субота, 17 листопада 2012 р.

Іван Багряний. «Сад Гетсиманський»

Роман Івана Багряного «Сад Гетсиманський», як і попередня його книга «Тигролови», ґрунтується на реальних подіях, пережитих ніким іншим, як самим автором. Тоді як у «Тигроловах» ідеться про перше його ув’язнення та заслання на Далекий Схід, то в «Саду Гетсиманському» описується другий арешт та слідство, які для Багряного закінчились звільненням через брак доказів, але своєму герою він підготував іншу долю. Автор наголошує на тому, що більшість імен в’язнів та слідчих — реальні. За цей роман Багряного часто порівнюють із Алєксандром Солженіценим, який також у своїх книгах описував свої поневіряння по таборах ГУЛАГу.

Непідготованому читачеві одразу кидається у вічі те, що в Харкові, де зараз української мови не почуєш на вулиці, і де навіть проукраїнськи налаштовані громадяни між собою часто спілкуються російською, там у книзі навіть енкаведисти, а також євреї, вірмени та грузини розмовляють українською, не кажучи вже про корінних слобожан. Це результат політики українізації совєтської влади, до якої доклала руку суперечлива особа Миколи Скрипника і що провадилась ще з 20-х років та мала на меті зобразити цю владу народною, а не окупаційною, якою вона насправді була. Згодом вона буде замінена на політику русифікації, спрямовану вже не на владу, а на населення — в дусі Валуєвського циркуляру. Наслідки цієї русифікації ми розгрібаємо і досі: міста Центральної, Правобережної та Південної України і досі залишаються русифікованими і російськомовність часто заважає національній самоідентифікації, з чого випливає байдужість до національних інтересів.

Іншу історичну цінність складають враження головного героя, який до описуваних подій успів відчути на собі роботу ҐПУ, від умов у в’язницях НКВД. ҐПУ, за цими його враженнями, було набагато поблажливіше, бо принаймні в одномісній камері в’язень знаходився таки сам і з яким-неяким спартанським комфортом, а тут його вкинули до «одиночки», де крім нього мусило знаходитись ще під тридцять чоловік. Ні про який комфорт тут уже не ішлося. Така ж різниця була і у веденні слідства. Герою не поталанило потрапити у лапи НКВД, коли ним керував найбільший садист Нікалай Єжов, у 1936 — 1938 роках. Енкаведисти биттям та іншими тортурами вимагали зізнання у зовсім фантастичних злочинах та змовах, аби лиш виконати план. Так, одного разу, вирішивши потішитись над дурним слідчим, який за доказ проти Андрія хотів використати знайдену у того книгу Уолта Уітмена, від руки підписану подругою, Андрій записав до своєї «повстанської організації» і самого Уітмена, і Бенвенуто Челліні, Баруха Спінозу, Івана Вишенського та інших відомих, але не для слідчого, людей.

Взагалі увесь роман переповнений отаким от шибечним гумором, про який Зіґмунд Фройд писав: «Ego вже відмовляється чинно реагувати на подразники реальності, відмовляється піддаватись стражданням. Воно наполягає на власній непідвладності травмам зовнішнього світу; власне, воно показує, що такі травми є лиш іще одним приводом для отримання задоволення». Роздуми автора та його героя над цим явищем у цілому збігаються із таким спостереженням. От тільки сам гумор не завжди смішний для стороннього спостерігача, частіше навіть сумний, особливо, коли переконуєшся, що доведені до абсурду історії-анекдоти про слідчих насправді ніхто й не доводив до абсурду, бо методи слідчих в дійсності ще абсурдніші та жорстокіші.

Я давно задався запитанням: якщо чекісти, енкаведисти та гебісти чинили таке свавілля, плювали на конституцію та права людини, арештовували, судили, засилали на каторгу та страчували людей за надуманими підставами, навіщо ж їм узагалі потрібні були якісь слідства, допити, зізнання? Чому вони місяцями катували людей лише заради підпису під вигаданим обвинуваченням? Якщо це обвинувачення очевидно абсурдне, то хіба так важливо було, щоб підпис під ним був справжнім? Зрештою, підпис можна підробити, як підроблені покази свідків, склад злочину, уся кримінальна справа. Іван Багряний не дає остаточної відповіді на це запитання — що ж такого надзвичайного у тому підписі, нещасній карлючці вимученої людини. Бо неможливо повністю осягнути глибину більшовицького експерименту.

Очевидно, для них було важливо привчити людей відчувати провину за невчинений злочин, чи за потенційний злочин, і таким чином виробити умовний рефлекс, коли будь-які думки проти влади вже б викликали страх покарання. Можливо, це і було задумкою, враховуючи те, що все ж таки не всіх, хто визнавав свою «вину», розстрілювали — багатьох відправляли в табори, звідки вони потенційно могли повернутись у суспільство. А можливо, «верхівка» не задумувалась над павловськими побічними ефектами своїх вказівок і ставила плани заготівлі «ворогів народу» лише для того, щоб знищити потенційних ворогів партії.
Вони ловлять рибку за принципом — ліпше посадити сто «невинних», аніж не посадити одного «винного». Дійсно, ліпше посадити тисячу мирних обивателів, аніж не посадити одного гордого й відважного, здібного до великого спротиву. Це їм поплатно, така–от ловитва. А ще більше в тій профілактиці рації, коли взяти до уваги, що в кожній людині, яка ходить по світу, є маленька іскорка отієї гордості, яка колись, рано чи пізно, може вибухнути небезпечним полум’ям, що вже не роззброюватиме варту, а просто тотально валитиме мури.
Тут можна простежити паралелі зі знаменитим романом-антиутопією Джорджа Орвела «1984». І якби «Сад Гетсиманський» не був написаний роком пізніше, можна було б припустити, що він послужив джерелом натхнення для Орвела. Усю книгу Багряного можна сприймати як деталізовану історію поневірянь Вінстона, героя «1984» у в’язниці «Міністерства Любові». Його, так само як і Андрія, змушували зізнатись у завідомо абсурдних злочинах проти партії. Слідчі діють, керуючись тим же узаконеним беззаконням, коли будь-яка скарга ув’язненого чи спроба ссилатись на законні права сприймається як новий злочин. Багряний впритул підійшов до Орвелівського визначення «думкозлочину», лишень не підібрав такого влучного слова.
Заключний етап — це була остання спроба «розколоти» Андрія, поставити на коліна, щоб таки він поповз, як паршивий пес, і скавулів, лизав черевики. НКВД не могло стерпіти такого поругання й глуму над своєю всесильністю, що хтось не дається розібрати себе на гвинтики й обернути в «дірку від бублика». Як це так! «Людішка» не хоче бути «людішкою»?! Чи це не найбільша контрреволюція. І от що «людішку» заходилися знову з оскаженінням «колоти».
Орвел значно згустив фарби у своїй Океанії, як, наприклад, описуючи Міністерство Правди, яке займалось щоденним переписуванням архівних випусків газет, щоб припасувати минуле до сьогоденних змін у політичній лінії партії. Але щось подібне можна було спостерігати і у совєтському союзі після підписання пакту про ненапад із гітлерівською Німеччиною. Враз націонал-соціалістична партія перетворилась із заклятого ворога совєтського народу у вірного друга, а Гітлер зі ставленика міжнародних концернів та агента буржуазії — у захисника трудового люду. Книги та кінофільми, де говорилось про протилежне, почали вилучатись із продажу та прокату, а в газетах миттю змінився тон публікацій стосовно Німеччини так, ніби й не було ніколи ворогування.

У «Мінілюбі» ж перебільшувати майже нічого не довелось, особливо що стосується ведення слідства та допитів. Тут майже з натури мальоване НКВД.

У іншій, менш відомій антиутопії «Ми», написаній 1920-го року російським письменником Євґєнієм Замятіним, йдеться про суспільство, що досягло апофеозу плановості — там жителі Держави, «нумери», по плану приймають їжу, ходять на роботу та прогулянки, кохаються та сплять. При цьому живуть вони на волі (умовно кажучи), і з власної волі все це роблять. Тут було б недоречно говорити про паралелі, адже у будь-якій тюрмі є свій режим стосовно прийому їжі, роботи та сну, от тільки занадто далеко з останнім зайшли у камерах відділів НКВД та совєтських тюрем, описаних Багряним. Через те, що всі камери переповнені, навіть влягтися усім на підлозі не виходило, тож доводилось вдаватись до хитрих розрахунків та планувань того, як хто повинен лягти.
Ось це й є вершок планування! Ідеал, до якого безперечно стремить вся Сталінова «соціалістична» система! Але за мурами ще цього ідеалу не досягли. Його досягли лише тут, в тюрмі, інженери й конструктори, забраковані тією сталінською системою на волі.

Це було планове спання. Так, зрештою, можна організувати планове хотіння, плановий ентузіазм, планову любов до «батька народів»… Ба! для цього, здається, їх сюди й посаджали — всіх цих інженерів, конструкторів, мислителів, митців, артистів, авіаторів, ветеранів революції, докторів, професорів, прокурорів і простих смертних.
Якраз ця система плановості усіх дій та думок і реалізована в замятінській Єдиній Державі. Напівшляху до неї стоїть «1984», а в самому початку цього шляху стояли вже не вигадане, а реальне суспільство совєтського союзу, яким описав його автор у «Саду Сетсиманському».

«Желєзний нарком» НКВД
Ніколай Єжов.
Розстріляний НКВД в 1940 р.
за обвинуваченням у підготовці
державного перевороту,
а також у мужеложстві в
«користних і антісовєтскіх целях»
Багряний висвітлює історичний момент акту творення міфу про «пєрєґіби на мєстах», яким досі виправдовуються прихильники комуністичної ідеології. Мовляв, якщо і були якісь жорстокі дії, як то масові катування та голодомори, то ні Сталін, ні верхівка ВКП(б) / КПСС про це не знали та не давали таких вказівок — це все результат надмірного ентузіазму місцевих виконавців та внутрішніх ворогів, роздутий ворожою пропагандою. Такого внутрішнього ворога зробили і з вірного служаки, «желєзного наркома» Ніколая Єжова. Та після зняття його з посади наркома за «пєрєґіби» на одному з останніх допитів слідчий Фрей говорить Андрієві:
— Скоро два роки возимось з тобою!.. Але крапка! От я тобі ставлю ультиматум: або ти заговориш і підпишеш — або підеш до божевільні. Вибирай. Звідси ти нікуди не вийдеш — лише до божевільні! Вибирай!.. (Павза, Фрей важко дихає й напружено дивиться в обличчя, кривиться презирливо). — Ви там всі на щось надієтесь… Так от те «щось» вас зовсім на стосується… Пойняв? А тепер вибирай між протоколом і Сабуровою дачею.
Отже ця боротьба з внутрішніми ворогами була лише про людське око, щоб виправдати якось нелюдську жорстокість режиму, що особливо актуально було перед загрозою скорої війни з Німеччиною, після початку якої Сталін піде і не на такі поступки, щоб обманом завоювати прихильність народу та вмотивувати його воювати за «родіну». До того ж, наступником Єжова був нічим не кращий за нього Лаврєнтій Бєрія. Тож про яку боротьбу з «пєрєґібамі» може йти мова, коли замість одного садиста ставлять іншого садиста? Який теж, до речі, повторив долю свого «папєрєдніка» і був розстріляний органами пролетарського правосуддя.

Читати «Сад Гетсиманський», канвою якого є безперервні катування та страждання загнаних людських істот в переповнених камерах, було б майже неможливо, якби він не містив детективну інтригу, заради розкриття якої хочеться прочитати великий роман одним махом. Андрій ламає собі голову над тим, хто його зрадив, вагаючись між двома однаково важкими варіантами — рідні брати чи кохана дівчина. Читачеві належить розгадувати цю загадку разом із героєм, і разом з ним без надії сподіватись на кращий кінець. Сама назва твору натякає, що основним його мотивом є зрада, ажде у саду Гетсиманському Іуда поцілував Ісуса — умовний знак зради, за який Іуда отримав свої тридцять шекелів. А розв’язка роману викриває іще одну особливість совєтського режиму, називати яку не варто, щоб не зіпсувати кінцівку майбутнім читачам.

Цікаво також читати майстерні описи різних типажів в’язнів, наглядачів та слідчих, які автор виписує з притаманною майстерним письменникам уважністю до найтонших психологічних деталей. Так складається галерея портретів підлабузників, скнар, «маленьких людей», тупоголових служак, садистів, моральних дегенератів, і, на противагу цим всім, сильних духом, бунтарів, та просто людей, що залишаються добрими попри найстрашніші обставини.

Окремий інтерес, що відволікає від описаних жахів, складає гра головного героя, яку він веде зі слідчими. Він затявся «розколюватись» у приписуваних йому злочинах і намагається розгадати, які козирі можуть мати слідчі проти нього, як вони його збираються «ламати», готує себе до всіх можливих ходів з їх боку та припасає деякі козирі проти них самих. Дивовижно, що людина знаходить способи для боротьби навіть у таких безнадійних умовах. Тому, попри всю депресивність, роман є життєствердним та, з теперішнім посиленням позицій інституту політичних ув’язнень, може навіть скласти практичну цінність для потенційних політичних в’язнів нового окупаційного режиму.

Іван Багряний (Лозов’яга)
1906 — 1963
Стикаючись із несвідомістю співгромадян стосовно злочинів комунізму, невільно задаєшся запитаннями. Чому із впровадженням у шкільну програму творів Івана Багряного, Уласа Самчука, Василя Барки, із визнанням Голодомору як геноциду українського народу, не була заборонена комуністична партія та символіка? Чому відкрите обговорення цих проблем не вилилось у зміни в національній свідомості? Чому ми досі святкуємо закінчення німецько-совєтської війни, хибно називаючи її «великою вітчизняною», продовжуючи підтримувати совєтську міфологію, коли це була всього-навсього «перемога Колими над Бухенвальдом», одного тирана над іншим? Хочеться сподіватись, що згодом ці запитання відпадуть, «хохли» піднімуть свої рила з корит та стануть на шлях перетворення на українців. А тим часом дякуємо й на тому, що Багряного та інших принаймні вивчають у школах та більше не клеймлять «ворогом народу» та «запроданцем».

Могила Івана Багряного у Новому Ульмі,
Німеччина. Скульптор Леонід Молодожанин
(вихідець з Хмельницької обл., автор
пам. Т.Г.Шевченку у Вашингтоні)
Тут доречно закінчити цитатою зі статті Івана Багряного «Чому я не хочу вертати на „родіну“», послідувавши прикладові Леоніда Череватенка, автора чудової критично-біографічної статті про Багряного «Я повернуся до своєї Вітчизни…»:
Я повернуся до своєї Вітчизни з міліонами своїх братів і сестер, що перебувають тут в Європі і там по Сибірських концентраках, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за Гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам — Українському Народові — буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнства і справедливості.
Тож готуймо наш ґрунт для того, щоб повернути у нього прах тих, хто пав жертвою кривавого антилюдського режиму, бо поки комуністичні виродки безкарно ходитимуть по нашій землі, доти буде поругано останки тих мільйонів, що лежать у безіменних могилах численних «-лагів» та під подвір’ями відділів НКВД!


Видання

Завдяки тому, що твір входить у шкільну програму самостійного читання з української літератури і, хочеться вірити, завдяки загальній популярності письменника та конкретно цього роману, його можна без проблем знайти у книгарнях, та навіть можна вибрати серед кількох сучасних видань.

Попри те, що «Сад Гетсиманський» невдовзі після виходу у світ перекладався французькою, а «Тигролови» — англійською, німецькою та голандською, зараз слідів цих перекладів не знайти в Інтернеті, а отже, як це не печально, світ зовсім не знає про Івана Багряного. Несправедливо, враховуючи славу Алєксандра Солженіцина, частково завдяки якому увесь світ тепер знає про ГУЛАГ. Нашому письменникові теж є про що розповісти, при тому що його твори мають не лише історичну, а й неабияку художню цінність.

Сад Гетсиманський [Текст] : роман / І. Багряний. - Б.м. : Україна, 1950. - 560 с. ; 21 см. -
ББК Ш6(4Нім=Укр) + Ш6(4Укр)-У.З

Навряд чи перше видання так просто знайти у продажу, зате воно є у Науковій бібліотеці Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова

 Іван Багряний. Сад Гестиманський — Київ, Час — 1991 — 512 с. Палітурка м’яка.

Купити можна на Alib.com.uа та інших барахолках

Сад Гетсиманський [Текст] : роман / І. Багряний; Передм. О.С.Гаврильченка, А.П.Коваленка, підгот.тексту О.С.Гаврильченка, А.П.Коваленка, А.Ю.Ткаченка. - Київ : Дніпро, 1992. - 528с. ; 21с. - ISBN 5-308-01220-2

Також можна знайти на Alib.com.ua, Alib.ru чи olx.com.ua.

