Василь Барка. «Жовтий князь» (том 1, 2)

— З осені дуже голодні, а зовсім — від грудня.
— Від грудня? Тепер нема такого місяця.
— Ні, є грудень.
— Нема, вже нема! Тепер місяці нові — вчора нам сусід сказав.
— Як по-новому грудень?
— Зветься: трупень.
— Січень — як?
— Зветься: могилень.
— А ті, що попереду?
— Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень.
— А після січня?
— Лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень, а далі я забув…

Книгу Василя Барки «Жовтий князь» нещодавно вилучили з обов’язкової шкільної програми української літератури. Відповідальні за це, звісно, керувались власними інтересами, чи то пак інтересами сусідньої держави, але ця книга і дійсно занадто жорстока, щоб змушувати дітей її читати. Навіть не кожен дорослий стійко витримає всі ті жахи, що їх описує автор. Та на жаль, це не такі жахи, які забуваються після поганого сновидіння, а страшна правда життя, про яку забувати не можна.

Перший том роману, який вивчався у школах та пережив багато видань на Україні після розпаду СССР, сам по собі є скоріше повістю, маючи єдину сюжетну лінію родини Катранників та досить короткий час дії. Другий том, дописаний в 1999 році та вперше виданий лише 2008-го, перетворює «Жовтий князь» на повноцінний роман з розгалуженою системою дійових осіб та їх взаємовідносин. Разом вони охоплюють період з осені 1932-го по осінь 1933-го.

Сюжетно-композиційна єдність між першим та другим томом дещо порушена. Андрій Катранник, який наприкінці першого тому покидає родину Пертунів, що прихистила його, щоб вирушити на пошуки матері, на початку другого уже розшукує родину свого друга Лаврика з сусіднього села, щоб пожити у них. Суперечність у тому, що навіть якщо у «міжтомний» період він покинув сподівання відшукати свою матір, то повернувся би до родини, яка досить тепло поставилась до хлопчика і де, крім того, на початку весни вже зменшилась загроза голодної смерті. Але замість того герой вирішив шукати притулку в іншій родині, доля та розташування якої йому були невідомі. Змінилось також ставлення автора до героя: з «Андрія», як його називав автор впродовж першого тому, хлопчик перетворився на «Андрійка». Тож зв’язок між томами був би досить умовним, якби ще не було зовсім незмінних негативних героїв Отроходіна та Шікрятова.

Та незмінним залишається і загальний психологічний настрій, і ті 30 років, що минули для автора між написанням томів, не змінили його бачення тих подій, принаймні судячи з викладу. Так, надзвичайно жива та страшна сцена розстрілу голодних селян, які прийшли штурмувати сховище зерна, з першого тому цілком співзвучна зі сценою розправи над сиротами у томі другому. Остання навіть жахливіша. З відмінностей — додані розгалужені сюжетні лінії, які так чи інакше перетинаються між собою та прямо чи опосередковано стосуються головного героя Андрійка, а також вкладені історії, притчі та «прямі включення» з Кремля.

Окрім психологічної важкості твору, складності в читанні тут додає специфічна мова Василя Барки. Яскравий приклад авторського стилю: «зеленаві харащі тісно розрослися різною натовпленістю: великі і деревисті перемішані з тонкою гу́стошшю, — так що вже сходців до церковних дверей не видно». Тут помітні не тільки особливості мови з маловживаними та діалектними словами, але і пунктуації: автор вживає двокрапки, тире та їх поєднання чи не у кожному другому реченні, при чому навіть у таких випадках, де їх наче б і не повинно було бути. Ось із того ж абзацу наступне речення: «Штукатурка з потемнілих стін обвалюється, і вони різними плямами і кривими смугами нагадують географічні мапи: в тій частині, де — архіпелагічна збірнота». В деяких описах таку пунктуацію (яка зазвичай призначена розмежовувати смислові каскади, а тут неприродно вжита для зворотів, підрядних речень та окремих частин речення) можна тлумачити як відображення плутаної уваги персонажа, яка гарячково переключається з одного предмета на інший: «Ні господині нема, ні Лаврика! — де вони? — не годен змислити хлопець, а тільки коли глянув на покуття, побачив знімок із жіночого монастиря, — висів косо: під склом, у рамі: колись білій, — а тепер стемніла і вкрилась плісінню».

Тоді як до манери письма та слів з ряду: «зверхник», «вельможник», «розкрик», «звірик», з часом звикаєш, то пасажі, подібні наступному, змушують щоразу зупинятись для осмислення прочитаного: «уповноважений, з револьверною небайдужістю до думання громадян за їх замкнутими дверима і завішеними вікнами…» — і таких безліч. Хоча, інший митець би цілим реченням описував те, що Василь Барка схопив влучним виразом «револьверна небайдужість» чи «архіпелагічна збірнота», тож збитий темп читання компенсується лаконічністю та ємкістю висловлювань.

Можливо, така мова у автора виробилась внаслідок браку живого спілкування українською у еміграції, а може він привіз її уже з рідних земель, маючи таке оригінальне мислення від початку, але в будь-якому випадку тут маємо великий простір для роботи мовознавців.

Майстерно та глибоко зображена збочена психологія партійців — виховуючи в собі «нову людину», вони втратили всіляку мораль та взагалі людську подобу. Чеснотами вони вважають лизоблюдство та здатність пристосовуватись до мінливих настроїв «верхів» без всякого розуміння цих настроїв. А та безпідставна ненависть, для якої вони все ж шукають умовні підстави, викликає жах. Так, партійця Отроходіна після лекції, що він читав перед селянами, «збурила непокірність дядьків: відмовилися мовчки відходити в землю». Після цих слів розумієш, що такий ворог не зупиниться ні перед чим, бо ні у що не ставить людське життя крім свого власного та собі подібних. Глибоко аналізується автором внутрішня мотивація комуністів. На його думку, вони підживлюють у собі ілюзії, свідомо живуть у вигаданому світі. Нова релігія дозволяє їм говорити та навіть думати одне, роблячи та думаючи при цьому інше. Вони усвідомлюють та можуть вголос погодитись із тим, що убивства селян — це погано, але при тому вони переконують себе та своїх жертв, що це невелике зло заради великого майбутнього добра. Одночасно вірячи у власні слова і не маючи жодного бажання наближати таке майбутнє, коли всі будуть рівні, тоді як сьогодні вони, червона аристократія, однозначно вищі за інших і цілком з цього задоволені. Визнаючи зло в своїх діях, але прикриваючись вигаданим добром, вони називають гуманність м’якосердністю та отримують неприховане задоволення від убивств та катувань, упиваються до пори до часу безмежною владою. Готовність прийняти будь-які настанови «згори», навіть якщо вони суперечать одні одним, Джордж Орвел влучно охрестив «двоєдумством» і змалював він цю рису не з власної уяви, а вочевидь із того ж джерела, що й Василь Барка.

Внутрішня мотивація та самовиправдання катів широко розкриваються на прикладі Отроходіна та Шікрятова в другому томі. Вони переконують себе в тому, що неймовірна жорстокість виправдана високою метою побудови справедливого суспільства, і спрямована виключно проти класових ворогів, гнобителів пролетаріату. Їм достатньо такого пояснення, а від очевидних суперечностей, як то: визнання власної зверхності та привілеїв над простим народом, усвідомлення, що їх жертвами є той же пролетаріат, — вони відхрещуються марксистсько-ленінським діалектичним матеріалізмом, тезами про розвиток по спіралі та єдність і боротьбу протилежностей. Такого хиткого виправдання їм достатньо, щоб не втрачати людської подоби у власних очах, а ставлення інших, нижчих за них людей, їм узагалі байдуже. За незручні запитання щодо законності їх дій вони розправляються навіть з підлеглими однопартійцями. Об’єктивно ж вони не можуть списувати відповідальність за свої дії ні на революцію, ні на вказівки згори, а можуть хіба що дякувати обставинам за можливість дати вихід вродженому садизмові. Так, Отроходін в дитинстві та юності катував собак та кішок, підвішуючи їх над вогнем, за що був виключений з гімназії, і згодом виставляв цей ще надто поблажливий захід як власну суперечку з царським режимом.

Невеликою, та все ж утіхою є мотив відплати за гріхи злочинців ще за життя: час від часу в тексті згадуються обставини з майбутнього — покази свідків на судах, коли кати відповідатимуть перед тим же радянським, але трохи олюдненим законом та коли їхні злодіяння стануть загальновідомими. І оскільки ідеться не про суди часів «великої чистки», то надія ну якусь справедливість дійсно є. Крім того, про багатьох персонажів-жертв згадується, що в майбутньому вони емігрують та матимуть змогу відкрито розповідати про пережиті жахи, як і сам автор.

