Книга — суміш «записок мандрівника», історичних нарисів та репортажів. Чеченським війнам та вахаббітському і путінському тероризмові присвячено останні два з чотирьох розділів, інші два описують геноцид та важку еміграцію адигів (черкесів) у 19-му столітті, насильне переселення ногаїв, сталінські масові вбивства та депортації карачаїв, аварців, інгушів, чеченців та інших народів в 1944 році. Загалом перші два розділи дають хороше уявлення про те, що кавказці бунтують проти Росії не від хорошого життя.
Тоді як виправдати звірства росіян не можна нічим, дикі звичаї та вдача горян роблять їх вкрай небажаними сусідами. Точніше, сусідство державне ще можна терпіти, за умови належного прикордонного контролю, а от із вуличним сусідством набагато складніше. Так, в одному з місць компактного проживання адигів у Туреччині автор застав полеміку з приводу того, чи потрібно стріляти з «калашнікових» в повітря під час весіль. Кулі, випущені вгору, зрештою падають донизу, і час від часу спричиняють смерті та поранення, але цього недостатньо, щоб гарячі джиґіти відмовились від ефектної розваги. Адиги у 19-му столітті продавали своїх дочок у рабство, а горяни під проводом імама Шаміля (як і без його проводу), здійснювали грабіжницькі набіги на сусідні землі. Тож війни та сутички із ними були неминучими, але справжній геноцид — занадто жорстокий та асиметриний захід для новітньої історії (та на жаль, непоодинокий).
Журналіст більше зосереджується не на перебігу боїв та кампаній, як можна припустити із назви книги і як того б хотілося людині, що шукає надихаючих звитяжних воєнних історій, а на особистих драмах та трагедіях. Життя імама Шаміля, до прикладу, найбільше представлене періодом після російського полону. Він постає перед читачами як мало не комічний персонаж, свого роду старий Хоттабич, не пристосований до життя у цивілізації та крім того оточений чварами своїх дружин та родичів. В той же час Байсанґур Бенойський, герой новітнього героїчного епосу, який продовжив боротьбу після того, як Шаміль здався у полон, згадується у книзі всього один раз, і то мимоходом.
Отож назва вибрана з інших міркувань — вона взята із легенди з нартського епосу. Коли бог запитав у нартів, що вони обирають для свого народу: довге життя у великому числі та достатку без війн та битв — з одного боку, чи малочисельність та нужду, але з всесвітньою славою воїнів — з іншого, легенда гласить, що протокавказці обрали славу. Олівер Баллоу намагається показати, що вибір був не найкращий. Бо, зрештою, і слава про народи Кавказу не така вже й велика, щоб жертвувати заради неї достойним життям народу. Так, в англійською мовою навіть не можна без додаткових ремарок сказати «кавказький» чи «кавзказець», бо прикметник «caucasian» стійко асоціюється з відповідним расовим типом за Крістофом Майнерсом і є синонімом «білої людини», всупереч нашому розумінню вислову «особа кавказької національності». Можливо, якби свого часу геноцид адигів та інші жахи російської пацифікації Кавказу отримали більший розголос, цієї плутанини б зараз не існувало. Та світ і зараз не надто охоче цікавиться цими трагедіями минулого. Про це яскраво свідчить той факт, що зимову олімпіаду в Сочі якщо хтось і бойкотував, то через те, що в Росії утискаються права сексменшин, а не тому, що це свято марнославства та корупції проводиться на землі, де було знищено цілий народ.
Чеченці, як кавказький народ з найсвіжішою важкою раною від російської агресії, заслуговують на найпильнішу увагу та співчуття, але вочевидь не вміють достатньо добре плакатись, щоб цю увагу отримати (на відміну від гомосексуалістів, чи, для менш гротексного прикладу, євреїв та албанців). Тож за них плачуться інші, такі як автор цієї книги чи росіянка Анна Політковская (яка сама досить жорстко поплатилась за своє співчуття). Але Баллоу закінчує свою книгу несподіваним висновком від анонімного чеченського польового командира, яким той поділився в особистій розмові, будучи на вигнанні. На його думку, чеченський народ переміг, виборов свою незалежність. Тоді як раніше на вулицях Грозного складно було почути чеченську мову і росіяни вважали місто своїм по праву, зараз там навряд и почуєш російську. Молоді чеченці заледве розуміють мову країни, у якій формально живуть, а російська присутність відчувається лише у тих мільярдах рублів, якими Москва завалює Чечню. Тож згаданий повстанець хоч і не шкодує, що воював проти росіян та кадировців, більше не закликає молодь до повстання. В такій ситуації у програші залишається лише слов’янське населення Росії, яке вічно терпить своїх деспотів та руками якого останні завжди загрібають жар. Сподіватись, що «російські» росіяни колись збунтуються проти Кремля, не доводиться, але якщо потік грошей на Кавказ припиниться то горці ще згадають, що колись хотіли бачити свої країни на карті замальовані іншим від Росії кольором. Усі імперії рано чи пізно розвалюються, і ми можемо стати свідками чергового падіння однієї із них, недобитого ядра Совєтського Союзу, яке помилково зветься федерацією.
Немає коментарів:
Дописати коментар