четвер, 2 серпня 2012 р.

Улас Самчук. «Марія»

обкладинка книги
Обкладинка видання
2009 року в-ва Школа

Все частіше я шкодую, що в школі не приділяв достатньої уваги предметам всесвітньої історії, історії України, української літератури. Тоді це було нудно і такі знання здавались зайвими в порівнянні, наприклад, з математикою чи фізикою. Зараз намагаюсь надолужити втрачене, але як же шкода, що те, що я дізнаюсь чи усвідомлюю зараз, я не усвідомив ще тоді, на початку свого становлення як людини!

Один з таких нещодавно надолужених моментів — повість Уласа Самчука «Марія», написана 1933 року, яка входила до шкільної програми української літератури. Це надзвичайно сумна історія про життя українського селянства на прикладі долі жінки, що жила протягом другої половини 19-го — в першій пол. 20-го століття. Самого згадування цього періоду достатньо, щоб вже приблизно уявити цю долю. Важка праця на землі, хоч вже й не панській, але обтяженій податками, юнаки та чоловіки змушені відбувати довгу службу «в москалях» та мобілізовувались на російсько-японську війну, далі ще одна війна та революція, після якої за царем, який би він не був лихий, плакати хотілось. Грабунки, арешти, колективізація, «зрівнялівка» — коли всіх хотіли зробити рівно бідними, голодомор. На цьому місці страждання Марії обриваються, але для решти народу продовжуються чи тільки починаються.


На початку та в кінці твору дням Марії ведеться лік: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів». Як там у приказці, щасливі на години не зважають? Марії випало прожити надзвичайно важке життя. Але було й щастя. І читаючи про такі щасливі дні Марії, хочеш, щоб вони тривали довше, думаєш: хай ще поживе щасливо, хай подовше нічого поганого не трапляється… Такі сторінки дуже легко та приємно читаються — радієш за героїню, та потім знову мусиш співчувати. Але байдужим лишитися неможливо.

Коли після смерті другої дитини Марія замість того, щоб підтримати чоловіка, зненавиділа його і загуляла, я вже не співчував їй, а злився. Можливо, тому, що в своєму тезкові Гнаті бачу свої риси характеру, я більше вболіваю за нього, але в будь-якому разі поведінка Марії мені здається негідною. Але Гнат терпів, і вони мирились. Та зрештою Марія розлучилась з ним та пішла жити до матроса Корнія, свого першого кохання, якого обіцяла дочекатись з «москалів» і не дотримала обіцянки. За це Корній її зневажає (хоч і сам в матросах не дотримумав любовної клятви) та ставиться до неї зверхньо, але з часом їхній побут налагоджується і знову настає світла смуга у житті Марії. Тут вже хоч і шкода Гната, що залишився сам, але я усвідомлюю, що Марія знала, де їй шукати щастя, і вона таки його знайшла, і що їй було боляче так чинити з Гнатом, але жила вона для себе.

Захоплююче описані стосунки селянина з землею та природою. Праця на своїй землі, хоч і важка, але благородна. Хто старанно працює — той має і хліб, і до хліба, і повагу серед людей. Таким був Мартин, господар, що як до доньки ставився до наймички Марії, таким був Гнат, перший чоловік Марії, який у праці знаходив спокій та втіху після смерті дітей та розладу стосунків з Марією. І що найважливіше, саме праця на землі перетворила матроса-пролетаря Корнія на людину:
Все більше пізнається смак і радість праці. Відходять і забуваються босяцько-пролетарські звички. Земля втягує у своє нутро і наповнює жили, розум і ціле єство твердими звичками. Корній чує вже це. Матроство забувається, і він стає людиною. Поволі забуває матюки, переходить на рідну мову, яка вертає йому родинний утулок.
В полі працьовита людина як ніде інакше відчуває свій звʼязок з Природою та Богом:
Недільним ранком по весняній сівбі, коли підростає і починає хвилювати жито й пшениця, Корній замість до церкви йде в поле. Для нього й тут повно Бога. Стань навколішки і молися. Сонце величне і вічне, сонце поля і села, звелося з-за далеких обріїв і підноситься у височінь. Широкою твердою ходою йде Корній польовою доріжкою поміж пашнями, дивиться на повільні, ніби котячі, сіро-зелені хвилювання розлогих піль, слухає невтомні видзвони жартівливих соняшних птахів над собою, сильними мужицькими грудьми вдихає міцний, хрусталево-прозорий і пахучий воздух. Нема тут кінця. Немає краю. Вітер теплий і мʼякий пливе і топче по ланах, білі хмаринки, ніби лілеї блакитного велетенського ставу, підбарвлені легко сонцем, пливуть і десь там западають за чорну стіну далекого дубового лісу.

