Один зостався на варті, а решта від’їхала до радгоспного забудовання, коли Завозіновці вернулися до веранди, а звідти — до приймальні з буфетом на другому поверсі.

Сам зверхник через якісь десять хвилин після початку бенкетного чаркування, — тихо підійшов до дверей і, ривком прочинивши, виглянув: чи немає в коридорі котрого підслухувача? Впевнившися про внутрішню безпеку, він так само різким жестом відкрив вікно і побачив тільки поземну, застелену чорним толом, покрівлю малої прибудови при палаці. Під нею була кладовка з погребом — льодівнею, а вже тепер покинута. При толовому прикрові весь час протікала вода від дощу, і тому повторювався ремонт із вжитком смоли, що скоро висихала.

На тій поземно-площинній покрівлі поставлено перед початком дитячого розстрілу, вартового гвинтівочника: бити огнем, коли б до рову прорвалися селяни — рятувати своїх діток, — поставлено і забуто про нього.

Побачивши надбіжну селянку, хотів стріляти, але передумав, бо він на розказ мав стріляти в чоловіків, якби поспішилися відбивати дітей від розстрілу. А одинока і, видно, безоружна жінка, що могла зробити на шкоду? — Нічого; і крім того вартовий просто цікавився новою пригодою.

Коли розправа, хоч піднаказному і слухняному службовикові, таки гостро сприкрилася, він відступив до стіни, побіч вікна: так, щоб із нього не було примітно і можна обійтися без винувачення, що він дижурить не по уставу, — і присів, обпершись об стіну.

Здогадався: про нього, караульного, забуто, і тому дається нагода подрімати тут, замість бути під накриком начальства: до різного обов’язку.

Через те довелося йому стати мимовільним слухачем бесіди, що розпалилася при буфеті, між двома розпорядниками: самим Завозіновим і його заступником Сосніциним. Що більше випивали, то палкіше гарячилися, наперебій один одному виголошуючи свої резони, — і все менше зважаючи на говорення напарника.

Чутно голос Семена Завозінова:

— Давай, ще по одному стакану нашого вітчизняного «еліксиру»! — ну, цокнемося повно налитими: п’єм по-праву, зразково виконавши доручення партійного керівництва. Заслужено! Так: добре. Провели справу скоро і чисто. А чого ти вниз дивишся? Я здогадуюсь: ти вражений прокляттям селянки, скажи!

Відповідь Вен’яміна Сосніцина прохрипіла:

— Примушений признатись, бо гостра непривичність до прокляття прямого, хоч — тобі, а не мені, і все рівно…

— Чого ти скарьожився: простак! Держися струнко! — накрикнув Завозінов — Ми, комуністи, ведем велику війну без гарматних фронтів: за перемогу в побудові соціялістичного суспільства: як заповів нам Ленін висловом: «з бішеною і безпощадною енергією»: так ми — ламаємо спротив смертельно ворожих елементів, що хочуть спинити і зірвати соціялізм, і от — наочний приклад: ця селянка, клясово ворожа саботажниця, як тут багато подібних, і про це нас попереджено в інструкціях.

— Припустим: так. А непривично чути прокляття! — прохрипів Сосніцин. — Як тобі приліпила селянка: «виродок Іродовий», чи байдужо тобі, коли це — прилюдно: при службовому персоналі?

— Чи байдужно мені? Я спростую, а спершу — ще по одній порції. Гаразд! Так слухай: я наплювать з високого дуба хотів на такі наліпки. Мені то: що? Нічого! Я загартований почуттям, як належить комуністу, а не слизняк, як дезертир Зернівський: розкиснув серцем, сльозовитий хохол. Ми тут наведем наш порядок: з такими всіма. Наведем, чорт візьми, наведем! (чути як брязнув посуд на столі: від удару кулаком) Ми придавим коліном дух цієї породи південної, горло перервем, а таки покажем, що влада тут: он ми виточили всю кров із землеробства тутешнього, — так показуєм нашу силу, і нехай тремтять і підкоряються навіки. Ми забрали собі їхню землю і врожай із неї, і назвали для вигляду, що то «соціалістичєская собственность», — а кукиш! то наша, і сам соціялізм — то ми, і наша власть, а з ним? — побачимо: що робити! — можливо: фук! А, ти подумав: ніби я вразився. Ми тверді! — ми їхніх дітей розпатраєм скрізь, сотнями тисяч! — за жменьку колосків: з їхніх нив, що стали нашими. І не попустим, і не відступимо! — розстріли над ровами, як тут, от «почерк» нашої могутности, зрозумів?

— Приблизно: зрозумів, це нетрудно! — відхрипів Сосніцин; — тут видно…

— О, вже тобі видно стало! — прокричав Завозінов, — уже бачиш? Ми вкрили трупом хохлацьку землю: це — підготова до майбутнього порядку: виявиться, що тут вся наша: в колонії — додачі. Ми смерть навезли тут скрізь і мучення при ній. Чув голос нашого вождя? — тепер «жить стало лучше, товаріщі, жить стало веселєе»! — чув заяву? — для «товаріщей» … що над гробом хохландії можна веселитися: жити лучче, — сказано для «товаріщей»: то — ми: «товаріщі», і нам тут гарно і весело по виконанні того, що для цього було потрібно. Зрозумів тепер аж до кінця?

Згідливого відгуку від Сосніцина не настало, бо хтось настійливо постукав у двері і покликав обох, — негайно вийшли в коридор, грюкнувши дверима.

Вартовий на толовій покрівлі принишк при стіні: в острахові, бо, як оповідав через багато років після події, знав, що йому — погибіль, коли виявить свою близьку присутність і підслух таємної розмови. Переждав з півгодини і, непомітно зійшовши приставленою драбиною наниз, пробрався так само потайком до караульного приміщення.

Одна думка, ніби ззовні прищеплена зовсім легко і ніби невідчутно, — все розросталася при відживлюваному спомині: чому останні свої речення Завозінов вимовляв навіть якось болісно, при грозовитій звеличності: своїй і собі подібних?

Вимовляв, при самоутвердженості в змісті, — тоном душевно притиснутого, ніби в невидимому закутку, де йому стало надто тісно для самого навіть говорення, — і мов було в його душі щось обламано; віддалося в вимові назверх, хоч переважно з надзвичайною прихованістю.

Чомусь пригадалася мова школяра, кого зловили колись недалеко від підпаленої комори.

Як згадував через довгі роки вартовий, його самого пекучо тривожило відчуття, ніби його груди затиснуто в пекельську замучливу клітку і ніде на світі немає ключа — відімкнути ії.

***

Глядячи із своєї криївки, крізь бур’янини, Андрійко жахався і раз у раз заплющував очі: при черговому вбивстві, і все дужче страх наростав самому: що от, можуть і його знайти на смерть, і тому вертався до свого підгрунтового схорону. Проте довго не витерплював, і цікавість виводила знову наверх, і вже до кінця розправи і роз’їзду всіх.

Тепер світанком, коли вже була певність, що ніхто з селян не з’явиться відкопувати своїх малят, — вартового відкликано. І тоді Андрійко, пробудившися від сильних голосів, вирішив віддалитися від страшного місця. Рештку поживи, зовсім дрібну, обгорнув листком лободи і сховав за пазухою, потім обережно ступаючи, весь час на гострих розглядах навкруги, пробрався до водяної колонки і наточив свіжої до цинкового відерця. Звідти помандрував напрямком до жіночого монастиря, надіючися зустріти там Лаврика і разом перебідувати нещасливий час, не здогадуючися, що обитель черниць потерпіла, як і всі села навколо неї, обернені в домовинні пустоші.

2 коментарі:

  1. Читаючи текст, одразу згадалася історія кількох минулих днів: http://www.youtube.com/watch?v=N-k5xGmO1zM&feature=player_embedded

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Ця показова історія у всіх на слуху. Побільше б вони так жартували, щоб ні у кого не залишилось ілюзій щодо азіатських «братішок».

      Видалити