середа, 12 вересня 2012 р.

Олдос Хакслі. «Повертаючись до Чудесного нового світу»

Олдос Хакслі, автор видатної антиутопії «Чудесний новий світ», повертається до неї через тридцять років з публіцистичною працею, у якій аналізує свої прогнози та приміряє їх до тогочасної ситуації в світі. Без зайвої скромності він дивується пророчості власного твору і тому, наскільки швидше збувається його сміливий прогноз — багато з того, що згідно книги мало би статись через 500 років, він відмічає вже в свій час.

Він порівнює свою антиутопію з пізнішим твором колеги та співвітчизника Джорджа Орвелла «1984». І зараз мало кому вдається протистояти спокусі порівняти, вірніше протиставити їх. Тому рідкістю є рецензія на «Чудесний новий світ», де б не згадувався Орвелл з його дітищем. Бо, хоч роман Орвелла і став набагато успішнішим та відомішим, «Чудесний новий світ» все ж є точнішим прогнозом майбутнього людства та, як наслідок, важливішим застереженням для нього.

Мабуть найвідоміше протиставлення цих двох романів належить американському критику Нілу Постману, яке зійшло зі сторінок передмови до його книги 1985-го року «Розважаймося до смерті» («Amusing Ourselves to Death») та почало жити своїм життям в Мережі у вигляді коміксу авторства художника Стюарта МакМіллена. Згодом художник прибрав його зі свого сайту, щоб не порушувати авторські права (за його словами, він зв’язався із власником авторських прав із власної ініціативи, коли його сайт почав приносити прибуток), але численні його копії розійшлися Інтернетом, зокрема і в українському перекладі.

Пишучи роман у 1931 році, Олдос Хакслі не мав живих прикладів новітньої тоталітарної системи у вигляді гітлеризму та сталінізму, з яких малював «1984» Орвелл, але він робить висновок, що попри вражаючу жахливість цих систем, вони були приречені на провал зі смертю центральних осіб. Як виявилось, система, заснована на жорстокому покаранні, набагато менш ефективна, ніж така, в якій бажана поведінка винагороджується, а небажана якщо і карається, то м’яко. Він ставить у приклад тодішню хрущовську Росію, де науковці, лікарі та вчителі отримують відносну свободу та комфорт за ефективну працю та лояльність до режиму і караються лише тоді, коли ідуть проти влади. В той же час, низькокваліфіковані робітники позбавлені цієї свободи, буквально прив’язані до місця своєї роботи та отримують низьку зарплатню, достатню лиш для підтримання працездатності. Тут бачимо зачатки кастової системи, описаної у «Чудесному новому світі».

Не зупиняючись на пошукові ознак своєї антиутопії у сучасному світі, автор в загальному аналізує способи маніпулювання свідомістю та глобальні проблеми людства, тому що деякі з них, хоч і не мають прямого відповідника у «ЧНС», але можуть наближувати його як радикальне вирішення цих проблем. Зокрема, перенаселення, з яким зараз майже ніяк не борються, може призвести до запровадження жорстких євгенічних законів, а то і повної передачі контролю над відтворенням населення з рук самого населення у руки держави. Так, у 600-му році Фордової ери проблема перенаселення не стоїть, тому що держава сама вирішує скільки нових людей «народжувати», і підтримує кількість світового населення на рівні 2 мільярдів.

Дисгеніка, яка, на противагу євгеніці, культивує погану спадковість та йде наперекір дарвінському природному відборові і в «Чудесному новому світі» поставлена на конвеєр разом із євгенікою, присутня вже і в нашому світі. Щоправда, в антиутопії вона виконує важливу роль постачання низькокваліфікованої дешевої робочої сили (дельта та епсилон касти, представників яких вирощують із дефектних гамет і протягом ембріонального розвитку обробляють алкоголем та іншими денатураційними отрутами), а в сучасному світі це побічний продукт розвитку сучасної медицини. Хворі та дефектні особи, які раніше не вижили б, зараз завдяки медицині виживають та отримують можливість продовжувати свій рід. Генофонд погіршується і в результаті загальний рівень фізичного та інтелектуального розвитку людства падає.

