Дмитро Корчинський «Прочани вночі»

Почав читати трилогію з кінця, але не схоже, щоб від цього щось втратив, бо книга нормально читається і як самостійний роман. Втім знатиму точно, як доберуся до Сяючого Шляху та Еститики Жебратства.

Дія роману відбувається за часів президентсва Ющенка і закінчується після перемоги наступного президента. Герої книги — авантюристи на кшталт самого Корчинського, або яким би він хотів себе бачити. Влаштовують політичні акції, виборчі каруселі, мутять теми, їдуть в Грузію щоб повоювати, планують розпочати консервативну революцію для порятунку білої раси, захопивши середньовічний замок у Європі, обговорюють живопис та архітектуру. Багато реплік для діалогів та роздумів видадуться вам знайомі, якщо ви стежите за Корчинським якийсь час.

Якщо вам подобається специфічне філософствування Дмитра Корчинського, то ця книга точно сподобається — тут більшість діалогів, абсолютно театральних, у стилі «Корчинський говорить із Корчинським». Особисто мені сподобалось.

Олексій Жупанський «Благослови тебе Боже! Чорний Генсек»

Знаючи, що у «Видавництві Жупанського» випускають збірник українських перекладів Говарда Філіпса Лавкрафта, і прочитавши вступ до цієї книги, я був майже впевнений, що це буде 100% лавкрафтівщина. Журналіст приїздить у віддалене шахтарське містечко, щоб розслідувати загадкові зникнення людей на шахтах та не менш загадкові перевиконнання планів видобутку. