вівторок, 2 жовтня 2012 р.

Демократія обраних

У мене довго назрівали роздуми на тему неефективності нашої виборчої системи та демократії взагалі. Неабияку поживу для них я отримав, прочитавши книгу Олдоса Хакслі «Повертаючись до Чудесного нового світу», де, всупереч назві, він майже ніякої уваги не приділяє своєму знаменитому твору, а розкладає по поличках вади сучасного світу, які в недалекій перспективі можуть призвести до становлення світу «чудесного нового». Окремий розділ там присвячений неефективності народовладдя та невідповідності демократії її власним деклараціям. Якщо скоротити цей розділ до кількох тез, то вони будуть наступними: 1) виборці голосують не за програми дій, а за усміхнені в камеру обличчя та популістичні гасла; 2) «народні обранці», через яких народ мав би реалізовувати свої інтереси, на ділі лиш маніпулюють своїми виборцями у власних інтересах; 3) таким чином поняття демократії поповнює ряди політичних понять, практичне втілення яких не відповідає суті, як то комунізм, за «світлим майбутнім» якого ховаються черги за сірниками та колючі дроти тюремних таборів.

І ось, у одному з останніх номерів «Українського Тижня» читаю статтю Юрія Макарова «Із хворої голови…» (в англомовній версії вона має більш влучну назву «Voting wrong…»), у якій він називає раніше мені невідомий через брак політологічних знань термін для позначення того, що так довго свербіло в моїй голові. Ім’я цьому поняттю — цензова демократія, або демократія обраних. У підсумку пан Макаров висловлюється, що все ж не підтримує обмеження права голосу, а основна причина того, що голосують «не за тих» у тому, що насправді немає за кого голосувати.

Я й сам донедавна поділяв таку думку, і навіть дещо пишався тим, що в свої 23 роки ще жодного разу не голосував, бо «нема за кого». Але згадуючи умови життя за правління попереднього президента-пасічника, навіть враховуючи, що він виявився ходячим розчаруванням, та теперішнього президента-«проффесора» — бачу, що помилявся. Завжди можна обрати менше зло і воно буде хоч і злом, але меншим. У життєвих ситуаціях ми мало не щодня робимо вибір на користь меншого зла. Так що не варто казати про відсутність вибору як такого.

Отже, голосувати є за кого, але чи є сенс, доки право голосу має кожен? Коли твій голос, такий важливий для тебе та майбутнього твоєї країни потоне серед галасу голосів тих, кому чхати на майбутнє, на минуле і на всіх оточуючих. Зрештою, все ж таки чомусь голосувати дозволяють лише з віку 18-ти років, очевидно мотивуючи це необхідністю настання зрілості, щоб робити доленосний для нації вибір. Але хіба повноліття — гарантія інтелектуальної зрілості? Більшість 18-річних студентів — ті ж самі школярі з дурощами в голові. Більшість. Більшість людей взагалі — ідіоти. За деякими підрахунками, звісно ж несерйозними, таких 95%. Але у кожному жарті, як відомо, є тільки доля жарту. І якщо ви навчалися у безкоштовній загальноосвітній школі, ви зрозумієте, наскільки близький до правди бородатий жарт про 95%.

Ці, будемо умовно говорити, 95%, віддаватимуть свій голос за того, хто буде їм посміхатись із телевізора, хто подарує їм перед виборами кілограм гречки чи цукру, хто пообіцяє їм зремонтувати дорогу біля їхнього під’їзду чи в їхньому селі. Вони не читатимуть програму дій свого кандидата, не слідкуватимуть за виконанням цієї програми, їм достатньо буде їхнього телевізора, гречки та зремонтованої до першої зими дороги. Коли більшість людей — нерозумні, то очевидно, що рішення, прийняте більшістю — нерозумне.

Кому дати голос?