Сад Гетсиманський [Текст] / І. Багряний ; уклад. А. Я. Бельдій. - К. : Наукова думка, 2001. - 545 с. - (Бібліотека школяра) 

Сад Гетсиманський / І. Багряний. - К. : Наукова думка, 2005. - 548 с. ; 21 см. - (Бібліотека школяра). - ISBN 966-00-0535-0 (в м. обкл.)

Подяка відділу книгорозповсюдження видавництва Наукова Думка за прислане фото обкладинки книги. За їх словами, видання 2005-го року виходило з іншою обкладинкою, але знайти її не вдалося.

У продажу знайти не вдалося, зате числиться у каталогах бібліотек, наприклад, ім. Вернадського чи ім. Т.Г.Шевченка для дітей м. Києва

Сад Гетсиманський. І. Багряний. - Національний книжковий проект / Школа - 2008. - 512 с. - (Серія «Україна крізь віки»)
ISBN 966-661-758-7 
ISBN 966-339-600-8

UkrKnyga.com.ua, ₴ 39,00
Інтернет-магазин книгарні Є, ₴ 20,96
AudioBooks.ua, ₴ 26,95
Yakaboo.ua, ₴ 33,00
Центр навчально-методичної літератури, ₴ 29,00

Сад Гетсиманський. І. Багряний. — Національний книжковий проект / Школа — 2009. — 519 с. — (Серія «Бібліотека шкільної класики»)
ISBN 966-661-759-5 
ISBN 966-339-601-2

Центр навчально-методичної літератури, ₴ 29,00
Yakaboo, ₴ 31,00
AudioBooks.ua, ₴ 29,95

Сад Гетсиманський. Іван Багряний — Фоліо, 2011 — 544 с. (Серія «Історія України в романах»)
ISBN 978-966-03-4048-0

Не вдалося знайти в інтернет-магазинах, але точно бачив у книгарнях. От тільки цінова політика Фоліо та їх ставлення до якості видань відбиває будь-яке бажання купувати їх продукцію. 
Сад Гетсиманський. Іван Багряний — Фоліо, 2012 — 572 с. (Серія «Шкільна бібліотека»)
ISBN 978-966-03-5935-2

Ілюстроване видання

Наш формат, ₴ 73,00


Екранізація

За романом 1993-го року було знято телевізійний чотирьохсерійний фільм режисера Ростилава Синька. Сценарій фільму дещо розходиться з сюжетом книги — деякі сцени викинуто, деякі злито докупи, деякі додано. Значно змінена кінцівка: у фільмі Андрія в кінці кидають у божевільню, у палату, де вже знаходяться більшість його співкамерників із тюрподу НКВД; з’являється Ленін (що мабуть символізує божевілля Андрія) та виганяє з палати всіх на Соловки. Ось ця безнадійна сюрреалістична кінцівка дещо псує враження від фільму, адже у Багряного головний герой вистояв усі випробування і не зламався.

Також у фільмі майже не показано те, що полегшує читання книги, а саме детективна інтрига пошуку зрадника-іуди та внутрішнє гартування Андрія. Тут і сам зрадник у кінці виявляється іншим, ніж у книзі, і головний герой не дуже тим переймається, хоча навряд чи це можна було б показати якось інакше, крім як внутрішніми монологами, «голосом за кадром», від якого режисер відмовився. Та і з самого початку фільму зрозуміло, що Андрія здали всюдисущі безіменні донощики, а не хтось із близьких. Очевидно автори фільму хотіли зробити наголос не на внутрішній боротьбі людини проти совєтської системи, а на жорстокості цієї системи. Тому його варто сприймати з політично-історичної (щоб не сказати з пропагандистської) точки зору, а не з художньої. Мабуть з тієї ж причини усі слідчі та інші причетні до влади у фільмі говорять російською, «опускаючись» до української лише в моменти великодушшя. Зміною акцентів можна пояснити і коригування ролі зрадника. Мабуть, хотілось згустити фарби ненависті до совєтської влади, але не висвітлювати ганебних фактів з історії певного інституту, який пережив всі окупації та продовжував свою діяльність в незалежній Україні.

Для тих, чиє дитинство припало на 90-ті, фільм може викликати стійку асоціацію з абревіатурами УТ-1 та УТ-2 — це два канали українського державного телебачення, перший з яких зараз реінкарнувався в «Перший національний», по яких у той час показували подібні фільми. Тоді ці канали викликали у більшості дітей приступи нудьги та депресії, але зараз я радий, що не дав волю спинно-мозковим рефлексам і все ж змусив себе переглянути фільм дорослими очима. Фільм не зрівняється із книгою, але для загального розвитку та підігріву антикомуністичної ненависті згодиться.

У зйомках брав участь ряд впізнаваних сьогодні акторів. Це народна артистка, депутат та «довгоносик» Тамара Яценко в ролі «товариша Клави» — що загалом пасує до її амплуа злобної тітки; Віктор Цекало (ведучий, частий гість передач типу «Золотий Гусак» та брат шоумена Алєксандра Цикало) в ролі жида Львова-морітурі — до речі, жидів сценарист теж перевів на каг-г-гтаву російську мову; молодий Анатолій Дяченко (нині покійний відомий телеведучий та актор) в ролі слідчого Донця; а також не так впізнаваний сам по собі, як схожий на свого брата Нікіту Сергій Джигурда. Суто суб’єктивно персонаж Охріменко нагадує сучасний вигляд письменника Василя Шкляра, а Карапетьян — Олеся Бердника, коли той мав чорну бороду з сивими пасмами.

Посилання

7 коментарів:

  1. Оновлено: додав кілька абзаців про екранізацію 1993-го року.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. В школі ми добровільно-примусово читали Тигролови, але знали про існування Саду. Саму книжку читав вже пізніше - будучи в середньо-дорослому житті, стала моїм першим літературним придбанням на Київській землі. Звичайно, дуже і дуже сильна книга і однозначний "маст рід" кожному.
      Про фільм: не дивився, але, почитавши твій опис, шось не дуже й хочеться )) Я дещо й під екранізацію "Тигроловів" відключався, а під сей, схоже, взагалі спати піду... Не люблю дивитись то, що знімається ніби як по книжці, але, в той же час, складається враження, шо режисер читав тільки писульки сценариста, а в саму книжку навіть не підглядав. Саме таке враження склалось після прочитання опису)

      Як завжди, дякую за написане)

      Видалити
    2. Фільм по-своєму хороший і для свого часу дуже актуальний — як щеплення від ностальгії за совком. Напевно це і змусило відхилитись від книги. Бо кіно — воно ж пласке, нагромодиш більше одного смислового плану і вже ніхто не зрозуміє, тож зосередились на тому плані, який вважали актуальнішим.

      Видалити
  2. Після прочитання "Тигроловів" в школі. Почув від брата про "Сад Гетсиманський" вірніше побачив що він читав, і вирішив сам почитати. Безсумнівно книга потребує уваги, вона змушує відчути ту ситуацію яка панувала в ті роки на наших землях. Показує "совєтску власть" з усіх її сторін. І відгук ти написав дуже класний, напевно багато з тих хто його прочитає вже можуть і книги не читати, але її треба прочитати бо вона захоплює з перших сторінок.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Дякую за похвалу, та я здебільшого зосередив увагу на «антисовєччині», ніж на художній цінності книги, а вона дуже і дуже велика. Кому що болить, той про те й гомонить. Так що мій відгук не повинен нікого зупинити від прочитання цієї чудової книги, навіть якщо його зовсім не цікавить її ідеологічна чи історична сторона. Книга перш за все про сильну людину, що не ламається під тиском обставин.

      Видалити
  3. Долучуся до попередніх відгуків про прочитану книгу "Тигролови" (це відбулося ще в школі). Але "Сад", нажаль, не читав. З огляду на вражаючий зміст першої, другу обов'язково найближчим часом прочитаю. А от щодо фільму, то після прочитаної рецензії, та й більше через негативні, аніж позитивні, емоції від тогочасного українського кіно, дивитися особливого бажання не виникло. Можливо ... якось при нагоді ... під настрій ...

    ВідповістиВидалити
  4. шкода (і дивно?..), що ніхто не переклав цю книгу англійською :( В мене знайома з-за кордону просила порекомендувати хорошу українську книгу, і хотілося порекомендувати "Сад", як один з найбільш вражаючих що я читав у школі, але на жаль по-англійськи нема :(

    ВідповістиВидалити