І як не йти в таку годину в поле? Як не любити його? Скільки тих колосків... Боже, скільки їх тут!.. Більше, ніж зір у небі... І хто дав їм життя? Он йде Корній з твердим поглядом і шорсткою долонею. Це він сіяв зерно. Це він дав йому змогу розумно торкнутися землі, пустити ссавчики у мʼякоту великої планети і вирости у ніжне, чудесне, увінчане колосом стебло.

Честь тобі, Корнію! Сам Бог з тобою нерозлучно тут на полях з вітром, з просторами неба, з сонцем! Сам Бог!.. І скільки разів буває, що Корній без ніякої причини стає, знімає новий недільний кашкет і хреститься. Чого Корній хреститься? До кого? Ах, Корній не скаже, чому він хреститься... Хочеться, і вже... Чує радість, чує велич, чує присутність вищої, вічної сили...

Вертається додому і почуває себе, як по молитві... Легко, радісно. Он женуть худобу «з роси»... Чиї то корови он ідуть? Корнієві. Шість їх, розкішних, повільних тварин, ідуть і несуть тобі, Корнію, пахуче молоко.
І таких людей називають «куркулями», вбивають та шлють на каторгу за те, що не хочуть віддавати дармоїдам-бузувірам того, що набуте важкою працею! Пізніше Корній, вже сивочолий мудрий дід, розмірковує про це:
— У тому, Маріє, що дала мені земля,— пізнав радість. Радів, коли спричинився до чогось доброго. На тому місці, де росло одно родюче дерево, хотілося, щоб росло два. На тому місці, де стояла городжена клуня, хотілося, щоб стала мурована. Стару, зогнилу хотілося замінити новою, світлою, мурованою... І так було, і так сталося. І який же я гріх робив, коли у мене з двох десятин повстало дванадцять? Коли у мене з одної корови стало шість... Коли з десяти родючих дерев виросло двісті? Який це був, розумна людино, гріх і пощо взивати мене сволотою, кулаком?.. Що я не хочу віддати своєї праці даремно, що я не бажаю на старості днів тягнутися у жидівський гайдер, у оту комунію?.. Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу, йшов до отої комунії і там щовечора наставляв старечу руку, щоб мені який-небудь Янкель давав кусень глевкого, з посліду хліба? О ні! Ото вже ні!.. Тоді хай я буду кулак, хай буду сволота, хай роблю контрреволюцію... Тоді я краще візьму паклю клоччя і запалю все, що витворили руки мої... Бо кпитися над собою ні одна розумна людина, хай навіть як я, стара, не дозволить. Ні, ні...
Ось такі думки працьовитого селянина, все життя якого, немов супутник, обертається навколо землі, про «робітничо-селянську» владу. У європейських країнах, які пізнали на своїй шкурі совєтського батога, зараз навіть зображення серпа та молота заборонене поряд із нацистською символікою. А нам же просто зламалами хребет, і досі ще залишається багато безхребетних, які плазують перед вусатим чортом Сталіним та моляться на червону пентаграму.

Цікава розмова відбувається між Корнієм, його сином Лавріном та зятем Архипом після більшовицької революції. В словах героїв можемо впізнати і своїх сучасників. Корній — трудівник-обиватель, який не береться перечити владі у глобальних питаннях, але починає аналізувати її дії в тому, що прямо стосується його, Лаврін — націоналіст-романтик, а Архип — палкий прихильник діючої влади, який знаходиться у полоні її пропаганди.
— Ах, коли б вже яка тверда власть прийшла, — зауважує Корній. — Сіяти он треба, а вони кожний день мітинги і мітинги… Україну якусь видумують…
— Тату! — кричить Лаврін. — Але ж ми козаки! Москва зруйнувала нашу Січ. Україна поверне козаччину…
— Сіяти треба, хлопче… Козаки козаками, але поле не чекає. А відділитися від Расеї не жилаю. То значить, що і Сибір не наша буде. Захоч куди поїхати, а тут тобі границя. Ні, сину… Не жилаю такого…
— Сибір! Сибір! На чорта нам та Сибір!
— Земля там добра і багато…
— Каторга там добра, не земля. Колись, може, ще москалі нас поженуть туди, як гнали в старі часи козаків…
— Всьо ето чепуха і єрунда, — заявляє Архип. — Настайот новая власть, власть рабочих і крестьян. Нікакіх москалів і нікакіх козаків. Всє равни, всє братья. Что за Україна такая взялася? Пять лєт на флотє прослужіл, з товаріщамі с адново катєлка єл, братом називал, а тєпєр дєліться.
— Москаль нам ніколи не був брат, — сперечається Лаврін. — Вони знищили наше козацтво, московський князь Андрій Боголюбський у тисяча…
— А, єрунда! Тєпєр нікакіх тобі князєй. Все равни.
— Ну, щодо всє равни, вставляє своє Корній, — то вже, Архипе, пробач. Тут уже не те… Бо як, скажемо, який-небудь свинар може рівнятися з таким генералом, чи що… Абсурд… по-моєму, вже досить тої революції. Треба б до діла. От би тверду власть завели, а то чорт знає що. Кожен день нові оголошення та оголошення, а власті ніякої. Що хоч, то й роби… Якусь там Центральну раду завели і тільки знай — радять. Де власть? Де, справдується, власть? От саме главне. Коли хочуть селянам дати землю — правильно. Не перечу. Селянам надо землі, потому вони безпартійні хлібороби. А далі закройсь, і кінець, і всьо.
Смішною здається аргументація Корнія про Сибір, але що стосується бездіяльності нової влади та земельного питання, його думка твереза. Архип же категорично проти будь-якої «контрреволюції» та дивиться на все крізь призму більшовицької пропаганди. Щоправда, згодом з нього спадуть ці рожеві окуляри, значною мірою завдяки праці на своєму господарстві, яка до цього так само виправила матроса Корнія, але переважно через те, що він на власній шкурі відчує, як ця пропаганда втілюватиметься в життя.

Автор приділяє багато уваги загадкам людської душі. Тут і дивне перетворення Корнія з голодранця-гуляки на доброго сімʼянина та господаря; і те, як два брати, діти Марії та Корнія Лаврін та Максим зростали в однаковому середовищі, але один з них виріс хорошою людиною, що печеться за свою родину, землю та народ, а інший став сволотою-більшовиком, який стріляє з «нагана» по іконах в материній хаті, виганяє батьків з дому та зрештою зрікається їх, як «кулаків»; і містика людських снів, які пророчать щось лихе.

Читаючи про такий важкий час та таку важку долю, я розумію, наскільки мені пощастило жити в свій час. Працювати собі в задоволення, цілком себе забезпечуючи при цьому. Не бути в чомусь винним без вини. Бути впевненим у завтрашньому дні (але на жаль не у наступному році). Мати можливість читати, казати та писати все, що маю на думці.

Але це не означає, що нам не потрібно боротись за кращу долю та заплющувати очі на несправедливість, що давить на нас згори. Бо коли ми забудемо ціну свободи та пробачимо катам їхні гріхи, вони прийдуть знову. Можливо, вони вже прийшли, тільки ще не дали повну волю своїй звірячій сутності, і ми, діти свого народу, не повинні цього допустити.

Саме до цього закликає нас крізь роки Улас Самчук своїм твором. Будучи змушеним втекти зі своєї країни, він отримав взамін право говорити правду про те пекло, що в ній твориться руками червоних нелюдів. Він на весь світ і перш за все для вільних нащадків України показує ціну колективізації та встановлення «розвиненого соціалізму». Ми повинні памʼятати уроки історії, інакше знову постанемо перед вибором: тікати або вмирати. Це в кращому випадку буде вибір, а у Марії та інших героїв повісті (які уособлюють собою весь тогочасний український народ) і вибору ніякого не було.

Зважаючи на те, що «Марію» Уласа Самчука, як і «Жовтого князя» Василя Барки нова влада тихцем виключила з обовʼязкової шкільної програми, ці книги зараз як ніколи рекомендовані до прочитання, поширення та осмислення!

Про видання 2009 року з серії «Україна крізь віки»


Планував придбати книгу ідейного видавництва Смолоскип, але натрапив у книгарні «Дім Книги» на примірник від видавництва «Школа» 2009 року з серії «Україна крізь віки» за 21 грн. Окрім «Марії» у книзі міститься ще роман «Гори говорять». Обкладинка оформлена зі смаком, в стилі інших книг з серії: з золотим тисненням та фрагментом картини. Особливо якщо порівнювати з виданням серії «Бібліотека Шкілької Класики» (взагалі-то їх два: якщо оформлення 2009-го року ще можна назвати нейтральним, то для варіанту 2012-го обрано такий їдючий жовтий колір, що боляче дивитись), то ця книга оформлена шикарно, хоч як я розумію, видавництва «Школа» на «Національний книжковий проект», яке займається серією БШК це одне і те ж підприємство. Папір хороший, до типографіки та верстки ніяких нарікань.

Опечатки є, але небагато: 3–5 на всю повість. Крім того, в першому розділі «Книга про народження Марії» збита нумерація глав: після IX іде XI, і далі після неї до кінця розділу номери глав збільшені на 1. В другому розділі подібна помилка: після глави I одразу іде III — але тут просто не виділили II главу — вона злита з першою, так що нумерація не зміщена.

Післямови чи передмови, як у версії Смолоскипа чи деяких інших, на жаль, немає. Хоча, можливо, комусь і на щастя — бо читач має змогу сформувати обʼєктивнішу думку, та виділити собі ті тези, які впадуть у вічі йому, а не на які вказав вчений муж у передмові.