Як приклад автор наводить гіпотетичний острів, на якому завдяки ДДТ (на час написання він ще вважався великим досягненням цивілізації, а не отрутою) подолано малярію. Населення острова врятоване від страшної хвороби, проте швидка смерть від малярії поступається місцем повільній смерті від недоїдання внаслідок перенаселення та від інших хвороб, спричинених поганою спадковістю — раніше ж бо право продовжувати рід отримували тільки ті, чий імунітет був достатньо сильним, щоб протистояти малярії. Хорошими намірами вистлана дорога в пекло.

Продовживши думку автора в дещо іншому напрямі, можна зробити цікавий висновок. Те завзяття, з яким різні благодійні організації допомагають голодуючим африканським племенам, можна пояснити почуттям вини за те, що медицина білої людини принесла проблеми перенаселення та голоду. Як писав Антуан де Сент-Екзюпері, ми відповідаємо за того, кого приручили.

Про благодійні ж організації автор згадує, описуючи засоби переконання та маніпуляції думками людей. Чому благочинні школи та лікарні у Західних державах та їх колоніях відкривались зазвичай при церквах та монастирях? Відповідь проста: тому що знедолених та знесилених хворобою людей найлегше переконати навіть у найбезглуздіших речах, як то змусити повірити у християнських богів.

Читаючи «ЧНС», мимоволі замислюєшся, а чи не занадто автор симатизує своєму вигаданому світові? Там вирішені всі глобальні проблеми, немає війн, всі люди щасливі у своєму невігластві. Складається враження, що Хакслі і сам би там охоче жив (а саме ставленням автора визначається різниця між утопією та антиутопією). Але у даному аналізі він чітко висловлює те, що написано між рядків оригінального твору. Індивідуальне, пише він, повинне стояти вище соціального, чи принаймні мати можливість отримати над ним гору. Тому що людей не можна прирівнювати до соціальних комах, людське суспільство — це не єдиний організм, як у випадку з бджолиними вуликами і мурашиними колоніями. Суспільство — це організація, кожен член якої має власні інтереси і повинен мати право їх відстоювати. Тож робимо висновок, що основною ознакою появи режиму «ЧНС» є нав’язування згори думки про те, що суспільне благо завжди вище особистого, тобто перехід від намагання підлаштувати суспільний устрій під інтереси кожного до намагання формувати інтереси кожного члена суспільства так, щоб вони влаштовували це суспільство. Згідно славнозвісного графічного трактування вчення психолога Абрахама Маслоу, людина, задовольнивши соціальні потреби, які знаходяться посередині «піраміди», щоб досягнути щастя, неодмінно прагнутиме далі, до вершини потреб — самореалізації. «Чудесний новий світ» же намагається втяти цю піраміду, відкинувши все, що вище потреби у приналежності до спільноти. Або ж, влучними словами автора:
Суспільства складаються із особистостей і є добром тільки тоді, коли надають цим особистостям шляхи для самореалізації і ведення щасливого та творчого життя.
Ознаку наближення тоталітаризму у розвинених країнах Хакслі вбачає також у стрімкому розвитку технологій. Новітні технології покликані полегшувати життя, але разом з ускладненням технологічних продуктів та процесів їх виготовлення, дорожчими стають засоби виробництва їх виробництва, а також виробництва тих товарів, які ще вчора виготовлялись малими підприємствами. Малий чи середній бізнес вже не може собі дозволити виробництво популярних та необхідних товарів, і все більше капіталу зосереджується у руках великого бізнесу та окремих багатих людей та родин. Хакслі вважає, що концентрація влади у руках крупних капіталістів може зрости настільки, що вони зможуть встановити тоталітарний лад на вигідних собі умовах. В наш час цей момент ще не настав, але великі корпорації вже давно володіють капіталами, здатними поглинути невеликі країни.

Втім на захист високих технологій варто сказати, що зараз набирає оборотів зворотня тенденція — все частіше високотехнологічні пристрої та продукти виготовляються незаможними ентузіастами, чому дуже сприяють Інтернет, явища open source, free software, crowdsourcing, crowdfunding, peer-to-peer. Достатньо звернути увагу на такі успішні проекти, як операційна система Linux, безліч дистрибутивів якої розробляються та підтримуються здебільшого ентузіастами, численні open source альтернативи пропрієтарних програмних продуктів. Більше того, ідеологія open source поширюється з програмного забезпечення і на інші галузі, як то електроніку, автомобілебудування, сільське господартсво. Таким чином, можна буде власноруч чи за допомогою спільноти ентузіастів виготовити те, на що ще вчора мали монополію крупні капіталісти. Можливо, не за горами той час, коли можна буде в домашніх умовах за допомогою 3D-принтера виготовити та зібрати автомобіль чи гелікоптер, вклавши рівно стільки грошей, скільки коштують матеріали для виготовлення. Існують, до речі, проекти 3D-принтерів, теж підтримувані ентузіастами. Так що навіть виробництво засобів виробництва не буде в руках крупного капіталу. Ці тенденції сприяють децентралізації та демонополізації виробництва, і, в далекій перспективі, можуть стояти на стражі індивідуалізму та свободи як таких.

Окремі думки Хакслі з даного нарису сьогодні набувають нової актуальності. Так, в розділі «Пропаганда в демократичному суспільстві» говорячи про важливість вільної преси, він пише, що на зорі її становлення було безліч містечкових та інших малих незаангажованих газет, журналісти яких могли доносити правду до своїх невеликих читацьких аудиторій. Але згодом, коли паперова промисловість та друкарська справа все більше стали зосереджуватись в руках великих капіталістів, містечкові газети вимерли, не маючи економічної можливості друкуватись, а преса залишилась вільною хіба що в межах політичної орієнтації її власників. Доступність інформації та загальна писемність населення перестала бути запорукою інформованості та безпеки суспільства.

Зараз, в добу Інтернету, ці «містечкові газети» воскресають у вигляді новинних та аналітичних сайтів та блогів, але більшості «писемного» населення (у сучасному розумінні аналогом тодішньої писемності можна вважати доступ до Інтернету) до них байдуже і вони віддають перевагу розважальним сайтам, соціальним мережам та іншому інформаційному шумові. А Хакслі пише, що, мовляв, вільну пресу задушили економічним шляхом. Та, на диво, описав він і сьогоднішню ситуацію, яка зароджувалась вже в часи письменника.
Стосовно пропаганди, ранні сподвижники загального поширення писемності та вільної преси передбачали лише дві можливості: пропаганда може бути правдивою або ж вона буде неправдивою. Вони не передбачили того, що сталось зараз, передусім у наших західних капіталістичних демократіях — появи розвиненої індустрії засобів масової інформації, діяльність яких не пов’язана ні з правдою, ні з брехнею, а тільки з вигадками, які не мають нічого спільного з реальним світом. Іншими словами, вони не взяли до уваги майже безмежну людську жагу до розваг.
Історія розвивається по спіралі, чи попросту повторюється. Коли вільна преса з’явилася вперше, її відтіснили економічно, а коли вона отримала нову трибуну для поширення вільної інформації, цю трибуну заповнили дешевими розвагами, яким віддасть перевагу більшість населення.

У цьому постійному відволіканні людей від думок про соціальні та політичні проблеми автор бачить пряму аналогію з «ЧНС» з його оргіями, фільмами та спортивними іграми. І з ним неможливо не погодитись. До речі, жив би Хакслі зараз, він був би вражений тим, наскільки сучасний популярний кінематограф наблизився до описаного ним — як в технічному плані, — об’ємне зображення, запахи, вібруючі в потрібний момент фільму крісла та інші реалізми, — так і в плані змісту, де всі сюжети пласкі та майже жоден не обходиться без сексу, а деякі повністю засновані на ньому.

Попри нежиттєздатність, на думку Хакслі, жорстоких тоталітаризмів та те, що його антиутопія пішла іншим шляхом, він все ж розглядає окремі елементи тоталітарних режимів Сталіна, Гітлера, а також комуністичного Китаю та приклади поводження з військовополоненими у Корейській війні. На них він показує, як відкриття Івана Павлова в галузі вищої нервової діяльності використовуються для ламання людської волі, «промивання мізків» та формування бажаних для режиму, але неприродних для людей моделей поведінки. Невідомо, чи дійсно тут керувались результатами досліджень академіка Павлова — можливо, такі методи були б розроблені і без нього, але якщо зважити «хлопським розумом» його роботу, то вівісекція тварин (від якої він і сам не був у завхваті) дозволила не тільки краще зрозуміти принципи роботи травної системи, але й дала зелене світло ще жорстокішій вівісекції над людьми. А в світі Хакслі Павлова й поготів причислили до святих поряд з Генрі Фордом. Змушує замислитись, а що ж переважає в науковому спадку академіка — добро чи зло, і чи варто було йому взагалі знущатись над тими собаками.

Серед ознак схожості з «ЧНС», які Хакслі відзначає у жорстоких тоталітаризмах, є пропаганда, заснована на гучних гаслах, не підкріплених нічим, крім багаторазового повторення, а також маніпулювання людьми, що керуються стадним інстинктом або, як він каже, «отруєними натовпом».
За двадцять років до того, як на Медісон Авеню [вулиця в Нью Йорку, яка символізує рекламний бізнес — Г.Х.] почали займатись дослідженнями людської мотивації, Гітлер систематично досліджував та експлуатував таємні страхи та надії, бажання, тривоги та розчарування німецьких мас. Саме маніпулювання «прихованими силами» дозволяє фахівцям з реклами змусити нас купувати їхні товари — зубну пасту, марку цигарок чи політичного кандидата. І звернувшись до цих же сил, — а також до інших, занадто небезпечних для Медісон Авеню, — Гітлер змусив німецький народ купити собі фюрера, божевільну філософію і Другу світову війну.
Від комерційної реклами, яка абсолютно нічого не говорить про рекламований продукт, а лише апелює до людських інстинктів та комплексів, через політичну та ідеологічну пропаганду, що переймає цей досвід, Хакслі підводить до думки про повну неефективність сучасних демократій (неефективність в плані первинного значення демократії як «влади народу»).
Ефективність народовладдя обернено пропорційна до кількості населення. Чим більший виборчий округ, тим менше значення має кожен окремий голос. Будучи лише одним з мільйонів, окремий виборець почувається безсилим, незначущою одиницею. Кандидати, яких він обирає для представництва своїх інтересів, знаходяться далеко від нього, біля вершини піраміди влади. Теоретично вони є слугами народу, але насправді ці «слуги» віддають накази, а народ, далеко знизу біля підніжжя великої піраміди, мусить їм підкорятись. Ріст населення та розвиток технологій призвели до зростання кількості та складності організацій, до збільшення обсягу влади, зосередженої в руках обранців та відповідного зменшення кількості влади у руках виборців, на пару зі зменшенням суспільного контролю за виконанням демократичних процедур. Уже послаблені безмежними безосібними силами, що діють в сучасному світі, демократичні засади зараз підриваються зсередини політиками та їхніми пропагандистами.
Чи змінилось щось за 50 років після написання цих слів? Хіба що в гірший бік. Хоч вже й тоді, у 1958 році Хакслі відмічає, що запорукою успіху виборчої кампанії є не виборча програма, а вміння політика зображувати щирий погляд у теле- чи фотокамеру. «Як же влучно сказано!», — думаєш, дивлячись на рекламні ролики та плакати у розпалі передвиборчої агітації.

Будучи вже тоді досвідченим «психонавтом», — а Олдос Хакслі вважається одним з піонерів вживання ЛСД та прихильником інших галюциногенів, — у розділі «Засоби хімічного переконання» він намагається з’ясувати, наскільки близько людство наблизилось до відкриття «соми» — ідеального наркотика з «Чудесного нового світу». В США вже тоді були поширені та популярні серед населення різні транквілізатори та стимулятори, виробництво яких стало багатомільйонним бізнесом. Що цікаво, попри особистий інтерес, Хакслі розглядає наркотики з точки зору влади як засіб маніпулювання масами, а не з точки зору споживача. І навіть так у цього кия два кінці — він порівнює обороноздатність американського народу, «обдовбаного» транквілізаторами та совєтського народу, стимульованого залякуванням та ідеологічною обробкою.

Варто визначитись, для кого написана ця книга. Вона занадто обширна, щоб рекомендувати її тільки тим, кому сподобався роман «Чудесний новий світ». Тут, можливо, криється хитрість Олдоса Хакслі — використовуючи славу найуспішнішої своєї книги, він хотів донести свої роздуми до якомога більшої читацької аудиторії. І справді, у деяких розділах оригінальна книга навіть не згадується, а лиш аналізуються різні пастки та несвободи сучасного світу. Отож, знайомство з «Чудесним новим світом» хоч і бажане, але зовсім необов’язкове для того, щоб оцінити «Повертаючись до Чудесного нового світу». Основна частина уваги у праці зосереджена на аналізі сучасних засобів переконання та маніпуляції масами та індивідами, на теорії реклами та політичної пропаганди. Тож цю книгу можна рекомендувати тим, хто цікавиться цими питаннями. А про те, що цими питаннями варто цікавитись абсолютно всім мислячим людям, свідчить зокрема історія американського Інституту аналізу пропаганди, який був заснований в США напередодні Другої світової війни. Його закрили під приводом спрямування всіх можливих ресурсів на оборонну промисловість, але справжні причини були іншими і про них також пише Хакслі:
Деякі освітяни, до прикладу, не схвалювали викладання аналізу пропаганди, обумовлюючи це тим, що воно виховуватиме у підлітках надмірний цинізм. Не віталося воно також і військовим командуванням, яке побоювалось, що їхні новобранці почнуть аналізувати слова сержантів-інструкторів. Тієї ж позиції дотримувалось духовенство та маркетологи. Священнослужителі виступали проти аналізу пропаганди як такого, що підриватиме основи віри та знижуватиме відвідуваність церкви; маркетологи стояли на тому, що він псуватиме лояльність споживачів до брендів та знижуватиме продажі.
Все з переліченого, тільки у зменшеному масштабі, робить і книга «Повертаючись до Чудесного нового світу». Тож варто її рекомендувати всім, хто хоче навчитись відділяти пшеницю від куколю та не піддаватись на брехню сучасних ЗМІ, влади, маркетологів та попів. Хакслі висловлює надію, що саме такі люди зможуть протистояти здійсненню його прогнозів.

Посилання

Текст книги онлайн на сайті Huxley.net (у вигляді одного HTML-файлу, який можна завантажити на електронну читалку)


UPD 05.06.2013: текст злегка оновлено (вилучено мову від першої особи) та опубліковано в блозі Наступна республіка.

2 коментарі:

  1. Я так розумію, у перекладі ця книга відсутня?
    В мережі зустрів початковий переклад українською.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Є російський переклад: http://lib.rus.ec/b/361232
      В українському перекладі з Олдоса Хакслі без проблем можна знайти тільки «Жовтий Кром» в-ва «Український письменник». Це раніший роман Хакслі, в якому, як кажуть, є деякі початкові ідеї для «Чудесного нового світу». Сам не читав, але збираюсь замовити. Взагалі, Хакслі дуже різний від твору до твору.

      Видалити