вівторок, 9 квітня 2013 р.

Святослав Липовецький. «Обличчя звитяги. Стрілецькі світлини»

Людям, зацікавленим історією України, а особливо однією з героїчних її сторінок — Українськими Січовими Стрільцями, варто звернути увагу на книгу-альбом Святослава Липовецького «Обличчя звитяги». З відреставрованих фотографій, зібраних у альбомі, на нас дивляться молоді українські хлопці та дівчата, яким пощастило вступити до лав першої з часів Полтавської битви 1709-го року української військової формації, що воювала проти Російської імперії. Після цього у них було ще багато нагод повоювати з московитами, але легіон УСС став хорошим почином у цій справі та, понад те, цілим культурним явищем.

Хотів би я сказати, що бачу на стрілецьких світлинах мужніх, незламних, звитяжних (і так далі, скільки вистачить звеличувальних означень та епітетів) людей, але чи то я погано розбираюсь у фізіогноміці, чи то люди ці — прості та пересічні. Навіть якщо другий варіант справедливий, то це робить велику честь нашому народу, прості люди якого довели своє право на європейську державність, на добровольчих засадах утворивши «мабуть, найкращий відділ із усієї Австро-Угорської армії» (згідно звіту німецького командування до штабу Південної Армії, процитованого Липовецьким).

Навіть перебуваючи на стартовому відрізку шляху вивчення історії України, я побачив у альбомі багато знайомих облич та імен. Це, перш за все, персонажі з чудово ілюстрованої праці Романа Коваля «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею»: сам Михайло Гаврилко, його товариш поет та фотограф Микола Угрин-Безгрішний (можливо, і в цьому альбомі є світлини з його апарата), колеги по організації українських шкіл на Волині Дмитро Вітовський та Микола Саєвич, поет Микола Голубець, також відомий як автор «Великої історії України у 2 томах» під редакцією Івана Крип’якевича. Крім них зустрів знайомі постаті, видавця Івана Тиктора, який доклав руку до багатьох книг з історії України, в тому числі до вищеназваної Миколи Голубця, а також «Історії українського війська»; автора історичної повісті «Роксоляна» Осипа Назарука.

Окрім світлин, у альбомі є історичні та біографічні довідки, окремі документи, вірші та тексти пісень. Читання коротких біографій, які зазвичай включають у себе відомості про народження, заслуги в лавах УСС, подальше життя в двох словах, рік та обставини смерті, формує уявлення про типову долю січового стрільця. Якщо він емігрував, то судилося довго жити, плідно працювати на культурній та громадській ниві української діаспори. Якщо потрапив в УРСР (а зважаючи на те, що стрільці після Першої Світової воювали за соборну Україну, то таких було багато), то зазвичай арештований чекістами на початку 1930-х, засуджений до катогри або розстрілу, який замінений на каторгу, і розстріляний в кінці 30-х. Так, з 64-х біографій, розміщених у книзі (переважно старшин), приблизно рівне число закінчується в СРСР та в західній еміграції — 20 та 23 відповідно. Простий підрахунок дає середній рік смерті січовика: в СРСР — 1935, на Заході — 1963. Як показові крайні приклади можна взяти з одного боку долю Михайла Гаврилка, якого за деякими даними спаленого живцем більшовиками чи Ярослава Воєвідки, що пішов служити у ЧУГА, де «був убитий більшовицьким комісаром 30 березня 1920 року за відмову віддати бойового коня», після чого «червоний комісар відразу ж був лінчований стрільцями». З іншого боку — доля Романа Лесика, який дожив до 94 років у США, де керував українських духовим оркестром. Хоча, приклади Гаврилка та Воєвідки, на відміну від Лесика, нетипові, бо переважна більшість «залишенців» гинула не в бою, а від розстрілу. Але й емігрантів не варто звинувачувати у втечі, не знаючи обставин їхньої еміграції — можливо, вони такі ж «залишенці», які скористались останньою нагодою врятуватись від «пролетарського правосуддя» під час Другої світової війни. За гірку іронію варто згадати іще одну біографію — Осипа Букшованого, який перейшов до Червоної Армії, а згодом був активістом Комуністичної партії Західної України, але, як і багато інших, був арештований на початку 30-х, засуджений до 10 років на Соловках та розстріляний у 1937.

Проте, за словами автора, котрий люб’язно відповів на електронного листа, «Обличчя звитяги» — радше культурологічний проект, спричинений появою доступу до якісного архіву фотографій, ніж історично-пізнавальний, тож висновків щодо статистики робити не варто, бо вибірка біографій не репрезентативна.

Альбомові бракує алфавітного іменного покажчика для швидкого пошуку особистостей, але деякою його подобою може служити перелік світлин, у назвах яких зазвичай фігурують імена, тож це не смертельно. Загалом якісний альбом, який допоможе запам’ятати багато облич та імен героїв-стрільців.

Де взяти

2 коментарі:

  1. Привіт. Тобто ти особисто спілкувався з автором? Цікаво було почути, що "появою доступу до якісного архіву фотографій" - чи це значить, що широкому загалу стали доступна раніше заборонена інформація від спецслужб України /УРСР... Чи автор збирав то все "по слову" з інтернету?

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Так, спілкувався — прислав йому список помічених помилок у іншому його виданні, а заодно поспілкувався і про це — висловив свої спостереження щодо статистики років смерті.

      Тут «з’явився доступ» у сенсі «потрапило до рук», а не «було розсекречено». В анотації написано, що фотографії з «Віденського (нині Бродівського) архіву УСС».

      Видалити