Як вражає нелюдськість та демонічність партійців, яким «лінія партії» замінює здоровий глузд та є відповіддю на все, так само вражає і мучеництво селян, що ішли на голодну смерть зі смиренням, достойним буддійських ченців.

Ланка піонерів-школярів, як настроєний хор, під орудою партійця, затинає:
— Куркуль, віддай хліб!
Сусід, стоячи на порозі, спокійно відказує:
— Дітки, беріть хліб, як вам треба…
— Віддай хліб, ти — есплуататор! — Вивчені недоладно, скалічили слово; а сусід відповідає в тон:
— Який я есплуататор? То — хтось другий: навча неправди і так робить. А я від землі. Дивіться на мої руки: всі в мозолях, і дивіться на чиїсь…
Піонери зирнули на руки диригента-партійця, м’які, як балабушки, але він помигонув грізним знаком — знов кричати.
— Віддай ключі, куркуль!
— Ось вони ! — мирно відповідає сусід. — Раз вам треба, дітки, беріть! Хіба не даю?
Керівник докинув найособливігий сигнал, — тоді весь хор репетує, щоб на весь куток віддалося луною:
— Куркуль!

Звісно, було не без опору, але якби цей опір був чинним, то чи сталася б така катастрофа? Та що там казати, совєтської влади на Україні б не було, якби селянство свого часу не повелося на брехливі обіцянки та нетривалий «неп»: бачили ж, як большевики прийшли до них уперше і могли б зрозуміти, що кадри залишилися тими ж, а пом’якшення в політиці — засіб обману. Припускаю, що у відсутності опору та у фаталізмі, з яким люди віддавали хліб, частково винна агонізуюча тоді церква, яка повчала приймати той кривавий режим як боже випробування перед останнім судом. Втішаючись мріями про райське загробне життя, люди дозволяли заморити голодом себе та свої родини. Не дивно, що згодом, коли церква вже не буде під жорсткою забороною, попів вербуватимуть в агенти НКВД та КГБ — адже вони вже так добре послужили справі революції.

Маючи такий вплив на уми людей, вони могли б підняти весь народ на Джихад проти більшовиків, на священну й фанатичну війну проти ворога, якого навіть зайве було демонізовувати, адже реальність була страшнішою за всі релігійні казки. Можливо, мільйони мучеників і отримали чого прагнули після смерті, але у світі живих їхня загибель справила нищівну дію на генофонд українського народу — власне чого й добивались «жовтокняжі» прислужники.

Автор висловлює деякі думки про фальшивість офіційної московської церкви, та навіть піднімає завісу над явищем підставних священників-агентів, але висновок, який він вкладає у вуста одного з позитивних персонажів, шокує: навіть попри те, що церква несправжня, а попи — то перевдягнені чекісти, все одно потрібно ходити на служби, аж доки тебе за це не арештують, та молитися за відродження істинної церкви. Він таким чином пророкує чи то заснування Київського Патріархату, чи то повернення в Україну емігрантської Автокефальної Церкви, але суть у тому, що він (як і автор?) віддає перевагу показній обрядовості перед внутрішньою вірою і закликає ходити до кремлівської церкви, яка славила спочатку «білих» царів, а потім «червоних» царів і ні в що не ставила українців. «Бог терпів та нам велів» — ось який метод боротьби з окупантом пропонувала ця церква.

Барка неодноразово та з різних сторін підходить до думки, що зовнішньою обрядовістю не можна замінити духовність, і що по суті вони — духовність і обрядовість — ніяк не пов’язані, та навіть обрядовіть може нашкодити наближенню до бога. Про це ідеться у записі притчі-видіння, яку читає черниця Мелітина в рукописах репресованого священника. Там після кінця світу та Страшного Суду, коли всі повстали з мертвих, а праведники та ті, хто покаялись, стали жити вічно на небесах, деякі церковні ієрархи попросили у Ісуса дозволити їм продовжувати служити у храмі, бо занадто вони звикли до обрядовості. Хоч це і було безглуздо, адже вони тепер могли без посередників спілкуватись із Богом, Ісус виділив їм окрему гору в раю та звів на ній чудовий храм, видав розкішний церковний реманент та костюми. Вони згрупували навколо себе чималу спільноту тих, кому золоті підсвічники та ікони замінили віру. Закінчилась повчальна історія тим, що коли до них прийшов Ісус, вони спробували забити його камінням, не повіривши, що той — син Божий. Чудова притча, яка вимагає відповідних висновків.

Згадується і про те, що церква ще від часів Петра Першого стала прислужником Москви, а з приходом більшовиків на місце попів посадили ряжених чекістів. Згадується позитивний досвід відмови від обрядовості у протестанстві та лютеранстві. Герої дискутують навколо текстів біблії, на відміну від тих православних, які біблію не читають взагалі. Але після цього всього із тих самих вуст завжди висловлюються тези: хай там як, у церкву все ж потрібно ходити, обряди — дуже важливі, таїнство причастя — запорука віри, і т.д.

Тут важко збагнути, чи це точка зору автора, чи він таким чином сам намагався показати абсурдність церковної віри, бо ці висновки робляться від імені персонажів без жодної оцінки у тексті від автора. Але зважаючи на те, яким ореолом мучеництва він освічує своїх терпимців за віру, які продовжують ходити в чекістські церкви та поклонятись підсвічникам, бокалам та золотим ризам, схиляємось до невтішного висновку, що автор, попри свої мудрість та глибину думки, таки не бачить очевидного. Чи все ж таки безпристрасно зображує трагедію повального нерозуміння суті віри?

Це вже потім, коли про голод можна було принаймні згадувати, було утверджено досі дійсний для багатьох міф про природній голод від неврожаю, мовляв, «всі тоді голодували, але ніхто, крім українців, не кричить про голодомор». Але тоді партійці не приховували, для чого вони забирають харчі у селян. Подумати тільки, яким кристально чесним є черговий уповноважений з «підкуркульником»:

— Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?
Діткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: «Це мені смерті хочеш, присурганивши зі своєї Москви, — за віщо? Тобі ж не зичу гибелі!» Намірявся сказати, а змовчав: «Хай відбіга кудись, бо ще в хату вскочить і дітей покусає».

Звідки ця смертоносна покірність, як не з релігійного навіювання? Не дивно, що зараз у Росії так посилюється вплив церкви (РПЦ, природньо) та зростання її з державою. Це ж бо такий зручний інструмент для утримання народу в покірності! В більшості прихильників РПЦ їхня віра навіть не йде в розріз з поклонінням Іосіфу Сталіну та іншим атрибутам «вєлікого прошлого».

Невідомо, який урок Голодомору є важливішим: про злочинну суть большевизму, чи про страшні наслідки терпимості та фаталізму. Тож ця сторінка історії повинна викликати не тільки ненависть до ворога, але і сором за свій народ, що дозволяв себе так винищувати. Хтозна, чи змогли б сучасні українці діяти інакше — бо історична травма геноциду може переважати його історичний урок, але потрібно щосили плекати у собі гени козацькі, а не мученицькі. Ми не отримаємо вигоди, роздимаючи власне мучеництво, ми — нащадки козаків, які сміливо захищали свою землю та не зазіхали на чужу.

Цим голодом Кремль зробив те, що йому не вдавалось протягом десяти з лишком років — «задушив гідру контрреволюції», себто працелюбне українське селянство, яке неохоче йшло в колгоспи. Разом з тим задушено честь, а замість неї насаджено холуйство, злодійство та брехню.

Голодом проведене радикальне розділення людей, вилучення з генофонду народу людських чеснот. Барка описує, як тоді коли одні вбивали та їли своїх та чужих дітей, інші в цей час картали себе, беручи зібрані колоски з рук покійника на полі та навіть не думали відбирати хліб з торби вмираючого, якому несила дістатись додому, ділились харчами зі слабшими. Автор з великою повагою ставиться до тих персонажів, які не втрачають людяності. Кожного з них він називає на ім’я та по батькові. Коли Катранники прощаються зі своїми померлими, чи будь-хто згадує добрим словом померлих людей, як от пічника Бережана та його дружину, то їхня туга висловлює всенародну скорботу за останнім поколінням чесних людей, без передчасної смерті яких наш народ був би зараз зовсім інакшим.

Росіяни-партійці, хоч і піддаються глибокому аналізу та розбору психології, описані автором як незбагненні демонічні істоти з іншого світу — чужинці з «неслов’янською і некавказькою» зовнішністю, з дивними навіть для Росії прізвищами: Отроходін, Шікрятов, Солтіков, Дормачєєв, Поволазкін. Вочевидь, щоб найточніше передати ставлення до них поневолених селян.

Ось як описується партноменклатурник Дормачєєв:

В його особистості — в натурі: в тканинах його нервів — жила невтомна машина для промов, зборів, засідань, обстежень, перевірок, розглядів, плянувань, бесід, криків, п’янства, командировок, чисток, обвинувачень, читання інструкцій згори і складання безкінечних звітів нагору і сотень інших справ, в яких він був гладіятор витривалости і виконливости — серед задушшя приміщень, накурених до густої млистосиньої мряки: у безплідній бюрократерії, що втягувала населення в пітьму і загибель: як заклята. Крізь неї він проходив, як крилогам у туманах Льодовитого океану.

У книзі описані така нелюдська жорстокість та невимовні страждання, що навіть виникають сумніви у доцільності їх застосування у художньому творі. Є достатньо свідчень очевидців жахів совєтського режиму, тогочасних таємних документів, де за сухою офіційною мовою криються страждання народу, де «боротьбою з ворожим елементом» названо вбивства тисяч мирних людей. То чи потрібно було додавати до страшної правди ще художню вигадку, ризикуючи поставити під сумнів і саму правду, викликати підозру у створенні нового міфу? Насправді ж ті, у кого викличе сумніви «Жовтий князь», не повірять і документам, і свідченням очевидців, бо є духовними нашадками тих, хто відбирав у селян останню їжу, катував та убивав безвинних. Як Отроходін, Шікрятов та інші кати, вони живуть у залишках вигаданої реальності «класової боротьби», «ворожих елементів», «перегибів на місцях» та «вимушених мір» заради побудови соціалізму. Це двоєдумство дозволяє дивитись на чорне і бачити при цьому біле, ставити внутрішні бар’єри проти сприйняття об’єктивної реальності. А для нації з жахливою ментальною травмою, яким був голодомор, важливо всяко обговорювати, а не замовчувати її, щоб публічно засудити винних та зрозуміти свої помилки, що призвели до трагедії, щоб ніколи їх не повторювати. Якщо конкретніше, і це мій власний, а не автора, висновок, то нам варто боятися союзів з Росією, як вогню — бо всі вони закінчуються бідою. Нам варто виробити стійкий імунітет проти обіцянок соціалістичного раю — бо замість них отримаємо нове рабство і геноцид. Слід заборонити комуністичну символіку та партію, ідеологія якої суперечить людській природі та досі висить загрозою над людством. Зрештою, нам слід усвідомити, що якщо закритись у своїй хаті скраю, поки країну грабують азіатські зайди, бо тобі є що втрачати, то зрештою, коли тобі нічого буде втрачати, буде вже запізно.

«Жовтий князь» слід читати вкупі з книгами документальними: Роберта Конквеста, Джеймса Мейса, Дмітрія Гойченка тощо, збірками свідчень очевидців. Щоправда, деякі твердження автора все ж викликають сумнів і не знаю, чи мають документальне підтвердження. Він неодноразово згадує про розпилювання отрути з літаків над селами — спеціально для отруєння людей. Не маючи великого досвіду з вивчення історії Голодомору, від Василя Барки я про це дізнався вперше. Втім, такі сумніви слід висловлювати вже після ознайомлення з авторитетними джерелами.

У тексті постійно повторюються, можливо із потаємним сенсом, вислови: «забрати все до останньої зернини», який присвоюється Лазареві Кагановичу та: «з бішеною [шаленою] та безпощадною енергією» — Леніна. Вони вживаються досить часто, особливо перший, і майже завжди поруч згадуються й імена їх авторів. Можливо, так автор показує, що ці слова, як сокира над головою, висіли над жертвами голодомору, і що вони чітко усвідомлювали, хто тримає цю сокиру і кого потрібно звинувачувати.

Читання цієї книги — незвичний психологічний досвід. Навряд чи здоровій людині сподобається написане і можна тільки уявити, що творилося в душі автора, коли він її писав. Це книга-випробування нервів на міцність. Але навіть прочитавши її, складно усвідомити, що відчували очевидці та жертви описаної трагедії.

Де взяти

• Купити у Книжковій хаті
• Замовити на сайті МНК