Ніколай Нікулін. «Спомини про війну»

Спеціально для «Наступної Республіки».

Чи може бути великою перемога, здобута безглуздо великими жертвами, нездарним командуванням, нехтуванням людськими життями, гідністю та мораллю? Перемога, яка зміцнила мури «тюрми народів» та частково легімітизувала цю імперію зла в очах цивілізованого суспільства. Перемога, яка і досі продовжує виправдовувати та відбілювати сатанинський режим вже в очах його колишніх жертв та їх нащадків.

На щастя, ми не єдині, хто задається цими питаннями, та навіть маємо нагоду ознайомитись із поглядом на «велику вітчизняну війну», протилежним офіційному, із перших вуст — від російського ветерана німецько-совєтської війни Ніколая Нікуліна, який третину життя писав «в шухляду» свої спогади про війну, третину життя після того тримав їх при собі (як би чого не вийшло), та лиш на кінець свого життя волею випадку та оточення опублікував їх у книзі «Спомини про війну».

Почав війну автор біля станції Поґостьє, назва якої чудесним чином задала тон результату боїв (від рос. поґост — кладовище). Землю вкривали шари трупу російських солдатів на кожен сезон ведення боїв. Скелети невідомих бійців відкопують там і досі. Причиною цього, як і блискавичного відступу Красної Армії на початку війни, як і мільйонних жертв протягом неї, була професійна тупість, ледачість та аморальність більшовицьких командирів. Але Нікулін іде далі в історію та усвідомлює, що не більшовики тут є коренем зла, бо така вже питомо російська стратегія війни: люди — найдешевший ресурс, тому їх не слід шкодувати. Так було за Івана Грозного, Суворова, Будьоного, і завжди таке жахливе марнотратство конвертувалось у славу великого полководця.

Автором згадується чи то легенда, чи то правда про те, як у німецьких кулеметників здавали нерви через нескінченний потік російської піхоти, що лізла на кулі під Поґостьєм. Та співзвучний епізод, що відбувся в Латвії ближче до кінця війни, розказаний йому десятки років згодом німецьким ветераном-офіцером: піхоті скомандували наступ «в лоб» на укріплені позиції, а коли залишки солдатів остаточно здеморалізувались від форсування валу, утвореного трупами товаришів та почали відступати, уже з їхніх окопів відкрили кулементний вогонь по відступаючих. Такі епізоди викликали у цилівізованих німців стійке відчуття огиди, яке у того офіцера не минулось і після війни, через що він ставився до свого співрозмовника стримано-зверхньо та намагався звести до мінімуму спілкування.

В комп’ютерній військово-стратегічній грі Starcraft, яка є популярною кіберспортивною дисципліною, є раса Зерґ, бойові одиниці якої найдешевші, найшвидше відновлювані, але при цьому найслабші. В реальне життя з цієї гри перекочував термін Zerg rush tactics, що означає пригнічення противника великим числом малоефективних одиниць — те ж саме крилате «шапками закидаем» чи «мы за ценой не постоим». Так от ці зерґи самі по собі також створені викликати огиду — дика суміш комах, грибів та рептилій. Піхота Красної Армії хоч і не комплектувалась ксеноморфами — звичайні собі люди на перший погляд, але тактика та ставлення до людського матеріалу її командувачів не може не викликати жах та огиду, створюючи асоціації з навалою комах-мутантів чи зомбі, позбавлених усього людського. Тож не варто винуватити німецьких ветеранів у тому, що не хочуть приймати обійми примирення від своїх колишніх суперників.

Совєтське життя до війни було спрямоване на природній відбір покидьків суспільства. А у війну цей процес втратив усякі гальма. В той час, як офіцери в тилу обжиралися лендлізною тушонкою та посилали сотнями людей на вірну смерть, солдати на передовій їли баланду, ходили в обносках та тижнями не мились. Все одно ж вмирати… А офіцерів з комісарами треба берегти, вони ж бо будуть потім розповідати свою правду про Велику Перемогу та славне червоне військо.