Як же відокремити інші 5%? Юрій Макаров у своїй статті також задається цим питанням, і не знайшовши відповіді, відмовляється від ідеї цензової демократії, сподіваючись, що все ж наш народ у чомусь особливий і насправді не тупий у своїй переважній більшості. Він має рацію, що ні майновий, ні територіальний, ні мовний, ні національний, ні єдиний нині існуючий ценз — віковий не допоможе відокремити свідомого виборця від «лохторату». Але навіщо шукати свідомості за тими ознаками, у яких вона не проявляється? Навіть задача виявлення свідомості у штучному інтелекті — тест Тьюринга — заснована на співбесіді із піддослідним — якщо інтерв’юеру не вдасться вивести його на чисту воду за допомогою ряду запитань, отже перед нами свідомий штучний інтелект. Так чому не надавати право голосу за результатами екзамену, який доведе здатність виборця вирішувати долю країни та своїх співвітчизників?

Які предмети повинен охоплювати цей екзамен? Безперечно, історію України та всесвітню історію — щоб припинити вічне повторення одних і тих же помилок, щоб не давати другого, третього, N-го шансу тим, хто довів свою злу суть, недбальство та неспроможність на дії на благо країни. Скільки разів Україна потрапляла у ярмо Московії—Росії, повівшись на байки про «братні народи»? Запитую, не знаючи точної відповіді — можу назвати лише два історичних факти: Переяславські статті, які не виконувались Російською імперією та СССР, конституція якого також не виконувалась. Так, з моїми теперішніми знаннями я би сам напевно завалив цей екзамен уже на історії України, бо почав її вивчати лише нещодавно і почав з новітньої історії, як такої, що має найбільший шанс на об’єктивність та достовірність за свіжістю джерел. І це правильно, бо ті, хто не знають минулого країни, не повинні вершити її майбутнього. Тож я намагатимусь заповнити всі прогалини у своїх знаннях з історії. Як так сталося, що комуністична партія, яка замордувала мільйони українців протягом 70-літньої історії СССР, яка замовчувала та перекручувала свої злодіяння навіть за часів «розвінчувань культів» та «гласностей», яка закріпачила все українське селянство, як така партія вже через три роки після отримання омріяної незалежності отримує місця в українському парламенті? Хто дозволив цьому статися? Очевидно, що такі неуки, які не знали своєї історії, а хотіли, щоб їм продовжували розповідати казки про світле майбутнє. Чому для євреїв їхній Голокост — всесвітня трагедія, комплекс вини за яку вони намагаються нав’язати навіть українцям, чому Катинь з 30-ма тисячами розстріляних — трагедія для поляків та всього світу і підстава для заборони комуністичної партії та її символіки у Польщі, а для нас голодомори, повстанські війни та репресії з незліченними мільйонами убитих людей та покалічених доль — це порожній звук чи навіть привід для їдких брехливих випадів ідеологічних спадкоємців ЧК, НКВД та КГБ? Чому ми дозволяємо звинувачувати наших героїв та мучеників у всіх гріхах, коли єдиним їхнім прагненням було дати нам волю та власну країну? Чому не пам’ятаємо їхніх імен?

Інший важливий предмет — теорія пропаганди та маніпуляції свідомістю. Виборцеві потрібно знати, яким чином його дурять маркетологи, рекламники, ЗМІ та політики. Він повинен скальпелем розуму відсікати спроби маніпуляцій його діями. Якщо електорат буде стійкий до пропаганди, це автоматично знищить потребу у дорогих передвиборчих кампаніях, мета яких — видурити голос у простачків, засипавши тих дешевими подачками та брехливими обіцянками.

Виборець повинен володіти знаннями з економіки, щоб мати змогу слідкувати за формуванням бюджету, за використанням державної казни та іншими діями влади, не допускаючи лобіювання інтересів олігархів та самих владних осіб.

Важливі й інші науки — правознавство, суспільствознавство, політологія.

Окремо варто проводити тестування на поліграфі чи у психолога, щоб пересвідчитись у правильності намірів претендента — бо високий інтелект зовсім не гарантія чесності та доброти.

Чи не занадто утопічно?

