вівторок, 25 червня 2013 р.

Володимир Рутківський. «Сині Води»

Спеціально для «Наступної республіки».

Як усякий талановитий дитячий письменник, Володимир Рутківський пише такі книги, які залюбки читають і дорослі. І те, що цих книг не було у вашому дитинстві, змусить вас заздрити своїм (майбутнім) дітям, які обов’язково читатимуть їх у підходящому віці. Після трилогії «Джури», яка принесла письменникові всеукраїнську популярність, він подався далі вглиб історії, щоб висвітлити одну з її білих плям у романі в двох томах «Сині води».

На жаль, про історичну достовірність тут за браком джерел не ідеться, але версія подій, висвітлена в романі, давно чекала на своє публічне визнання. Річ у тім, що битва на Синіх Водах між Великим князівством Литовським на чолі з Ольгердом у союзі з руськими князями проти Золотої Орди передувала знаменитій битві на Куликовому полі, а відтак ставить під сумнів лаври Московського князівства як переможця Золотої Орди та головного визволителя слов’ян від монголо-татарського ярма. А зважаючи на те, що Москва завжди підганяла історію під власну політику, стає очевидною причина непопулярності та замовчуваності цієї події.

Проте, не варто дуже захоплюватись і тією версією, яку нам описує Володимир Григорович. Щоб надмірне прагнення відновити історичну справедливість та дати симетричну відповідь на «їхню» Куликовську битву не вилилось у точно таке ж перекручування історичних фактів на догоду політиці. Тут останнє слово має бути за істориками, а не політиками. Хай там як, та в історичному романі неможливо висвітлювати усі наукові гіпотези та версії подій одночасно. З письменника питають більше не за історичну достовірність, а за художню цінність чи, у випадку дитячої літератури, повчальність твору.

Можливо, це занадто гучно сказано, але книга виховує євроінтеграційні прагнення. Великий князь Ольгерд зображений мудрим та справедливим керівником, який не нав’язує силою свої порядки, а підлаштовує політику під локальні звичаї та специфіку, дослухається місцевих князів, іде на компроміси заради державної безпеки. Влада Золотої Орди — корумпована, свавільна, повна внутрішніх суперечок, не цінує людського життя. Зустрічаємо навіть епізод, де з руських селян під владою Орди формують полк на кшталт штрафбатів та «чорносвитників», яких Червона Армія пускала в розхід під час німецько-совєтської війни, трупами яких гатила Дніпро. Ольгерд же завдяки князю Дмитрові Боброку вибудовує стратегію битви, яка спрямована на найменшу кількість жертв. Тож маленькі читачі з дитинства знатимуть: Європа — добре, Азія — погано.

Згаданий Дмитро Боброк — історичний персонаж, участь якого в Куликовській битві була ключовою, а волею автора він став ще й творцем перемоги на Синіх Водах. Більшість сторінок книги присвячена його пригодам та негараздам. Чесністю та відвагою він здобуває звання ватажка бродників — прото-козаків. Лінія битви між добром та злом пролягає в тому числі через них, бо бродники є лихі, які стають на сторону тих, хто більше заплатить, і чесні, у побуті та характерах яких легко впізнаються епічні лицарі-запорожці.

Не так легко прокласти кордон навіть між русичами і татарами, бо останні не завжди злі та чужі за духом. Зразком асиміляції є історія про Ахмета, який одружився на слов’янці та потроху відмовляється від ординської ідентичності на користь руської. Він з братом своєї дружини — сватом Василем, — типові герої анекдотів про двох кумів, які люблять добряче випити (прощавай, іслам!) та пожартувати. Їхня сюжетна лінія тягнеться через увесь роман і під кінець Ахмет остаточно асимілюється, можна сказати «українізується», хоча скоріше «русифіковується» (від слова «Русь», а не «русскій»).

Під мотив асиміляції також підпадає містичної краси картина з татарським беклербеком Мамаєм (тим самим, який програє Куликовську битву) наприкінці книги: після битви, у якій він таємно став на бік литовсько-руського війська, беклербек сидить під дубом з кобзою, а за ним пасеться його осідланий кінь. Рутківський сміливо вписує початок легенди про козака Мамая в час за століття до появи козацтва.

Історик знайде тут багато ляпів та занадто сміливих припущень, які, можливо, кидають книгу в бік історичного фентезі, але один недолік варто відзначити і у повчальному плані. Усі важливі та безліч неважливих переговорів між героями ведуться у застіллях, за випивкою. Мабуть, занадто сильно в’їлося в свідомість автора поняття про алкоголь як засіб спілкування, але заради юних читачів варто було постаратись, щоб не підтримувати стереотип, який і без того змалку нав’язується суспільством. А то виходить так, що лихі татари п’ють кумис, а славні русичі й литвини — хмільні меди та вина.

Немає коментарів:

Дописати коментар