Сергій Пантюк. «Війна і ми»

Попри порядок слів у назві, ця книга скоріше про себе улюбленого, ніж про війну. Всупереч крилатому вислову режисера Станіславського, який можна сміливо поширити на будь-який вид піднесеної діяльності, автор любить не війну в собі, а себе на війні. Він відправляє нас у подорож своїми преживаннями, емоціями та спогадами, іноді занадто особистими та лише іноді пов’язаними із війною. Виправдати назву паралелями із романом Льва Толстого також не можна, бо всі паралелі на назві й закінчуються.

Помилкою буде шукати в цій книзі продовження традицій української військової мемуаристики. Це скоріше художня чи автобіографічна повість в традиціях постмодернізму, де процес написання книги є частиною сюжету (метапроза), а сам сюжет повен незбагненних збігів на межі магічного реалізму. Утім, деякі із цих збігів дещо передбачливі. Так що для шанувальника військових спогадів ця книга буде розчаруванням, якщо тільки він не буде одночасно любителем белетристики. Шкода, бо людині, яка брала участь у двох збройних конфліктах (в Нагорному Карабасі та в Придністров’ї), безперечно мало би бути про що розповісти окрім своїх цивільних письменницьких буднів та «пацанських» історій з 90-х, які личить розповідати хіба що в генделику з пластиковими столами та курами гриль.

Для деяких історій та висловів узагалі важко уявити доречний контекст. Зокрема, мені абсолютно зайве було читати про те, що в содатській казармі пахне спермою. Такий «перл» можна чекати хіба що від літературних збоченців на кшталт Вільяма С. Берроуза. А що пристойну людину може змусити виносити на широкий читацький загал подібні спостереження — загадка. Як і людська душа.

Рекомендовано психологам та любителям постмодернізму. Не рекомендовано шанувальникам Юрія Горліса-Горського.