четвер, 5 липня 2012 р.

Євген Грицяк. «Історія Норильського повстання»

Колись у дитинстві, в років 14-15 я прочитав книгу «В круге первом» Олександра Солженіцина. Не те, щоб я її шукав чи чув щось про неї, просто знайшов у батька на полиці і прочитав. Хотів би я зараз сказати, що вже тоді я зненавидів комуністів та савєцкій саюз, але це була б неправда. Книга чомусь читалась дуже легко і була справжнім відпочинком для розуму. Ні, мене зовсім не тішив побут «шарашок» ҐУЛАҐу, і я не зловтішався над важкими долями персонажів. Не знаю, може то вік такий був, що я був нездатний правильно сприйняти ту книгу, щоб вона викликала у мене жах та обурення, а не умиротворення. А ще раніше, в років 10-11, починав читати щось Еріха Марії Ремарка про концтабір, але то вже дійсно було надто рано щоб щось зрозуміти і я й до половини не дочитав.

Тепер же я прочитав ще одну подібну книгу, і тут вона вже знайшла правильного читача. Йдеться про книгу спогадів Євгена Грицяка «Історія Норильського повстання». Книга про те, як сильна людина навіть серед найлютішого свавілля та несправедливості може зберегти свою гідність та заявити про своє право на життя.


Щоб не бути голослівним, опишу загальну картину цієї історії. Громадян савєцкого саюза, незалежно від їх трудових та військових заслуг перед державою, які допустили хоч тінь сумніву у їх лояльності до режиму, або навіть просто так, бо потрібно виконувати план по арештах «ворогів народу», арештовували, і на закритих судах, часом навіть без присутності самих підсудних, засуджували до каторжних робіт. Якщо йшлося про набір контингенту «шарашок», тобто наукових бюро тюремного типу, то у планах вказувалась навіть спеціальність «ворогів», наприклад: цього місяця забезпечити 10 інженерів, 5 архітекторів, 6 фізиків. І забезпечують. Спершу в розхід ідуть безпартійні (ці ж бо точно мають зуб на товариша Сталіна і Партію), а потім вже ті хто не так глянув на директора чи політпрацівника, чи був помічений у церкві, тощо. Про це можна прочитати зокрема у автобіографічному романі Григорія Клімова «Песнь Победителя». Та й багато де, мабуть, можна, але я не досліджував це питання глибше. Таким чином держава вбивала двох зайців одним пострілом: по-перше, забезпечувала себе дармовою робочою силою для освоєння тундри та будівництва заводів-пароходів, і по-друге, тримала у страхові населення, щоб вони й подумати боялись погано про сталіна чи союз. В таборах в’язнів тримають за скотину: годують рівно так, щоб ті могли працювати по 12 годин на добу, спонтанно розстрілюють — просто так: тра-та-та з кулемета по натовпу в’язнів, 10 вбитих, 20 поранених; що вже й казати про тих, хто дав привід себе розстріляти — захворів чи відмовився виконувати непосильну роботу, — такі-то вже точно знали, за що отримують кулю. Слід зазначити, що кримінальним в’язням, «уркам» чи «блатним», жилося краще, бо вони могли співпрацювати з начальством: їм віддавали на побиття «політичних», вони стежили за катівським порядком на зоні, і за це отримували привілеї.

І от, в цих нелюдських умовах, в цьому пеклі на землі, знаходяться люди, які вирішують повстати проти такого ладу. При чому не збройним шляхом, а шляхом мирного протесту та дипломатії! Вони відмовляються працювати, доки до них не викличуть комісію з Москви.

Тут може здатись, що це чергова дурість з розряду: Сталін-бо насправді добрий, а то все що твориться — це «перегибы на местах», от він-то дізнається, він відновить справедливість! Не дивно, що люди іноді справді так думали (і зараз багато хто так думає), бо їм вбивали в голову, що Сталін — це Господь Бог, і вони щиро вірили, навіть живучи в страшному царстві абсурду, що бог не може бути поганим. Але не в цьому випадку. Я гадаю, Євген Степанович Грицяк та інші керівники повстання знали, що їхні дії розсудить історія, і що на них буде звернено погляди всього світу. Вони повинні були довести свою цивілізованість та несправедливість совецького режиму, а не взайве підтвердити прислів’я «народ має таку владу, на яку заслуговує». Нехай вічно темна Московія й заслужила чергову криваву тиранію, але Україна, Білорусія, Литва?.. Втім, можливо вони й не замислювались про звернені на них очі та свої постаті в історії, а чинили так, як підказувала європейська свідомість?

Отже вони не чекали, що московська комісія, почувши про умови в таборах, одразу покарає місцеву адміністрацію та відновить справедливість.

Але якби в’язні підняли збройне повстання, на них натравили б регулярну армію, яку і на звичайних громадян не цурались кидати, що вже казати про безправних в’язнів. Їх би, за висловом Сталіна (чи не Сталіна, але він точно виражає суть його Zerg rush тактики), «закидали трупами» і зробили б з цього чергову перемогу над ворогами «селянсько-робітничої» влади. В’язні не могли розмовляти мовою сили з азіатською ордою, для якої ця мова — рідна. Але совєтський союз, ця тюрма народів, грався у демократичну країну, підписував конвенції про права людини та рішення ООН, тому варто було скористатися з цього та підіграти владі, щоб побачити, чи можна хоч якусь користь отримати з цієї гри.

І користь безумовно була. Стався прецедент, який показав, що не весь народ — бидло, що не весь народ заслуговує на тиранію брехні та нелюдської жорстокості. Тут процитую заключні абзаци спогадів, тому що вони як ніщо інше доводять важливість цього повстання:

В 1958 році представник Івано-Франківського КДБ чекіст П’ястолов якось запропонував мені:
— Давайте поговоримо про Норильськ.
На моє зауваження, що то «діла давно минулих днів», П’ястолов відповів:
— Так, це вже давно було й на Норильськ можна було б махнути рукою, якби ним не заразилася воля.

Ось така логіка гебістів: для них зростання демократичних настроїв у суспільстві — це тюремний бунт.

Важливо усвідомлювати, що Євген Степанович — наш сучасник, що ця людина живе серед нас. Не в Канаді, не в США, а в прикарпатському селі Устя Снятинського району Івано-Франківської області. І, зі слів тих, кому випало з ним спілкуватись, завжди радий гостям та не цурається згадувати своє важке минуле, не зважаючи на те, що у його віці небажані зайві хвилювання.

Він активно дає інтерв’ю та коментарі пресі, зокрема, газеті День, що дозволяє нам ближче познайомитись з цією непересічною людиною.

Посилання

3 коментарі:

  1. Видавництво Смолоскип перевидало книгу з новим розділом http://www.smoloskyp.org.ua/-leftmenu-152/-leftmenu-153/-leftmenu-160/1131-2013-02-19-21-56-21.html

    ВідповістиВидалити
  2. Так, кілька днів тому, прийшла розсилка від "Смолоскипу", де містилася інформація про книгу.
    Найближчим часом планую придбати.

    ВідповістиВидалити
  3. Дякую за інформацію і посилання.

    ВідповістиВидалити