Скептики скажуть: а що завадить фальсифікувати результати іспитів, дати хабаря екзаменатору чи за школярсько-студентською традицією списати відповіді з мобільного телефона? Якщо ввести такий ценз зараз — вірно, нічого. Все залишиться як було. Тому для такої реформи необхідний перший крок. Потрібно один раз обрати чесну владу старим шляхом. Чи можливо це? Будемо сподіватись, що так. Якщо ж це можливо, то навіщо взагалі щось змінювати? — нове запитання. Для того, щоб надалі припинити безглузді ігри у охлократію. Бо завжди будуть ті, хто за обіцянку зремонтованої дороги продасть свою історію і своє майбутнє, і завжди знайдеться той, хто матиме власні плани на чужі гроші, землю та життя. Якщо ж стара виборча система настільки гнила, що вже не здатна зарадити ситуації — то залишається єдиний шлях, заклики до якого кожна молода країна першою чергою забороняє після того, як ним же утворилася.

Де взяти гроші на нову систему? Відповідь проста — з державної казни. Якщо вас, як платника податків, вона обурює — мовляв, чому я повинен платити за обмеження своїх же виборчих прав?!! — знайдіть фото садиб, кортежу, вертолітного майданчика та кабінетів Ве-еф Януковича та медитуйте на них аж до зникнення неприємних відчуттів та настання повного покращення життя.

Право на отримання голосу повинне надаватись всім громадянам, але я передбачаю, що далеко не всі захочуть його взяти. А щоб відсікти тих, хто захоче піти на іспит з самої цікавості, чи від ні́чого робити, можна ввести невелику грошову заставу, до прикладу, у один прожитковий мінімум, яка не буде повертатись в разі провалу. Чим зацікавити тих, хто має здобувати право голосу? Вже саме це право для них повинне бути достатнім стимулом, щоб ризикнути грошовою заставою — інакше їм ні́чого робити на виборах. Та навіть серед потенційно прохідних людей будуть такі, хто не почуватиме в собі внутрішньої потреби іти на вибори, не захоче брати на себе відповідальність за долю суспільства. Саме внутрішня потреба вершити долю своєї країни повинна бути стимулом.

Дозволити обмеженій групі вирішувати долю решти?

Може здатися, що дозволивши голосувати лише інтелектуальній верхівці суспільства, ми цим самим дамо їм можливість відстоювати лише власні інтереси, забувши про інтереси більшості. Спробуємо вгадати, які ж можливі інтереси високочолих окуляроносних інтелігентів:
  • свобода слова та думки;
  • справедливе судочинство;
  • знищення корупції;
  • чесна та прозора влада;
  • наука на службі суспільства та наука заради науки;
  • справедлива оплата праці;
  • комфортне та достойне життя;
...і так далі.

А як же дороги, дороги-то?!! — спитаєте ви. Якщо вже зовсім замріятись, то можна відповісти, що для літаючих авто дороги не потрібні, а якщо серйозно, то навряд чи влада, яка під пильним контролем своїх виборців плануватиме та розпоряджатиметься бюджетами, упустить таку важливу деталь благоустрою.

А для того, щоб «непрохідні» громадяни не почувалися утиснутими, виборцям не повинні надаватись ніякі привілеї окрім власне права голосу. Насправді така система буде кращим втіленням демократії, оскільки залучатиме до управління державою лише тих, хто у ньому зацікавлений, а не всіх підряд, хто продає свій голос тому, хто більше заплатить чи дозволяє вкрасти свій голос через власну байдужість. Бо в старій виборчій системі сторони виборчого процесу не рівноправні — більше можливостей отримує той, хто купить і вкраде більше голосів, а не хто запропонує кращу програму. Зрештою, зараз нікого з бездумних виборців не обурює, що країною править, при чому дуже погано, обмежена група осіб, а не народ. Ті ж, кого така ситуація обурює, повинні усвідомити, що пряме народовладдя неможливе навіть на рівні великого міста, не кажучи вже про державу, а представницька демократія, у якій кожен громадянин має право голосу, не здатна працювати на користь кожного.

1 коментар: