середа, 7 листопада 2012 р.

Юрій Горліс-Горський. «Отаман Хмара. З таємниць ГПУ»

Твір Юрія Горліса-Горського «Отаман Хмара» важко сприймати як історичні спогади, хоч він і запевняє у передмові, що це ніяка не повість, а тільки викладення фактів. Як в його знаменитій книзі «Холодний Яр», яка читається, наче пригодницький роман, талант оповідача вписує реальні події та діалоги у таку художню оправу, що скоріше уявляєш їх як сцени кінофільму. Власне, усі діалоги автор не міг пам’ятати дослівно, а деяких із них він навіть не міг бути свідком, але задля того, щоб якнайкраще описати характери учасників подій, він очевидно додумує, про що могло ітися у тих розмовах. Тут, що також нехарактерно для творів-спогадів, оповідь ведеться не від першої особи. Собі автор відвів скромну другорядну роль в’язня сусідньої камери, з яким головний герой лиш двічі спілкується — а саме це спілкування і вилилось у ці спогади.

Юрій Горліс-Горський писав у першу чергу для своїх сучасників — підливав масло у вогонь визвольної боротьби, який так відчайдушно гасили московські окупанти. Так, головна мета написання «Отамана Хмари» — показати тим, хто вболіває за Україну, перебуваючи за її межами — в таборах інтернованих чи в еміграції, — звідки беруться численні розкаяння та заклики до припинення боротьби з уст тих, хто ще недавно був готовий віддати життя за те, щоб звільнити Україну від окупанта, але потрапивши на Україну, ніби-то переконувались у щирості совєтської влади та марності буржуазно-націоналістичної боротьби. Серед таких розкаяних був навіть командуючий повстанською армією Другого зимового походу Юрко Тютюнник, який начебто доровільно здався до рук ҐПУ, щоб співпрацею спокутувати свою провину перед совєтським союзом.

Семен Харченко-Харчук (Отаман Хмара).
Фото з книги «Ми ще повернемось!»
Насправді ж у цих щиросердечних зізнаннях немає ані крихти щирості. За кожним зізнанням — місяці тортур та психологічного тиску. Герой спогадів, повстанський отаман Семен Харченко, з яким автор сидів у одній вінницькій в’язниці, також зламався і почав видавати «спільників» та хвалити селянсько-робітничу владу, та навіть підписав листа до Симона Петлюри, у якому говориться про марність подальшої боротьби. Але перед тим, як засуджувати героя за це, варто поставити себе на його місце. Ніхто та нічого, крім почуття національного обов’язку, не змушувало його покидати еміграцію. Не добровільно він здався на милість чекістів, а необачно довірившись колись надійній людині. А в руках чекістів навіть найсильніші люди давали слабину. Уявіть, що на ваших очах розстрілюють ні в чому невинних людей — чи то пак, винних лиш у наявності національної свідомості чи бажанні свободи для свого народу. Куля входить у потилицю та зносить верх черепа, заляпуючи мозком та кров’ю стіни та вас (чекісти між собою чваняться умінням розстрілювати саме так, щоб зносило череп). І кожного разу ви не знаєте, чи наступна куля не приготована для вашої потилиці. Після цього ведуть на допит, де б’ють, погрожують та обіцяють, що співпраця дарує вам свободу. Як тут не зламатись, не махнути рукою на все, лиш би жити. Але отаман Хмара не потребує і цього виправдання, бо він вчасно збирає свої сили та вже твердо заявляє про те, що не може бути ніякої співпраці із ворогом українського народу, із катом, який ні за що мучить та убиває людей, ламає людські душі та долі. Отаман Хмара геройськи закінчує своє життя, не давши зв’язати собі руки та вистрілити у потилицю.

Окрім головної сюжетної лінії героя-отамана, у спогадах відображені загальні риси епохи та різні цікаві деталі. Так, окремим застереженням проти віри у комуністичну пропаганду, що поширювалася серед еміграції агентами та іноземців через Комінтерн та інші організації, є речення:
В камері № 4 сиділи на тапчані зблідлі львівські комуністи – Стефан Кравс та Франко Петричко, котрі перебігли з Галичини до «Соціялістичного раю».
Повірили у казки — насолоджуйтесь тепер соціалістичним курортом.