«Вийшовши на нейтральну смугу, зовсім не кричали «За Батьківщину! За Сталіна!», як пишуть у романах. Над передовою чутно було хрипле виття та густу брутальну лайку, доки кулі та осколки не затикали волаючі горлянки. Чи до Сталіна було, коли смерть поряд. Звідки ж тепер, в шістдесяті роки, знову виник міф, що перемогли тільки завдяки Сталіну, під знаменом Сталіна? Я щодо цього не маю сумнівів. Ті, хто переміг, або полягли на полі бою, або спились, пригнічені післявоєнними труднощами. Адже не тільки війна, але і відновлення країни відбулось за їх рахунок. Ті ж з них, хто ще живий, мовчать, зламані. Залишились при владі та зберегли сили інші — ті, хто заганяв людей в табори, ті, хто гнав у безглузді криваві атаки на війні. Вони діяли іменем Сталіна, вони і зараз кричать про це. Не було на передовій: «За Сталіна!». Комісари намагались вбити це в наші голови, але в атаках комісарів не було. Усе це накип…»

Або ось:

«Вражаюча різниця існує між передовою, де ллється кров, де страждання, де смерть, де не підняти голови під кулями та осколками, де голод та страх, непосильна робота, спека літом, мороз узимку, де й жити-то неможливо, — і тилами. Тут, в тилу, інший світ. Тут знаходиться начальство, тут штаби, стоять важкі гармати, розташовані склади, медсанбати. Зрідка сюди долітають снаряди чи скине бомбу літак. Убиті та поранені тут рідкість. Не війна, а курорт! Ті, хто на передовій — їм не жити. Вони приречені. Порятунок їм — лише поранення. Ті, хто в тилу, залишаться живими, якщо їх не переведуть вперед, коли виснажаться ряди наступаючих. Вони залишаться живими, повернуться додому і з часом складуть основу організацій ветеранів. Відростять животи, заведуть лисини, прикрасять груди пам’ятними медалями, орденами і розповідатимуть, як геройськи вони воювали, як розгромили Гітлера. І самі в це увірують! Вони-то і поховають світлу пам’ять про тих, хто загинув і хто дійсно воював! Вони представлять війну, про яку самі мало що знають, в романтичному ореолі. Як все було добре, як прекрасно! Які ми герої! І те, що війна — жах, голод, підлість, підлість і підлість, відійде на задній план. Справжні же фронтовики, котрих залишилось півтора чоловіка, та й ті пришелепкуваті, псовані, мовчатимуть собі тихо. А начальство, яке теж в значній мірі залишиться в живих, загрузне в чварах: хто воював добре, хто погано, а от якби мене послухали!»

Підтвердження цих слів автор отримав на зустрічах ветеранів, про які він також пише у книзі, як і про інші аспекти повоєнного часу. Тож як зустрінете ветерана, обов’язково запитайте його, як він вижив у цій війні.

Автор не підтримує помпезного святкування дня перемоги, який, на його думку, слід зробити днем жалоби, а замість гігантських пам’ятників «баб з мечами» впорядкувати братські могили та військові кладовища. І він, як ніхто інший, має право на таку позицію, бо його неможливо звинуватити у неповазі до жертв, пам’яті яких, на думку офіційної політики, ця вся помпа нібито дуже потрібна. Хоча, якби хтось таки звинуватив автора спогадів у святотацтві щодо Великої Перемоги, це було би дуже символічно, бо не для ветеранів і не для жертв створювався цей міф, а для виправдання існування ракової пухлини Совєтського Союзу, а зараз він слугує чи не основним інструментом для червоних реваншистів.

«Наша перемога у війні перетворена в політичний капітал, покликаний зміцнювати та виправдовувати існуючий в країні стан речей. Жертви суперечать офіційному трактуванню перемоги. Війна має зображуватись у мажорних тонах. Урра! Перемога! А втрати — це несуттєво! Переможців не судять.»

Згадує ветеран і вже давно загальновідомі звірства «визволителів» на шляху до Берліна. Зґвалтування, убивства, грабежі… Він сам був шокований побаченим, але маючи сентимент до «простого російського мужика», який наче б то насправді дуже чуйний, ніжний та вразливий до несправедливості, автор намагається виправдовувати таку поведінку тим, що мовляв німці таке ж творили, а крім того на все було дане зелене світло «згори».