Варіантів, насправді, досить багато — є з чого вибрати. Ось невеликий список знайдених мною видань:

Де купити

Жодної фінансової вигоди з розміщення посилань я не отримую, як і не несу відповідальність за доброчесність продавців. Ці посилання зібрані тут для полегшення пошуків книги читачами.

Самчук У. Марія. Хроніка одного життя. Видавництво «Радянський письменник», 1991
ISBN 533-30-1074-9
35 ₴. Alib.com.ua
23 ₴. Alib.com.ua

Самчук У. Марія. Куди тече та річка [Текст]: роман. Видавництво «Наукова думка», 2001
ISBN 966-00-0175-4
12 ₴. Арт-вертеп

Самчук Улас. «Марія». Серія «Бібліотека Шкільної Класики». Національний Книжковий Проект, 2007
ISBN: 966-661-853-2, 966-339-667-6
26 ₴. Yakaboo.ua
75 ₴. Студентус

Улас Самчук. «Марія. Хроніка одного життя». Видавництво «Український письменник», 2007
ISBN 966-579-205-9
27 ₴. Арт-вертеп

Улас Самчук. «Марія. Хроніка одного життя». Серія «Грамота». Видавництво «Важпромавтоматика», 2008
ISBN 978-966-96919-7-2
12 ₴. Арт-вертеп

Самчук, Улас. «Марія: повість». Серія «Україна крізь віки». Видавництво Школа, 2009
ISBN 966-661-854-0
25 ₴ (тимчасово немає у продажі). Yakaboo.ua
23,95 ₴. Інтернет-магазин AudioBooks.ua
25 ₴. Книжкова Хата.
25 ₴. Центр навчально-методичної літератури

Самчук Улас. «Марія: хроніка одного життя». Смолоскип, 2009.
ISBN 978-966-8499-97-5
20 ₴. Сайт в-ва Смолоскип
26 ₴. Інтернет-магазин «Наш Формат»
36 ₴. Інтернет-магазин Читайка
25 ₴. В-во Стікс, ринок
28 ₴. Книжкова Хата
26 ₴. Alib.com.ua

Улас Самчук. Вибрані твори. В 12 томах. Том 9. Ранок, 2009.
ISBN 978-966-672-802-3
24,90 ₴. Сайт в-ва Ранок
31 ₴. Інтернет-магазин Yakaboo

Самчук Улас. «Марія: Повість». Видавництво «Знання», 2011
ISBN 978-966-34656-8-5
₴27 Видавництво «Знання»

Самчук Улас. «Марія». Серія «Бібліотека Шкільної Класики». Національний Книжковий Проект, 2012
ISBN 978-617-592-194-4
35 ₴. Книжкові джерела ТзОВ

Є і інші, як нові, так і старі видання, але тут тільки ті, на які я знайшов посилання для замовлення онлайн.

Якщо не вдаватись в занудство, то будь-яке видання добре. Книгу можна і зовсім не купувати, бо вона є в електронному вигляді. Адже головне — прочитати.

Короткий переказ

Увага! Ознайомлення з коротким переказом до прочитання твору може зіпсувати вам читання, розкривши несподівані повороти сюжету чи інтриги. Крім того, переказ передає лише основні події твору, ігноруючи художні елементи та подробиці. Вас застережено.
Показати

Книга про народження Марії

I
Марія народилась первістком у люблячій селянській родині.

II
У віці шести років втрачає батька, який загинув на роботі на каменоломнях, а невдовзі і матір, що не перенесла горя втрати.

III
Дитину забирає тітка Марія, яка була хоч і лагідна, але мала своїх дітей та багато роботи і не могла приділяти їй багато уваги. Марія ходить недоглянута та голодна. Через рік береться до роботи — пасе гуси. У девʼять років іде в найми до Мартина Заруби — працьовитого чоловіка з великим господарством. Мартин та його мати Домаха добре ставляться до Марії та доглядають як свою дитину, хоч і власних дітей мають. Вона виросла вродливою дівчиною, її оточили увагою хлопці, але вона не відкликалась на залицяння. Доки при зустрічі біля криниці не закохалася у кучера Корнія — іншого працівника Мартина.

IV
При наступній зустрічі Корній каже, що його забирають на 7 років «в москалі», але вони обоє клянуться любити одне одного та бути вірними.

V
На осінь Корнія забирають у матроси. Марія сумує за ним. До неї починає залицятись Гнат Кухарчук — працьовитий та тихий хлопець з багатої родини з великим господарством. Він не такий вродливий, як Корній та кульгає на одну ногу. Але він давно закоханий у Марію та тепер засипає її подарунками та знаками уваги. Марія ставиться до нього приязно, але стримано, тому що кохає Корнія і не хоче давати марну надію Гнатові. Домаха радить Марії забути Корнія та краще придивитись до Гната, але не навʼязується.

VI
Жінка Гнатового старшого брата Михайла Одарка, яка певним чином бере на себе роль його матері (обоє батьків померли), не схвалює його вибору та радить брати в наречені багатих дівчат. Після чергової відмови Марії Гнат вирішує здатись.

VII-VIII
Але вона, бачачи, що від Корнія немає ніяких звісток, теж змінює думку і дає Гнатові зрозуміти, щоб той не припиняв своїх залицянь.

IX
Зрештою навесні грають весілля. Мартин дає Марії великий посаг і Одарка, яка замінює їй свекруху, змінює свою думку та вже не судить її упереджено як сироту. Селяться у Гнатовій хаті. Марія все одно сумує, але намагається не показувати цього Гнатові, який дуже щасливий та виявляє надмірну турботу про неї. Невдовзі Марія вагітніє та народжує первістка Романа, з яким вже зовсім забуває сум та стає щасливою матірʼю та дружиною.

X
Але у віці півтора років Романьо важко захворює. Марії напередодні сниться лихий сон, у якому їй явилась покійна мати та взяла у неї сина. Дитина помирає і Марія дуже важко переживає це горе, довго ходить на дитячу могилку.

XI
Потім вагітніє вдруге, але дитина народжується мертвою. Корній прибуває з флоту у відпустку, Марія намагається з ним зустрітись, але він її ігнорує. Гнат для Марії перестає існувати і вона починає гуляти з молодими, ходити на вечорниці. Гнат шукає відради у праці та читанні біблії, згодом починає спілкуватись із сусідкою вдовою Гапкою, великою пліткаркою. Від цього Марія отямлюється та заводить розмову з Гнатом. Вони миряться. Марія вагітніє втретє.

XII
Народилася дівчинка, назвали Надією. Гнат та Марія знову щасливі. Але коли дитині було вже два роки, взимку в село приходить епідемія тифу та скарлатини. Багато людей хворіють та вмирають. Вмирає і Надійка. Марія втрачає віру в життя, але зовсім забутись їй не дає те, що Гнат теж захворів і довго боровся зі смертю. Не зовсім одужалий, він у лісі потрапляє під зрубане дерево, яке трощить йому хвору ногу. Його кладуть у лікарню далеко від села. Марія залишається сама на господарстві. Тут зі служби повертається Корній Перепутько — зросійщений, зпролетарений. Цього разу він не ігнорує Марію і викликається допомагати їй по господарству, доки немає Гната. Сусіди бачать, як Марія упадає за ним, а він її бʼє та сварить. Брат Михайло приїздить до Гната в лікарню і розповідає йому це.

XIII
Гнат повертається з лікарні. Марія продовжує ходити до Корнія і просить у Гната розлучення. Він відмовляє. Марія іде жити до Корнія. Вагітніє знову, але під тиском Корнія перериває вагітність. Гнат зрештою погоджується дати розлучення, якщо Марія візьме витрати на себе. Марія бере в борг, вони їдуть до міста та підписують папери. Гнат пропонує їй повернутись, але та не погоджується.

Книга днів Марії

I
У Марії з Корнієм налагоджується життя, праця на власній землі повертає Корнієві людяність, він поступово забуває мартоські звички та мову, стає господарем. Марія вагітніє, вони справляють весілля. Народжується син Демко.

II
Корній поступово розширює господарство, купує худобу, власноруч випікає цеглу на нову велику хату. Син підростає, Марія знову народжує, цього разу двійню — хлопчика Максимка та дівчинку Надійку. З допомогою людей будують нову хату, освячують її на Різдво.

III
Починається російсько-японська війна і Корнія забирають на флот. Марія сумує за ним, але побиватись ніколи. Корній пише з війни листи, висилає гроші, турбується за родину та господарство. Марія зустрічає в селі Гната, він пропонує їй свою допомогу, але та мʼяко відмовляється. Повертаючись разом із церкви, Гнат проводжає Марію до її дому, знову каже їй про свої почуття, але вона знову відмовляє йому. Біля Маріїного дому його зустрічає пліткарка Гапка та висміює його.

IV
На Великдень, поки Марія була в церкві, у неї вдома стається пожежа. Згоріли хата та клуня. Діти та стара Корнієва мати вижили, але дістали опіки. Господарство майже вщент зруйноване. Але люди допомагають Марії — дають зерно на посів, ремонтують хату. Ходять чутки, що хату підпалив Гнат. Ведеться слідство, його тримають під арештом два місяці, але випускають за браком доказів. Марія не свідчить проти нього, бо не вірить, що він міг таке зробити.

V
На осінь хата Марії вже зремонтована. Вона пише про те, що сталося, Корнієві, той відповідає та висилає їй гроші. Гнат увесь час працює у столярці, читає книги та мандрує по святих місцях. Він зустрічає Марію, знову пропонує свою допомогу та клянеться їй, що не він підпалив хату. Марія каже, що вірить йому, дякує, але відмовляється від допомоги. Гнат оповідає їй страшний сон: як бачив, що її син Максим стояв у темному погребі, охороняючи двері, за якими хтось був увʼязнений. З-за дверей висувається рука і Максим обрубує її сокирою. З цього ж сну Гнат пророкує їй ще одного сина. Тримаючись за обрубану руку, з дверей виходить жінка, у якій Гнат впізнає Марію. Потім Гнат пропонує Марії велику суму грошей, обіцяючи, що про це ніхто не дізнається. Вона відмовляється. Гнат каже, що вони більш ніколи не побачаться.

VI
Гнат зникає і ніхто не знає, куди він подався. Марія думає про нього, але відганяє ці думки від себе. Перед Великоднем іде у монастир молитись і впізнає Гната в одному з ченців, але не заговорює до нього. На Великдень повертається з війни Корній. Марія радіє. Корній оповідає односельцям про програну війну та Столипінську реформу. Подружжя Перепутьків знову потроху піднімає своє господарство. Марія перед Різдвом народжує ще одного сина, його називають Лавріном.

VII
Знову покотились щасливі будні. Господарство розрослось, та праця Корнієві і Марії тільки в радість. Старший син Демко виріс гарним парубком і ходить на вечорниці. Середній Максим росте бешкетником і байдужим то господарства. Дівчинка Надія — улюблениця батьків, слухняна, допомагає їм у всьому, гарно співає. Молодший Лаврін теж росте слухняним та розумним. Має успіхи у школі і батьки планують віддати його на навчання, як виросте. Щасливі дні закінчуються, коли старшого Демка мобілізують на Першу світову війну воювати проти німців на Кавказі. Максим свариться з батьком, тому що не хоче займатись господарством, покидає дім і йде в місто працювати прислугою. Гнат живе в монастирі, читає, молиться та думає про Марію.

VIII
Продовжується мобілізація, забирають чоловіків та хлопців. Щодня в селі правляться панахиди за загиблими. Демка вважають вбитим. Але згодом від нього приходить лист, що він у німецькому полоні, просить прислати йому сухарів. Марія шле йому посилки, але не знає, чи він їх отримує. Середній син Максим зголошується добровольцем, «вештається при обозах». Приходить на відпустку додому, але від Демка звісток більше немає.

IX
Наближається 1917 рік. Села обкладаються все важчими податками для підтримки війни. З фронту повертаються каліки та клянуть царя та державу. Про Демка стає відомо, що він загинув. Стається революція. Під впливом обіцянок більшовиків про землю селяни радо та з оптимізмом її зустрічають. Ніхто не противиться революції, навіть церковники. Але обози російських солдатів, повертаючись з фронту, грабують та палять села, чинять сваволю. Корній Перепутько вчиняє бійку з двома матросами, які нахабно курили в церкві під час служби. Полями навколо села ходять покинуті солдатські коні, мруть від голоду. Додому повертається середній син Марії Максим, зросійщений та збільшовичений. Зайшовши в материну хату, стріляє з нагана по образу. Марія лякається та плаче, але Корнієві про цей випадок не каже.


X
Корній продовжує вести розхитане грабунками господартсво. Максим свариться з батьками та йде з дому. Донька Надійка дорослішає, до неї ходить залицяльник матрос-більшовик Архип Паньків. Син Лаврін вчиться та плекає в собі націоналістичні погляди. Між Корнієм, Лавріном та Архипом відбувається розмова, у якій Лаврін висловлює підтримку роз’єднання з Росією на користь самостійної Української держави, Корній заперечує доцільність роз’єднання і хоче становлення «твердої власті», а Архип говорить словами з більшовицької пропаганди про рівність та селянсько-робітничу владу. До влади приходить гетьман Скоропадський та вимагає у селян повернути поміщицьке майно. Повстанці скидають владу гетьмана, приходить Петлюра. Селяни скептично ставляться до керівників УНР, бачачи в них тих же поміщиків, а також через їх нерішучість та недоцільну демократичність. Мешканці села Гнилориби відгукуються на оголошення про мобілізацію та збирають загін, але прийшовши до місця збору, чують, що для них немає зброї. До села повертаються вже переконаними більшовиками.

XI
Архип Паньків все частіше навідується до хати Корнія, справа іде до сватання. Лаврін продовжує сперечатись з Архипом, хоче стати козаком, коли Україна буде самостійною. Грають весілля. На весіллі з’являється Максим, сп’яну починає розповідати про соціалізм, каже, що шлюб буде замінено на природнє задоволення статевих потреб, обіцяє полегшення праці за допомогою механізації. Люди не хочуть його слухати та сваряться з ним. Корній виганяє сина з хати.

Книга про хліб

I
Навколо села точаться бої червоних з повстанцями. Корній збирається на сходку села, а Марії з Лавріном наказує в перерві між стріляниною йти на поле та перевернути скошену конюшину. Надходить червоний обоз та грабує конюшину, кажучи що «товарищ Ленін заплатить». Корнієві на сходці постановляють віддати корову на продрозверстку. Згодом забирають одного з двох коней. Люди все більше противляться совєтській владі, намагаються записатись в петлюрівські війська, але там їх не приймають. Коли червоні окупанти знесилюються під натиском повстань, натиск ослаблюється, впроваджується НЕП. Такий крок створює ілюзію перемоги для повстанців і вони припиняють бої і повертаються до роботи.

II
Минув рік. Життя знову більш-менш налагодилось. Марія та Корній працюють на своїй землі, молодший син Лаврін їм допомагає. Максим теж живе з ними. Одного вечора Корній влогос розмірковує, звертаючись до Марії. Він розповідає, як підіймав своє господарство, як все своє життя присвятив праці на землі, і що жив не для себе, а для цих корів, коней, дерев та хліба. Він обурюється, що нова влада та й рідний син Максим його за це називають куркулем та контрреволюціонером. Він каже, що скоріше спалить своє господарство, ніж віддасть його у комуну. До старого підходить пес Сірко і Корній хвалить його перед Марією за вірну службу, але каже, що тепер прийшов злодій, від якого пес не встереже. З піснями зходиться з полів молодь і серед них Лаврін. Марія накриває на стіл вечеряти.

III
Максим, як і раніше, зразковий більшовик і пролетар і частенько, дістаючи шкірянку, галіфе та нагана згадує свої революційні подвиги. Одного разу він заходить до батька в кімнату та каже йому, що йому варто було б зняти зі стін образи. Корній злиться на сина, але нічого не відповідає і радіє, що цього не чула Марія. Вони звільняють хату для Максима, а самі перебираються у прибудову при хаті. Лаврін більшість часу проводить у місті, але часто приїздить та ночує з батьками, а не з братом. Через деякий час Максим каже батькові, що хоче женитись, і щоб вони залишили йому подвір’я, а самі переїхали у покинуту хату по сусідству, господарів якої комуністи відіслали у Сибір. Лаврін, дізнавшись про це, свариться з братом, але Марія їх розбороняє. Зрештою, вони таки перебираються у покинуту хату Закаблуків, син яких був петлюрівцем. Вони вирішують, що для Закаблуків це й на краще, бо так їх хата не розвалиться, якщо вони ще колись повернуться.

Донька Марії Надія тішиться, що її Архип, раніше заклятий комуніст, починає господарювати. Він розуміє, що праця на своїй землі безперечно краща за його попередні ідеали. Їхнє господарство потроху розростається, і вони засливі працювати на ньому та не йдуть в колгосп. Надія вагітна. Після жнив у них народжується донька Христина, Архип погоджується хрестити її у церкві.

IV
У селі з церкви познімали дзвони на метал. Після швидко придушеного опору петлюрівців іде п’ятирічка, механізація, колективізація. Люди працюють за пайок. «Ударники» працюють аби як. Неякісна техніка постійно ламається, що призводить до зриву жнив. Збіжжя гниє на полях та колгоспних токах. Люди між собою клянуть совєтську владу. З Москви до Києва, а з Києва до колгоспів летять телеграми з вимогами давати більше хліба. Настає голодна зима.

V
Корній продовжує опиратись колективізації. Залишився «кулаком», обробляє три гектари землі конем. Лаврін на зиму їде у місто. До Марії час від часу забігає Надія. Їх сколективізували, відібрали все, а коня Архип сам забив. Надія скаржиться матері на те, що у колгоспі через погане керівництво та несправні машини втрачено врожай, а крайніми роблять простих робітників. Марія віддає останні харчі доньці. Лавріна арештовують, за сприяння його брата Максима. Марія іде до міста, сподіваючись знайти сина, але їй кажуть, що його забрали в Москву чи далі. Невдовзі у місцевій газеті публікують лист Максима, у якому він зрікається своїх батьків-«кулаків».

VI
В селі ліквідовано церкву. За зиму багатьох селян відправили на Соловки. Настала весна, і колгосп занадто рано почав посівну. Через це довелося вдруге переорювати та пересівати — тепер уже із запізненням. Знову через погане керівництво врожай зіпсовано і по осені люди почали голодувати. У Корнія забрали те, що він зібрав на своїй землі, залишивши мізер. Зимовим вечором Марія відмічає, що давно не заходила Надія та сподівається, що її дитина виживе. Зібраний в колгоспі хліб зберігається у церкві та охороняється червоноармійцями. Гурт селян на чолі з Ахрипом убиває вартових та забирає хліб. Зерно закопують на цвинтарі у труні.

VII
Гнат, вже сивий дідусь, працює колгоспним сторожем. В його сторожку сходяться люди і він читає їм біблію. Він підбарьорює людей, кажучи, що має прийти новий пророк, який скине Ірода-Знущателя. Продовжуються арешти. Забрали Архипа за напад на склад хліба.

VIII
Наближається весна. Корній вигрібає з комори останні висівки та каже Марії спекти коржа і віднести Надії. Марія знесилена, але все ж ходить до Надії, яка вже зовсім не встає. Христуся теж ослабла і Марія розуміє, що дитина не виживе. На селі поїли всіх собак, залишився тільки Корніїв Сірко. Люди, діти вмирають від голоду. Ходять по полях, збирають гнилу картоплю. Серед них двоє, давні приятелі, натрапляють на невикопаний корч, сваряться та один вбиває іншого. Про цей випадок говорять всі, але влада не розслідує вбивство, бо немає тіла. Корній рубає шкапу, щоб було що їсти. Одного вечора гострить сокиру, щоб на наступний день зарубати і пса. Але жаліє його, довго розмовляє із псом, сидячи на подвір’ї та слухаючи п’яні співи з Максимової хати.

IX
Корній зранку іде до лісу, де колись був хутір Мартина. Колись багатий хутір зараз розграбований і заростає лісом. Згадує, як зустрів біля криниці Марію, як працював на Мартиновому полі. Збирає бруньки дерев та березову кору, щоб було що поїсти. Повертаючись полем, знаходить мертвого зайця, що ще не почав гнити. З’їдає трохи сирого м’яса, щоб мати сили повернутись додому. Від їжі корчить шлунок, він блює, потім з’їдає викинуте м’ясо. Йдучи селом, ховає зайця під полою, щоб не побачили. Приходить додому, велить Марії приготувати зайця і занести частину Надії з внучкою. Сам лягає знесилений на лаву і засинає.

Х
Ввечері Корній прокидається і бачить перед собою Марію. Та каже, що була в Надії. Надія була сама не своя. Христуся померла. З’їла коржа з кори і її скрутило, а Надія придушила її, щоб та не мучилась. Сама відмовилась від їжі, що принесла Марія. Корній іде до неї і та сказала, щоб більше не приходили. Корній бере сокиру і йде до хати Максима. Максим з жінкою сплять, а двері відчиняє їхня служниця. Корній проходить до ліжка Максима та рубає їх обох насмерть. Повертається до Марії, вкутує її тепліше. Прощається, передає благословення Надії, сподіваючись, що вона виживе і продовжить рід. Виходить і прямує у поле. За ним біжить Сірко. Корній більше не повертається.

XI
Наступного дня до Марії сходяться червоні. Запитують, де Корній, обшукують подвір’я. Знайшли і забрали закривавлену сокиру і Марія зрозуміла, що сталось. Марія знесилена поривалася йти до Надії. Вийшла на подвір’я і впала. Надійшов Гнат, допоміг їй звестись. Вони милуються весняним сонцем. Гнат цілує руки Марії і просить у неї пробачення за все, чим її скривдив у молодості. Марія відповідає, що йому немає за що вибачатись. Каже, що скоро вони побачать своїх покійних рідних та дітей. Турбується за Надію. Гнат зізнається Марії, що то він підпалив її хату на Великдень. Марія каже, що знає про це.

XII
Гнат більше не прийшов до Марії. Він зайшов до Надії і знайшов її мертву, опухлу з дитям в пелені. Вийшов надвір, почав скликати людей. Він віщує вічне життя та картає тих. хто відрікся рідної матері. За це його забирають того ж вечора та відправляють услід за іншими. Марія згасала ще протягом тридцяти днів. До неї ніхто не заходив. Одного вечора Марія довго проводжає поглядом сонце, а у місячному світлі, відчуваючи, як рветься кожен нерв, повільно помирає.

3 коментарі:

  1. Я ще в школі читав з видання 1991 року. Перечитав твій запис - освіжив у пам'яті. Дуже гарно описав, дякую.

    ВідповістиВидалити
  2. Оновлено: додано посилання на видання «Улас Самчук. Вибрані твори в 12 томах. Том 9» в-ва «Ранок», куди входить цей роман.

    ВідповістиВидалити
  3. Я чомусь не пам'ятаю цей твір зі шкільної програми, тому схоже що читатиму як вперше, тож текст під спойлером цього разу пропустив.
    До речі, читаючи слова про жидівські колгоспи і т.і., тільки но подумав про те, що як це не заборонили цей текст офіційно, а тут і інформація про табачніка та Ко.

    ВідповістиВидалити