Попри те, що половина працівників ҐПУ, які фігурують у спогадах — євреї, в тому числі начальник Подільського губотдєла ҐПУ Ізраіль Лєплєвскій, чимало євреїв і серед в’язнів, адже товариш Сталін боровся не тільки з буржуазними націоналістами, а й з троцькістами та сіоністами. Словом, всі рівні були у країні Рад, всі рівно винні — була б людина, а стаття знайдеться. Хоч малою, але втіхою є те, що багато чекістів, а потім енкаведистів закінчували своє життя так же, як і їхні жертви — від куль своїх колег, як вороги народу. Той же Ізя Лєплєвскій.

У цих спогадах ми можемо побачити процес українізації напівшляху від матюкливої кацапні у «Холодному Ярі» до українізованих та красномовних харківських енкаведистів у «Саду Гетсиманському» Івана Багряного.
— Як вам, товариш Харченко, важко балакати по-російськи – то можете балакати по-українськи. Розуміти ми розуміємо, але балакати нам лекше по російськи, бо ми, бачте, ще тільки «українізуємося»…

Присутні з «милостивими» посмішками підтверджуюче кивнули головами.

Лише Петерс підняв заперечуючи руку.

— Пєррєпрашую! Я уж україзовался на всє сто отсотков. По первая категорія іспит сдал!..
Впізнається стиль мови нашого насильно українізованого прем’єр-міністра Ніколая Яновіча Азарова.

Також можна провести паралелі між прийомами пропаганди тодішньої та сучасної антиукраїнської влади. Так, загнавши народ у руїни та гіпнотично повторюючи гасла про покращення, процвітання та добробут, обидві Партії безпідставно ототожнюють себе з народом, а своїх ворогів виставляють ворогами народу та викривають у них закордонних агентів — мовляв, увесь опір Партії фінансується із закордону тими, хто хоче розвалити велику державу та пити кров трудового люду. Звісно, Партії Регіонів ще дуже далеко за розмахом до ВКП(б)/КПСС, але тоді як КПУ є ідеологічним послідовником старої компартії, ПР послуговується її методами на практиці, намагаючись зростити поняття «влада» та «партія». Так само зараз відбувається у Росії, і, мабуть, доцільніше припустити, що ПР керується методами партії «Єдіная Рассія», ніж що «регіонали» вивчали історію та черпали натхнення звідти. Дивно та страшно, що зараз, коли люди мають необмежений доступ до інформації, все одно знаходяться ті, хто ведуться на цю майже столітню брехливу риторику. Не втямки їм, що не може одна партія представляти інтереси всього народу, як і не можна противників цієї партії автоматично записувати у вороги народу та закордонні найманці. Ті, хто думають інакше, наближають повернення ҐПУ та НКВД. Досить поглянути на участь спецпідрозділів МВС у останніх подіях. Залишається сподіватись, що здоровий глузд переможе — і своїми силами наближати його перемогу над обмеженністю та жлобством.

Так, «Отаман Хмара» не лише дозволяє нам почтувати славетного земляка, а й дає цінний урок історії, до якого варто дослухатись, щоб не повторювати старих помилок.
Коло старого польського цвинтарища на Калічу, між тисячами низеньких горбків – з’явився ще один. Свіжий.

Багато тих горбків на Україні. Невпинно зростає їх число. Ніхто не знає імен тих, що лежать під ними. Ніхто не ставить на них хрестів. Ніхто не приносить вінків та квітів. Лише дерева та бур’яни шумлять над ними – хвалу побореним.

Та в серцях старих борців, в серцях – молодих, - невпинно виростають суворі контури величного памятника. Із сталі і крови.
Принаймні тепер я знаю на одне ім’я більше: Семен Васильович Харченко-Харчук (1886—07.11.1924), подільський отаман Хмара, уродженець теперішнього села Прилужне Летичівського району. Засуджений до страти на честь чергової річниці більшовицької революції, він не дозволив востаннє зв’язати собі руки та вистрілити у потилицю. Жив героєм, загинув як герой. Вічна слава!

Про видання

Дуже приємно бачити зростання інтересу до історії українсько-совєтської війни та супутньої визвольної боротьби. Власне, це зростання я спостерігаю не озираючись назад, а роззираючись по сторонах, бо сам лише нещодавно почав вивчати цю сторінку історії. Юрій Горліс-Горський своєю творчістю зробив неоціненний подарунок для цілих поколінь українців і ще довго його майстерно написані твори-спогади будуть будити у людей національні почуття.

2012-го року вийшло у світ щонайменше 2 видання його творів: невеличка брошура «Отаман Хмара» від літературного музею Уласа Самчука у Рівному та видавництва «Азалія» та збірка «Ми ще повернемось!» від історичного клубу «Холодний Яр».

Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ. Отаман Хмара. Твори — Видавництво Азалія. Рівне — 2012 — 64 с.
ISBN 978-966-8883-87-3
Упорядник Інна Нагорна
Літературний музей Уласа Самчука
33028, м. Рівне, вул. Симона Петлюри, 17. Тел.: +380(362)261454
е-mail: rivnemuseum@ukr.net

Крім твору «Отаман Хмара» у брошурі містяться також твір «Їх прийшло дванадцять», спогади Уласа Самчука про зустріч із у Рівному із Юрієм Горлісом-Горським із книги «На коні вороному» та післямова редактора Євгена Шморгуна про його знайомство з творчістю автора та листування з його дружиною. «Отаман Хмара» тут подається у скороченому вигляді. Зокрема, вирізана сцена після загибелі отамана, коли чекісти веселилися та знущалися над трупами повсталих в’язнів. Інших скорочень вказати не можу як і не можу назвати причин скорочування цього і так невеликого твору.

Юрій Горліс-Горський. Ми ще повернемось! Спогади. Повість. Поезії. Документи. Листування — Серія Отаманія XX століття. Книга 5 — Київ: Історичний клуб «Холодний Яр»; Вінниця: «Державна картографічна фабрика», 2012 — 432 с.
ISBN 978-966-2401-00-4
Упорядник Роман Коваль
Замовити книгу в інтернет-магазині Наш Формат

У чудово оформлену збірку увійшли, мабуть усі з доступних творів Юрія Горліса-Горського крім «Холодного Яру». А також листи, документи, передмови до його видань, поезії та статті. Твори піддано стилістичному коригуванню, дібрано фотографії (зокрема там є фото Семена Харченка-Харчука), до прізвищ, де це було можливо у примітках додано імена, і т.д.

Роман Коваль продовжує радувати любителів історії України, і придбання цієї книги буде хорошим способом віддячити йому.

Посилання

5 коментарів:

  1. То ти вже повністю ознайомився з "Ми ще повернемось!"? Бо в мене ще руки не дійшли до замовлення. Хотілося б почути враження від збірки в цілому. Впевнений, що придбати варто, та все ж ...

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Повністю поки ні. Але з того, що читав, я вражений, наскільки дбайливо зроблена збірка. Купа приміток, посилань, фотографій. Безперечно варто купити, як і всі книги з серії «Отаманія XX століття». Як і більшість книг від історичного клубу «Холодний Яр». Вони з великою любов’ю підходять до своєї роботи і результат виходить відповідний. Часом читаєш якусь книгу і відчуваєш, що тому, хто її видавав, та справа по цимбалах — зроблено аби як. З книгами, до яких доклав руку Роман Коваль, такого немає.

      Видалити
    2. Зараз черкну кілька теплих слів про збірку — про окремі твори все одно потім мабуть захочу окремо враження описати. Тим паче, що багато з них свого часу видавались окремо, як і «Отаман Хмара»

      Видалити
    3. Значить книга з розряду "маст хев", хоча я в цьому і не сумнівався.
      А щодо вражень від "Отамана Хмари", то відчувається, що ти зараз більше під враженням від останніх подій в країні (маю на увазі не лише виборні баталії, а ситуацію останніх років життя неньки), аніж від прочитаного матеріалу ).
      А щодо хисту Горліса-Горського, як письменника, то я це відчув читаючи "Холодний Яр". Але є одне "але": описані події пронизують холодом реальності, і, на мою думку, так писати можна лише з власного досвіду.

      Видалити
    4. Ну, під враженням від останніх подій, якщо останніми вважати події починаючи від 1917 до наших днів.

      Ну і виборні баталії та оточуюче суспільство також без вражень не лишають. Найбільше під враженням від сліпоти та тупості совків, які ще досі намагаються ходити маршами, святкуючи річницю жовтневої революції, гавкають на бандерівців та петлюрівців і доводять, що сталін нікого не вбивав. Закривають очі на голодомори, гулаги, катині, які б докази їм не давали і кричать, що це все фальсифікація.

      Такі от думки у мене виклакає вивчення історії, але більше все ж позитивних думок: гордість за наших героїв та наше героїчне недавнє минуле.

      Видалити