неділя, 14 лютого 2016 р.

Іван Корсак. «Вибух у пустелі»

Історичний роман про учасника Мангеттенського проекту обіцяв бути дуже приємним читанням. Вдвічі приємнішим було те, що я не знав про цю книгу, аж доки мені її не подарувала дружина, знаючи про мій інтерес до атомної естетики. Тобто приємно було не те, що я не знав про книгу, а те, скільки уваги було приділено вибору подарунка.

Втім, саме читання виявилось не таким хорошим. Твір справляє враження чернетки. Я не знайомий з процесом написання історичних (як і будь-яких інших) романів, але здається, що чернетка його мала б виглядати саме так: нешліфовані художні ескізи, змішані з документами, фактами та інтерв'ю, які складають канву майбутнього твору, але які ще потім слід перетворити на художню інтерпретацію.


Остання у автора кульгає на обидві ноги, а місцями просто відсутня, і прямо в текст вставлені уривки листів, інтерв'ю, та погано зв'язані між собою факти.

Ось приклад типового абзацу із книги:

Він бачив під крилом літака Париж і Женеву, Лондон і Рим, весь обшир Сполучених Штатів, брав участь у зустрічах де Голля, Макміллана, Ейзенхауера і Хрущова, знався з багатьма іншими найвідомішими людьми, але ніде не почував себе так затишно, як в університетських стінах, в лабораторіях та студентських аудиторіях. На книжкових полицях стоятимуть його роботи з кінетики й термодинаміки органічних молекул, молекулярної спектроскопії, хвильової детонації – надто довгий той перелік робіт; тож невипадково Георгія Богдановича номінують на пост президента Академії наук Сполучених Штатів.

Подібний текст, з виразами на кшталт «бачив під крилом літака» можна читати не інакше як тоном ведучої передачі «Вітаємо піснею» з обласного телебачення. Тут же можемо бачити невдалі спроби склеїти факти без усякої логіки: брав участь в зустрічах з відомими людьми але ніде не почувався так затишно, як в університеті. З цього але має випливати, що відвідини столиць та зустрічі з президетами та генсеками для більшості людей є чимось затишним (адже саме затишності стосується порівняння), і лиш цей дивак-професор почувається комфортніше, займаючись улюбнею справою, ніж беручи участь у високих офіційних заходах? Перелічивши три напрямки досліджень вченого (до речі, що за хвильова детонація?), автор перериває себе висновком «надто довгий той перелік робіт» — надто довгий для кого? Для тупого, на думку автора, українського читача, якому не треба достеменно знати чим займався Георгій Кістяківський, а треба тільки пишатися тим, що «нашого цвіту по всьому світу». Оцей менторський пафосний тон встигає набити добрячу оскому вже з перших розділів. Іван Корсак звисока дивиться своїх читачів, повчає та докоряє, що вони нічого не знають про такого важливого земляка.

Ця картина доповнюється словами автора з анотації: «книга може зацікавити читача ще й тим, що побудована вона значною мірою на англомовних джерелах, досі відстуніх в Україні». Мовляв, бував я за морями-океанами, і дізнався я там про диво дивне, про ядрену бомбу; тож сідайте зручненько та слухайте уважненько. До речі подібні вирази як «диво дивне», «моря-океани», автор вживає увесь час і це яскраво свідчить про загальний рівень тексту. Відсутністю в Україні Іван Корсак називає глобальну присутність таких сайтів як The Nuclear Secrecy Blog, Atomic Heritage Foundation тау Manhattan Project Voices, сотні документальних фільмів, навіть у вільному доступі на YouTube, сотні книг, які можна купити в 1 клік™ на Амазоні. Але ж якщо про це не писали в Сільських Вістях з посиланням на прес-службу Спілки Письменників України, то значить цього не було?

Попри те, що книга значною мірою складається із слово-в-слово перекладених джерел, автор навіть не склав їхнього списку. До слова і перекладені вони невміло — місцями для розуміння тексту треба здогадуватись, що було в оригіналі. Як то в словосполученні «матеріал і персонал», що зустрічається в перекладеному Іваном Корсаком листі Кістяківського, проглядається оригінал «materiel and personnel», тобто мало би бути «техніка та особовий склад».

Українська мова також дається авторові нелегко. Занадто він зловживає перестановкою членів речення — прийомом, допустимим у поезії для задання ритму чи зрідка у прозі для виділення важливіших слів. А тут же раз по раз око спотикається об ці неправильні речення так, ніби читаєш не сучасну книгу, а біблію чи ісландський епос. Ось до прикладу:

Раптом слова ці немов зі сну Кістяківського розбудили, з марення вельми тривкого й глибокого — невже чоловік цей правду сказав?! І справді, що вчинили вони разом, і ти при тому числі — добро віковічне чи зло непростиме до Суду останнього? Ви війни спинили, насамперш супроти прокази нацистської йдучи, не шкодували себе, за дротом колючим трудячись? Чи то вічний ворог Творця вам скаламутив ум і в цій пустелі, а надто в пустелі людській, де й так із ліхтарем вельми довго Діогенові треба блукати, сотворили ви злочин супроти землі та неба — і проклинатимуть тебе по сьоме коліно, і не прийме навіть земля, як Потьомкіна, якого вісім разів хоронили?!

Краще б ця книга була біографічним нарисом, якби автор мав публіцистичні здібності, або ж збірником документів при відповідальному ставленні до перекладу та вказанні джерел, або ж справді історичним романом — якби автор був хорошим письменником і був готовий пожертвувати історичною достовірністю заради хорошої драматичності, як це зробили творці серіалу Мангеттен (і досить непогано зробили). Але Іван Корсак взяв погано перекладені документи без посилань на джерела, розбавив їх власними повчаннями в памфлетно-казковому стилі, і додав поганеньку драму для годиться. Нічого хорошого в нього із цього не вийшло.

Немає коментарів:

Дописати коментар