Дмитро Гойченко «Червоний апокаліпсис. Крізь розкуркулювання та голодомор»

Слідом за «Жовтим князем» Василя Барки я хотів прочитати документальні підтвердження художніх інтерпретацій трагедії Голодомору. І оскільки на слуху був прецедент виходу у видавництві А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА російськомовної книги спогадів свідка та учасника розкуркулення Дмітрія Гойченка, то вибір пав саме на неї.

До речі, про прецедент. В анотації на задній палітурці, яка написана українською, сказано, що «це єдина книжка, яку наше видавництво свідомо публікує в Україні російською мовою (з тексту видно, що ламалася не тільки душа, а й мова). Щоб прочитали ті, хто ще й донині зманює Україну в “комуністичний рай”…». Стосовно останнього не згоден — адепти «вєлікава прошлава» та кремлівської мумії не стануть читати цю книгу ні українською, ні російською мовою, тож заради них не варто було опускатись до «общєпонятного». А от щодо ламання мови — загалом слушна ідея, бо текст рясніє українізмами, які редактор першого видання Павел Проценко забезпечив примітками та подекуди виправив (а отже рукопис ряснів ними ще більше), іноді потішно помиляючись у оригіналах. Так, наприклад, він подав називний відмінок слова «стодола» як «стодол». Словом, мова у Гойченка таки ламалась, але сьогодні достатньо поговорити на вулиці з людьми — що російсько-, що україномовними, щоб наслухатись ще більш ламаної мови, тож і тут немає великої доцільності відмовлятись від перекладу книги на українську.

Книга складається із трьох творів-спогадів: «Блудний син», «Іменем народу», «Голод 1933 року». Вони розміщені у хронологічній послідовності, але таким чином, що «Блудний син» починає біографію автора, далі містить пробіл, у який вміщуються два інших спогади, а потім завершує біографію історією про перебування у катівнях НКВД та еміграцію під час німецько-совєтської війни. Тобто з першого твору дізнаємось про початок та кінець біографії (не зовсім кінець, бо подальший життєвий шлях після описаних подій досліджується ще в передмові та післямові), а з двох інших — епізоди з її середини.

У «Блудному сині» розповідається про навернення в комуністичну ідеологію хлопця, який зростав у релігійній родині та сам вважав себе віруючим. Автор описує свої внутрішні метання та переживання, якими супроводжувався відхід від християнства, і які не припинились, аж доки він до християнства не повернувся. Думка про те, що бога немає, не давала йому спокою. Він пробував вивчати чорну магію. Давав собі обітницю не сміятись протягом тижнів. Згодом знайшов відносний спокій у родинному житті, але остаточно заспокоївся тільки коли повернувся до церкви та її ритуалів. Тут мені дуже складно зрозуміти як Гойченка, так і Барку, який також нерозривно пов’язує віру із обрядовістю. Чому шукати бога в церкві, рясах та свічках? Як можна заперечувати примат матеріального над духовним, який пропагували комуністи (і який я зовсім не відстоюю), але при цьому робити матеріальні речі об’єктами релігійного поклоніння? У «Жовтому князі» віряни ходили до церкви, знаючи, що священник — чекіст; ризикували своїми життями, переховуючи церковний реманент. Гойченко — повернув собі віру, знову зайшовши до церкви та побачивши ікони та свічки. Чому не мати бога в душі, в-бога-душу-мать, панове християни?!!

Опустивши мотив релігійних пошуків, у цьому творі маємо ще докладний опис механізму роботи «пролетарського правосуддя» — слідство НКВД періоду наркома Ніколая Єжова. Цей епізод разюче схожий на «Сад Гетсиманський» Івана Багряного. Той же період, навіть закінчення слідства припадає на час опали Єжова та заміни його Лаврентієм Берією. Приблизно та ж тривалість слідства. Ті ж методи слідства, на порожньому місці зведені велетенські змови та абсурдні вигадані терористичні організації (втім, тут збіг недивний, бо все ж таки описуються одні і ті ж реалії). Автор, як і герой Багряного Андрій Чумак, від самого початку зарікся підписувати протоколи та неправдиво свідчити проти знайомих і незнайомих, за що стійко терпів години катувань, не піддавався на вмовляння співкамерників «розколотись», щоб полегшити свою долю.

Катування викликають деякі сумніви щодо твору. Тут слід або повірити у вийняткову фізичну та психологічну стійкість автора, або визнати його спогади неправдою. За його словами, допити з неперервним катуванням тривали по 5 діб, впродовж яких допитуваний позбавлявся сну та їжі. Таких сеансів Гойченко витримав 4. Ті знущання, які він описував, роблять нестерпним навіть один день такої екзекуції, не кажучи вже про 4 по 5 днів. Та хай там як, межі можливостей людського організму — велика таємниця, і зрештою можна припустити, що автор все ж чесний зі своїми читачами.

Другий спогад, «Іменем народу», описує короткий період часу участі Гойченка в якості студента у хлібозаготівлях за непосильними нормами та розкуркуленні в селі Степанівка «Т. району» (можливо, Теплицький Вінницької обл., Томаківський Дніпропетровської, Тельманівський Донецької, а може назва села, як і перша літера району — змінені). Тут, наче захоплююча гра, описані дії одного з останніх ідейних комуністів, який пішов у партію не заради превілеїв, а дійсно вірячи у свої ідеали. Автор не підтримує його, а таким чином показує, наскільки хибною є ідеологія, бо навіть цей ідейний комуніст, у якого викликають відразу партноменклатурники, який мріє про настання рівності, так от навіть цей романтик погоджується із методами роботи своєї партії, з масовими грабунками, арештами та розстрілами. Гойченко описує, як той проводить хлібозаготівлю у довіреному йому селі, опираючись на пияків-пролетарів, розпалюючи у них почуття класової ворожості до тих, хто їм вічно допомагав; хитрістю та підлістю вивідуючи, у кого з «середняків» і де захований хліб. Як місцева учителька-комсомолка із завзяттям розповідає дітям історію про хороброго піонера, який знав усе на світі, в тому числі, де батьки ховають хліб, а вони от, мовляв, такого не можуть знати. Діти наперебій починають доводити протилежне, але учителька, вміло поєднуючи класову боротьбу з навчанням, задає всім писати твір на тему «Де мої тато і мама ховають хліб», щоб «товаріщі» з дитячих зошитків дізнались таємниці «саботажників». Ось так натравлюючи сусіда на сусіда, дітей на батьків, ідейний комуніст виконав-таки непосильний план, що навіть його начальство було здивоване. Та наслідок виконання плану для села Степанівки передбачуваний: повернувшись через три роки у село, автор дізнається, що 70% населення вимерло від голоду.

У третьому спогаді, «Голод 1933 року», ідеться про те, як автор зустрів початок голоду у Одесі та вижив, переїхавши до Києва, де його взяв під свою опіку товариш-партієць, який не втратив людської совісті, що звісно, з точки зору комуністичної доктрини є ніщо інше як м’якосердість та «розмазня». Разом вони їздять по Київській області з інспекціями, що виливається у фантасмагоричну подорож колами пекла. Автор переповідає багато історій про умираючих селян та жиріючих партійців. І, що найважливіше для мене, власне заради чого я й взявся за цю книгу, усе це досить точно повторює картину, відтворену Василем Баркою в «Жовтому князі». За виключенням моменту із систематичним розпиленням отрути над селами із літаків — про таке Гойченко не згадував.

Перебуваючи у колах партноменклатури, автор уловив у їх ставленні до вмираючих від голоду селян суміш страху та відрази, які невміло приховувались за висміюванням та звинуваченнями. Вони ставляться до голодуючих гірше, ніж до тварин, щоб виправдати своє привілейоване над ними становище. Та, маємо надію, ці червоні дворяни до кінця своїх днів (для більшості кінцем став 1937-й рік) бачили у страшних снах обличчя замученого народу та божеволіли від жаху перед тим, що чекає їх після смерті.

В «Голоді 1933 року» є невеликий, але дуже цікавий розділ «Використання чужого розуму “вождями”». Там розповідається про досвід роботи автора у одній з таємних «мозкових бригад», які складались із добірних журналістів, призначення яких було писати промови та статті для партійної верхівки. Кожному працівнику бригади доручалось опрацювати одне питання, проаналізувати книгу, тощо, і результатом його роботи було кілька речень у кінцевому продукті, авторство якого присвоювалось Кагановичу, Сталіну чи іншому комуністичному патріарху. У порівнянні з такою постановкою роботи плагіаторські книги нашого теперішнього генсека чи «антифашистські» публікації його лакеїв виглядають невдалою карикатурою.

Вирізняється з загального плану також розділ «Герой Блажевський — месник народний», у якому Гойченко переповідає історію інструктора райпарткому про «банду» одного з братів Блажевських (судячи зі сцени загибелі, Степана), яка «тероризувала» тамтешніх партійців та зривала хлібозаготівлі та розкуркулення, користуючись неабиякою підтримкою селян.

Попри об’єктивні спостереження, автор не робить очевидного висновку, який виключається як доктриною більшовицькою, так і християнською. Перша говорить про класове протистояння як першопричину соціальних негараздів, що замовчуваний голод був результатом підступів «куркулів», «підкуркульників», «саботажників», «шкідників», «розкрадачів соціалістичної власності» тощо. Словом, усіх, крім власне тих, хто його спричинив — більшовиків. І автор розвінчує хитке класове підґрунтя геноциду, описуючи грабунок та арешти бідних селян і голодну смерть найбідніших — низів суспільства, на які опиралась совєтська влада. А з точки зору християнства — це була боротьба добра зі злом, диявола з богом, безбожників та віруючих і саме таку позицію приймає Гойченко, він пише про те, як погані люди винищували хороших. Про що він не пише, так це про національний характер протистояння. Про те, що одна країна напала на іншу та розпочала репресії та геноцид проти її народу. Історія не оперує поняттями «хороші люди» та «погані люди».

Павел Проценко, редактор видання, який проробив чудову роботу із коректури, коментування та перевірки фактів, у післямові ставить відсутність національних узагальнень за чесноту автора. Мовляв, він не виставляє ворогами лише «москалів», не розпалює міжнаціональну ворожнечу, бо дивиться на пережиті події крізь призму християнського світогляду. На мою ж думку, це великий недолік, бо він списує провину з Москви, загарбницька політика якої ще не раз дасть про себе знати світові, на абстрактних «поганих людей», які за все поплатяться на Страшному Суді, а нам їх судити не можна. Можна засуджувати зло, але не тих, хто його робить.

Та навіть якщо висвітлення правди клеймують «розпалюванням ворожнечі», правда важливіша, а отже така ворожнеча має підстави.

Посилання

• Придбати перше видання спогадів від російського в-ва Русский Путь: вживані книги на alib.ru;
• Придбати видання А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА: Книгарня Є, УМКА, Yakaboo;
• Читати онлайн на сайті a-port.us (текст у дрібницях розходиться із книгою від «галамаги», але не знаю, чи це сирий варіант рукопису до редагування, чи це той же варіант, що був опублікований у в-ві Русский Путь).