суботу, 14 липня 2012 р.

Григорій Клімов. «Пісня переможця»

Наслухавшись друзів, у яких книги Григорія Клімова служать чи не головним підґрунтям світогляду, або принаймні мірилом для оцінки соціальних явищ, груп та конкретних людей, я вирішив і собі ознайомитись із його творчістю. Щоб із перших рук дізнатись, що означають вирази «по Клімову» та «клімовщина», якими так часто послуговуються згадані друзі. Почати вирішив з початку, тобто із першої книги «Пісня переможця» (різні видання виходили під різними назвами: «Берлінський Кремль», «Машина терору» «Крила холопа»), хоч вже знав, що для виконання поставленої мети її буде недостатньо, тому що роздуми над теорією виродженців починаються не тут. Хіба що у післямові до видання 1971 року він пише про дегенератів та статевих збоченців.

Ця ж книга є спогадами Г.Клімова про кінець другої світової війни, його роботу в совєтській адміністрації окупованої Німеччини та загалом про обстановку тих часів. Видаючи ці спогади друком за кордоном, автор не був скований цензурою, не мусив узгоджувати їх з офіційними версіями подій та офіційною совєтською «правдою». Ще й зараз на його адресу сипляться звинувачення у зраді «родіни», мовляв, книга є ілюстрацією комплексів втікача та зрадника, виправданням власної вини. Комуністична машина брехні працювала настільки добре, що й досі її плоди процвітають в умах навіть молодих людей, які і совєтського союзу-то толком не бачили. Я не готовий наводити документальні підтвердження правоти автора, по-перше, не маючи підстав у ній сумніватись, а по-друге знаючи наскільки марна це справа — доводити шанувальникам Іосіфа Сталіна щось, що суперечить їхнім переконанням. Це як сперечатись з релігійними фанатиками. Та і не на таких орієнтована книга.


На кого ж вона орієнтована? Було б хитрістю рекомендувати її всім, хто цікавиться періодом післявоєнного поділу Німеччини та становлення DDR. Така рекомендація лише викличе зайве невдоволення у згаданих вище фанатиків, і всі факти, які не вписуватимуться у їхню картину подій, вони спишуть на брехню та художні вигадки. Судячи по собі, можу сказати, що книга орієнтована на тих, хто ставить під сумнів совєтську міфологію, хто розуміє злочинну суть більшовизму, хто сам би радо втік з такої «родіни» на місці автора.

Ця книга цінна в першу чергу як збірник картин та типажів з Другої Світової війни, з життя окупованої совєтами Німеччини та совєтського союзу часів царювання Іосіфа Сталіна.

Ось, до прикладу, один з таких цікавих моментів: коли росіяни, — рядові совєтські громадяни та колгоспні раби, — дізнавались про наступ німців, вони потай сподівались, що ті звільнять їх від сталінської тиранії. Зазвичай це українцям ставлять у вину, що вони бачили у Гітлері визволителя, але тут бачимо, що й росіяни покладали марні надії на німців. І цим же автор робить спробу виправдати звірства совєтських солдат в Німеччині — мовляв, вони мстили за те, що замість очікуваного полегшення життя та звільнення, німці приносили ще більший терор та поневолення на окуповані російські землі. Тому солдати почувалися вправі робити з мирним населенням все, що заманеться: ґвалтувати, грабувати та убивати. А командування давало добро на це. Щоправда, потім замислились над тим, що вони роблять це на очах у цивілізованого світу, псуючи світлий образ комунізму, і за те, за що вчора заохочували, почали жорстоко карати рядових ґвалтівників. «Іван завжди крайній», — скрушно каже один персонаж про таку несправедливість. А чому б йому не бути крайнім, коли цей іван мало того, що дурень, то ще й нелюдь та садист. Ніхто ж їх не змушував до ґвалтувань — достатньо було дозволити.

Обкладинка українського видання
«Навіщо я народилася дівчинкою»:
поєднання поганого дизайну та
поганого маркетингу
На цю тему є ще книга німкені Ґабі Кьопп «Навіщо я народилася дівчинкою», яка нещодавно вийшла на український ринок, де на обкладинці видання написано літерами, більшими за заголовок «Сексуальні “подвиги” радянських визволителів». Не знаю, про що думали ті маркетологи, які придумали цей напис, чи може це був задум авторки (хоча оригінальна книга має досить стримане оформлення, яке більше пасує до змісту книги), але коли в магазині я беру цю книгу до рук, то почуваюсь збоченцем і чекаю, що інші почнуть поглядати на мене скоса. Тому я проголосую проти дешевого маркетингу своєю гривнею, вірніше збойкотую його, і якщо й прочитаю цю книгу, то тільки в краденому піратському варіанті.

Повертаючись до книги Клімова, варто згадати, що у ній одне з таких зґвалтувань обертається історією кохання, коли «Іван» дізнається, що одна з його жертв завагітніла від нього. Що ж, не виключено, що так і було в одиничних випадках. Але гадаю, що історій кохання було б значно більше, якби совєтські солдати прийшли в Німеччину дійсно як визволителі, а не як голодна орда. І досі прихильники СССР якщо і визнають якісь там звірства, то обов’язково виправдовують їх тим, що, мовляв, нацисти теж безчинствували на окупованих територіях, так що по заслузі їм. І їм, цим адептам культу Совка, ніяк не втямки, що це все одно що звинувачувати в’язнів ГУЛАГУ у злочинах Сталіна. Чи, щоб було ще зрозуміліше, звинувачувати Анжелу Девіс у імперіалістичній політиці Сполучених Штатів Америки. Адже німецький народ (не солдати Вермахту, а саме мирне населення) був під гнітом нацистської диктатури, так чому ж мстити Гітлеру, вбиваючи поневолене ним мирне населення? Втім, треба віддати належне Красній армії — хоч така помста і нелогічна, комуністи були в ній послідовні і точно так же мстили всім народам на своєму шляху, що були під німецькою окупацією. Українцям в тому числі.

Клімов описує жахливу політику совєтського військового командування стосовно своїх солдат. На щастя, зараз люди потроху звільняються від ілюзій совєтської міфології «Великої перемоги» та «Вітчизняної війни», але все одно вони досі підтримуються на державному рівні не те що в Російській Федерації, а й навіть у незалежній Україні.


Совєцький народ за Сталіна
і його Zerg rush tactics.
© Paperdaemon
Клімов описує, як у перші місяці війни солдатів гнали у бій у зношеному обмундируванні та із застарілою зброєю, тоді як на складах було повно нової зброї, роками раніше виробленої спеціально для «несподіваного» нападу Німеччини. Просування німців вглиб країни було сплановане совєтським керівництвом для того, щоб, прикинувшись переможеними, отримати матеріальну допомогу по лендлізу від союзників. І коли розважливі союзники дадуть рівно стільки допомоги, щоб совєти майже перемогли Гітлера на своїй території або отримали Піррову перемогу, тут Сталін дістає зі складів новенькі рушниці та танки і вже сам окуповуює пів-Європи. Дарма, що це буде коштувати мільйони життів — хіба Росія рахувалась колись з життями свого народу?

Він пояснює суть совєтської військової підготовки, яка породила анектоди про фарбування трави у зелений колір та прислів’їв на кшталт «Хто в армії був, в цирку не сміється». Ідіотські накази командування безглузді лише на перший погляд, а насправді це чітко продумана стратегія підготовки «гарматного м’яса»:

Многие из нас искренне возмущаются методом обучения солдат в запасных частях перед отправкой на фронт. Там солдат учат почти исключительно строевой подготовке, повиновению команде «направо» и «налево», отдаче чести начальству и хождению в сомкнутом строю. Сплошь и рядом винтовки у солдат деревянные.

Часто солдаты попадают на фронт, ни разу не выстрелив из настоящей боевой винтовки. Казалось бы, что это абсолютная глупость?! Так ворчат и сами солдаты, но потом привыкают и повинуются. Иногда это объясняется причинами местного порядка. Но общие планы идут сверху и имеют свой глубокий смысл.

Для Кремля не важно, если солдат умрёт, но гораздо хуже, если солдат не будет повиноваться. Исходя из этого, планируется обучение. Самое важное, чему следует обучить солдата – это безусловное повиновение. Умри, а приказ выполни!

Поэтому элементарное обучение солдата начинается с истребления в нём всякого стимула к самостоятельному мышлению. Солдата приучают чувствовать себя только лишь безотказной единицей в строю, в системе, в том целом, что создаёт Армию и Государство.

Получив боевой приказ, означающий верную смерть, солдат может подумать, что это бессмыслица и поколебаться. Поэтому его заранее приучают делать бессмысленные вещи и повиноваться.

Згадуються і оспівані совєтською пропагандою червоні партизани, точніше те обходження, яке вони отримували по звільненню територій, на яких вони діяли:
После парада и последующего разоружения всех партизан без особого шума загнали в телячьи вагоны и переправили в спецлагеря НКВД.

«Диким» партизанам поют гимны в газетах как национальным героям‑патриотам, но когда они из лесов попадают на свет Божий, то их первым делом зовут перед ясные очи НКВД. Чем вы, собственно, занимались граждане партизаны?

Тут можна було б згадати і саму діяльність партизанів, не таку вже й достойну оспівування, але автор цього не робить — чи то з незнання, чи то з якихось своїх причин. На цю тему можна порадити збірку документів про діяльність червоних партизан на Україні «Красные партизаны Украины, 1941-1944» істориків Анатолія Кентія та Олександра Гогуна.

Окупувавши Німеччину, Совєти почали насаджувати свої порядки (чи варто сказати «безпорядки»?), але, що цікаво, до тих німців, які називали себе комуністами та призначаються та керівні посади, російські комуністи ставляться з презирством, як до нижчих істот. Таке ставлення бачимо як від рядових солдат:
Пожив в Германии, советские солдаты отзывались о немцах с уважением и даже некоторой завистью. По адресу же немецких коммунистов слышались выражения: «Подлецы и продажные шкуры». Советский человек, увидав Европу, глубоко убеждён, что коммунистом может быть только дегенерат, состоящий на жаловании у Москвы.

так і від керівництва:

«Мы очень часто приглашаем для дружеского собеседования Вильгельма Пика и прочих вождей», – слова «дружеское собеседование» и «вожди» Андрей произносит подчеркнуто ироническим тоном. …».

«Только поработав в нашем аппарате, можно познать глубину человеческой подлости. Вообще никому руки подавать не хочется» – презрительная усмешка кривит губы Андрея. – «Все наши дорогие гости ходят на цыпочках. Если не нравится – до Бухенвальда не далеко. Пик и братия это хорошо знают – там уже коптятся некоторые его коллеги».

«Демократизация Германии… Ха… Всех булочников и колбасников – на Колыму. Ликвидация собственников, как класса. Из ихних локалей построим красные уголки имени Пика или ещё какой‑нибудь сволочи», – последние слова Андрея это смесь холодного презрения и гадливости.

Тут ще варто згадати історію, як група російських солдат зустріла німця-комуніста, який, завантаживши свої пожитки на велосипед, прямував на Москву, щоб допомагати будувати там комунізм. Добродушні солдати, які вже по горло ситі були комунізмом, відібрали у нього пожитки та велосипед та копняками розвернули його в інший бік: «Теперь камрад настоящий коммунист. Твоё – моё. Сталин – гут». Росіянам було незрозуміло, чого німцям хотіти комунізму, якщо у них і так все є.

Цікава історія також про те, як совєцька комісія з репарацій прийшла на німецький завод і була вражена умовами праці рядових працівників в імперіалістичній Німеччині, де трудовий кодекс описував свободи робітників, а не сковував їх кайданами, де на заводі кожному робітникові надавався велосипед, де рядовий робітник та директор заводу сиділи на однакових ергономічних стільцях, а за зеленою огорожею був тенісний корт для відпочинку робітників, тоді як в робітничо-селянському Совєтському союзі «зелені куточки» для відпочинку на заводах створювались або тільки на папері або з величезною помпою відкривались у «потьомкінських дєрєвнях» і все одно були недоступні рядовим робітникам, а звільнення з заводу було скоріше недосяжною мрією, ніж засобом покарання. Тут вже справді здивуєшся тим німцям, які ще хотіли якогось комунізму, і без того маючи все те, що той комунізм брехливо обіцяє.

З описаних персонажів чи не найяскравіший — Андрій Ковтун. Це гебіст, який зрозумів жорстокість та неймовірну неправильність своєї роботи, але нічого не може вдіяти. Він розуміє, що закінчить життя або в психіатричній лікарні, або з кулею в голові — власною чи від «колеги». Він наскрізь бачить гнилу суть тоталітарної системи, але продовжує виконувати свою брудну роботу. Він чесний з собою і розуміє, що служить злу, що він — негідник. Але все одно продовжує катувати, убивати та тероризувати. Напевне, його можуть зрозуміти тільки ідеологічні спадкоємці чекістів, доблесні працівники служб безпеки постсовєцьких країн. Бо нормальна людина ніколи не відчує симпатії чи розуміння до цього образу.

Іще один яскравий образ, щоправда втілений у багатьох персонажах — це совєтський партійний керівник. Тупий як сибірський валянок, але повний показного ентузіазму та завзяття. Його не карають за те, що він краде та бере хабарі, а він натомість служить як вірний пес режиму, не ставить зайвих запитань і бездумно виконує всі накази «згори».

Ось з таких та подібних історій та типажів і складається ця книга. Варто ще раз наголосити, що в ній ви не знайдете дегенератів, рептилоїдів, «єврейського питання» та іншого спірного вмісту, з яким асоціюється ім’я Григорія Клімова.

Де взяти*


* Посилання ніким не проплачені.
** Всі ціни вказані на момент публікації допису.

6 коментарів:

  1. Оновив публікацію — додав кілька абзаців про окремі типажі, а також суть військової муштри гарматного м’яса очима Клімова.

    Нещодавно купив книгу у виданні Пересвет, нову всього за 30 грн. Щастя-щастя! Там де брав, більше немає, але залишились інші книги Клімова. Для хмельничан: у прямокутному павільйоні овочевого ринку.

    ВідповістиВидалити
  2. Книги автора на очі потрапляли, але жодної не читав. Судячи з огляду, варто ознайомитися.
    В котре здивувала цінова політика деяких (якщо не більшості) крамниць. Таку літературу мають роздавати задарма, як промиваючу мізки біблію. А то в котре виходить, що пляшка пива коштує 10 грн., а футболний м'ч - 100.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Його книги «Божий народ» та «Красная каббала» у вигляді відеолекцій у власному виконанні є на YouTube. При бажанні можна сконвертувати в аудіокниги. Я прослухав «Божий народ» — загалом цікаво, але нічого особливо нового для себе не відкрив.

      Видалити
    2. Напевно щось накшталт Істархова "Удар русскіх богов" )? Бо саме разом з цією книгою, ну і ще правда з "Майн Кампф", бачу їх завжди у продажу.

      Видалити
    3. Істархов дещо неадекватніший, як на мене. Хоча я його в несвідомому віці читав, тож не готовий аргументувати. Ти вочевидь маєш на увазі серію м’яких обкладинок від видавництва Свитовид. Підбір творів та оформлення серії наче покликане відлякати усіх нормальних людей.

      Видалити
    4. Мені книга Істархова сподобалася (ну є пару неадекватних моментів, але в цілому робота, як на мене, варта уваги); маю в паперовому варіанті.
      Так-так, м'які обкладинки і прецікаві фронти )).

      Видалити