Неодноразово в книзі наголошується на безглуздості та низькості війни як такої, мовляв, війна — завжди огидна, з якого б боку на неї не поглянути. Але тут спостерігається непослідовність. Адже умови для воюючих сторін можуть дуже сильно відрізнятись як на суто побутово-повсякденному рівні — взяти німецьких солдатів, які після бою милися в лазні та їли точно такі ж харчі, як і генерали, а з іншого боку совєтських немитих та голодних, яких обкрадають свої ж держиморди; так і в ідеологічному плані — війна може бути благородним заняттям, якщо це повстанська боротьба за свій народ. Згадаймо визвольні змагання українців у 20-му столітті. Чи плювався хоч один ветеран гайдамацьких формувань чи УПА на війну, кажучи, що вона була даремною та безглуздою?

Безглуздістю було воювати за «родіну», за ГУЛАГ та партноменклатуру. Та слід віддати належне авторові, він не розсипається скаргами в бік «колабораціоністів» та «зрадників», узагалі не розкриває цю тему, лиш один раз зірвавшись реплікою про естонців, які «стріляли нам в спину». Можливо, він не зміг знайти обґрунтування, чому і сам не стріляв в спину комісарам, офіцерам та заградотрядам. Невже не було очевидно, що чекає після перемоги, якщо вона буде здобута такою ціною? Якщо два покоління останніх чесних людей відфільтрується цим природнім відбором? Чому війна та зброя у руках не сприймалась як шанс змінити ситуацію в країні? Та не будемо звинувачувати автора, бо його внесок у відновлення історичної правди неоціненний. І мало того, він сам неодноразово наголошує на тому, що спогади не призначалися для стороннього читача, а отже все несказане можна списати на незавершеність.

Таку книгу треба мати неодмінно у твердому вигляді, щоб дати прочитати друзям, батькам, старшим. Але вийшла вона ганебно малим накладом 1000 шт., тож зараз потрібно всяко підігрівати до неї інтерес, рекламувати та створювати попит для того, щоб наступні тиражі були на порядки більші.

І наостанок уривок, в якому на сцені з’являється special guest star маршал Георгій Жуков:

«Раптом у неперервності ритму дорожнього руху з’явились перебої, шосе розчистилось, машини застигли на узбіччях, і ми побачили дещо нове — кавалькаду вантажівок з охороною, озброєних мотоциклістів та джип, в якому засідав маршал Жуков. Це він силою своєї непохитної волі посилав уперед, на Берлін, все те, що рухалось по шосе, все те, що акумулювала країна, вступивши в смертельний бій з Німеччиною. Для нього розчистили шосе, і ніхто не мав заважати його рухові до німецької столиці.

Але що це? По шосе стрімко рухається вантажівка зі снарядами, обганяє начальницьку кавалькаду. За кермом сидить іван, йому наказали пошвидше доставити боєприпаси на передову. Батарея без снарядів, хлопці гинуть, і він виконує свій обов’язок, не звертаючи уваги на регулювальників. Джип маршала зупиняється, маршал вискакує на асфальт та вигукує:
—...твою матір! Догнати! Зупинити! Привести сюди!
Через хвилину іван тремтячи являється перед грізним маршалом.
— Ваше водійське посвідчення!
Маршал бере документ, рве його на клапті та гаркає охороні:
— Побити, обісцяти і кинути в канаву!
Свита відводить івана в сторону, тихенько шепоче йому:
— Давай, іди звідси хутчіш, та не попадайся більше!
Ми, занімілі, стоїмо на обочині. Маршал вже давно від’їхав у Берлін, а гуркітливий потік відновив свій рух.»

Читайте також

Про «визволителів» та визволених ними:
Габі Кьопп. Навіщо я народилася дівчинкою? Сексуальні “подвиги” радянських визволителів (пер. з нім. Юлія Горбач) — Київ: «Зелений пес», 2011.

Про відступ на початку війни, «чорносвитників» та інші атрибути Великої Перемоги:
Олександр Довженко. Щоденникові записи, 1939-1956. — Харків: Фоліо, 2013

Як і в Нікуліна, спогади про «особливості російської національної війни» та про становлення совєтської окупації Східної Німеччини:
Климов Г. П. Песнь победителя — Пересвет, 2004 / Феникс, 1994 / ДиВ, 2006 / Советская Кубань, 1994 / Свитовид, 2003 (огляд цієї книги є на сторінках «Читацького щоденника»: http://hkhm.blogspot.com/2012/07/blog-post_14.html)

English translation of this review.