Євгеній Замятін. «Ми»

Спеціально для «Наступної республіки».

Так склалося, що книга, яка послужила натхненням для багатьох шедеврів жанру антиутопії 20-го століття, здобула меншу популярність та рідко згадується у обговоренні знаменитих книг. Частіше навпаки — у обговоренні роману «Ми» Євгенія Замятіна, а саме про нього мова, згадуються Олдос Хакслі, Джордж Орвелл, Курт Воннегут, які ним надихнулись для написання своїх книг. Це можна було б зрозуміти, якби роман Замятіна був менш шедевральним. А так причиною може бути лиш загальна несправедливість світу, в якому ми живемо.

Написаний в 1920–21 роках в післяреволюційній Росії, роман був виданий російською в СССР тільки під кінець існування союзу, до того будучи знаним тільки у закордонних перекладах та скороченому еміграційному виданні. Причиною цензури та цькування письменника стало те, що він забагато на себе взяв та уявив, що може критикувати недоліки революції так, наче живе у демократичній країні. На той момент жителям російських міст справді могло так здатись, бо повалення царської влади на короткий час обіцяло райдужні перспективи. Та напиши Замятін цю книгу десятьма-п'ятнадцятьма роками пізніше, він би не відбувся лиш забороною на друк, бо в романі він передбачив жахіття колективізації, індустріалізації та культу особи вождя. В такому разі це було б вже не влучне передбачення, а їдка сатира та «антисовєччина», за які на письменника чекало б заслужене покарання.

Дія роману відбувається в 32-му столітті. Після кривавих воєн та загибелі більшої частини населення Землі, людство досягнуло вершини комунізму, Єдиної Держави. Люди живуть у одному мегаполісі, збудованому зі скла, у квартирах з прозорими стінами. Індивідуалізм як явище майже викорінено: усі ходять в однаковому одязі, працюють, їдять та сплять за одним графіком, займаються сексом в один час, вибираючи партнерів за картковою системою; скасовано сім'ї — діти після народження не знають своїх батьків та виховуються у спеціальних установах; замість імен у людей номери, а самі люди називаються не людьми, а «нумерами». Державою править непорочний Благодійник, на якого спрямовуються усі рудиментарні сімейні почуття населення.

Злочин Замятіна проти революції в тому, що в такій комуністичній ідилії (зображеній досить сатирично, що вже само по собі «контра») він допустив появу незгодних та зобразив підготовку до повалення диктатури Благодійника. Висловлюючи сміливе твердження, що не може бути останньої революції, як немає найбільшого числа, автор поставив під сумнів останність революції 1917 року, що не могло минути для нього даремно. Втім, доля була схильною до Замятіна і він навіть зміг емігрувати.

Як зразок особливо пекучої «антисовєччини» можна привести цитату з Єдиної Державної Газети про нечуваний дермарш ворогів щастя на виборах Благодійника:

«Учора відбувся давно з нетерпінням очікуваний усіма День Одностайності. В 48-й раз одноголосно вибраний усе той же Благодійник, який неодноразово довів свою непохитну мудрість. Урочистість затьмарено було деякий сум'яттям, що його викликали вороги щастя, котрі тим самим, природньо, позбавили себе права стати цеглинами оновленого вчора фундаменту Єдиної Держави. Усякому ясно, що прийняти до розрахунку їх голоси було б так само безглуздо, як сприйняти частиною прекрасної, героїчної симфонії — кашель випадково присутніх в концертній залі хворих…»

Але книга написана до перших виборів без вибору в СССР, так що і тут автора можна звинуватити хіба що у злочинній контрреволюційній пророчості.

Головний герой роману, він же оповідач, щоденниковими записами якого і є ця книга, Д-503, обожнює Благодійника, Єдину Державу та її суспільну модель. Він щасливий бути маленьким ґвинтиком могутнього механізму. Це навіть при тому, що він — далеко не рядова особистість, а головний інженер передового державного проекту, суть якого поступово розкривається по ходу оповіді. До проекту повернемось згодом, а що ж до відсутності честолюбства у головного героя, то у ньому втілено ідеал комуністичної людини, яка будучи поставленою над іншими, не прагне до привілеїв та не відчуває себе вищим. Ця риса позитивна та взірцева з точки зору будь-якого світогляду, але цікаво інше — що ті, хто будували комунізм в Російській пост-імперії, так звана партійна номенклатура, були повною протилежністю цього взірця: лицемірними кар'єристами, підлабузниками стосовно вищих себе та зверхніми й жорстокими до нижчих. Скинувши родову аристократію, та наче б звільнивши народ від її гніту, вони утворили власну, в стократ гіршу партійну аристократію, позбавлену усякої моралі та ще важче уярмили народ.

Грандіозний проект, над яким працює Д-503, космічний корабель «Інтеграл», цікавий в контексті антикомунізму з двох причин. По-перше, він уособлює усі майбутні на той час мега-проекти Совєтського союзу, як колективізація чи БАМ, реалізовані без жодної економічної логіки, ціною людських життів та доль тільки для того, щоб показати, на що здатне поєднання планової економіки та відмови від індивідуалізму й гуманізму. Ось як описує головний інженер нещасний випадок на будівництві:

«При першому ході … під дулом двигуна ловили гав з десяток нумерів із нашого елінгу — від них рівно нічого не залишилось, окрім якихось крихт та сажі. З гордістю записую тут, що ритм нашої роботи не спіткнувся від цього ні на секунду, ніхто не здригнувся: і ми, і наші станки — продовжували свій прямолінійний та круговий рух з тією ж точністю, як ніби нічого не сталось. Десять нумерів — заледве одна стомільйонна частина маси Єдиної Держави, при практичних розрахунках — це нескінченно мала третього порядку. Арифметично-безграмотну жалість знали тільки древні: нам вона смішна.»

По-друге, автор тут пародіює російське (хоча скоріше комуністичне) месіанство, бажання поширити своє «благоденство» на весь світ, не маючи злагоди навіть всередині держави. Єдина Держава прагне за допомогою космічного корабля експортувати свій устрій для жителів інших планет в той час, як у неї під боком досі діють «саботажники» та «вороги щастя», які не сприйняли революцію та не зазнали остаточної поразки після двухсотлітньої війни та тисячолітньої диктатури. Це, безперечно, натяк на червоні мрії про всесвітню пролетарську революцію в розпал громадянської війни, війни матросів, пияків, ледарів та інших покидьків проти селян, інтелігенції та середнього класу. Втім, натяк був би справедливим ще 70 років після громадянської війни, бо до кінця існування Совєтського союзу він мав безліч внутрішніх ворогів, з якими безуспішно боровся репресіями. Замятін сміливо розширює прогноз тривалості опору комуністичній диктатурі до тисячі років, оскільки цей опір закладено в самій людській природі. На підкреслення цього, повстанці живуть у лісах за «Зеленою Стіною», займаються натуральним господарством, а їхні тіла вкрились шерстю (чи то тільки нумер Д-503 бачить їх такими, бо в Єдиній Державі люди позбавлені волосяного покрову), але вони ведуть активне інтелектуальне життя та плекають мрії зруйнувати стіну та звільнити своїх братів із золотої клітки.

З глибини людської природи проростає протест проти комунізму і в головного героя. Закохавшись у жінку, він відчуває, як у ньому прокидаються забуті почуття власності та ревності. Він спершу ненавидить її та вважає себе хворим, поперемінно то повертаючись думками до раціональності Єдиної Держави, то знову віддаючись солодким мукам кохання. Його обраниця I-330 виявляється однією з ворогів держави, і насправді це вона його обрала, щоб отримати доступ до підвідомчого об'єкту. Знову ж таки той факт, що вона не прихильна до нелюдського режиму, робить її такою привабливою, фатальною жінкою на противагу «жіночим нумерам», для інтиму з якими досить отримати рожевий талон. Д-503 розуміє, що його використовують, але для нього це вже не має значення, бо коли у ньому прокинулись древні інстинкти продовження роду та права на власність, він вже не розуміє, чому має захищати Єдину Державу.

В роздумах головного героя та словах його співрозмовників Єдина Держава неодноразово порівнюється з древніми уявленнями про рай. Якщо піти далі та згадати, що християнські уявлення про рай небагато чим відрізняються від давньогрецького міфу про цартсво Аїд — те ж вічне бездумне щастя та відсутність вибору, неможливість повернутись назад, — то рай на землі нічим не кращий від пекла на землі. По суті концепція раю можливо й прийнятна більшістю для загробного життя, але втілений на землі, він є в'язницею для особистості.

Мотив відторгнення особистістю тоталітаризму, що приходить через кохання (більшою мірою) та через право власності (меншою мірою), взяв на озброєння Джордж Орвелл для роману «1984». Лишень Джульєтта діє емоційно та інстинктивно, не маючи політичного підґрунтя ненависті до режиму, а I-330 — усвідомлений повстанець, а її стихійність та жіноча ірраціональність, якими так обурюється та захоплюється головний герой, виявляються цілеспрямованою тактикою.

Окрім глибоких роздумів на тему тоталітарної держави, роман приваблює майстерною мовою автора, яка є чимось середнім між Достоєвським та Маяковським у прозі. Тож тим, хто володіє російською мовою, безперечно варто читати його в оригіналі, щоб не пропустити жодного філігранного діаманту, який може загубитися у перекладі. Ми маємо змогу вже з самої манери письма, а не тільки із написаного, читати внутрішній світ головного героя, боротьбу його математичного мислення з ірраціональними почуттями.

Кілька прикладів письменницької майстерності Євгенія Замятіна:

«После того как у человека отвалился хвост, он, вероятно, тоже не сразу научился сгонять мух без помощи хвоста. Он первое время, несомненно, тосковал без хвоста. Но теперь – можете вы себе вообразить, что у вас хвост?»

«Вот что: представьте себе – квадрат, живой, прекрасный квадрат. И ему надо рассказать о себе, о своей жизни. Понимаете, квадрату меньше всего пришло бы в голову говорить о том, что у него все четыре угла равны: он этого уже просто не видит – настолько это для него привычно, ежедневно. Вот и я все время в этом квадратном положении.»

«Наши предки дорогой ценой покорили, наконец, Голод ... Вероятно, из религиозных предрассудков дикие христиане упрямо держались за свой «хлеб» (это слово у нас сохранилось только в виде поэтической метафоры: химический состав этого вещества нам неизвестен).»

«Я лично не вижу в цветах ничего красивого – как и во всем, что принадлежит к дикому миру, давно изгнанному за Зеленую Стену. Красиво только разумное и полезное: машины, сапоги, формулы, пища и проч.»

«Плохо ваше дело! По-видимому, у вас образовалась душа.»

І так далі від першої по останню сторінку. Насправді не політичний мотив, який попри свою важливість досить простий, а яскравість письма змушує неодноразово перечитувати книгу, щоразу насолоджуючись нею, як хорошою картиною чи симфонією. Тож шана російським майстрам, смерть російським тиранам та комуністичним примарам!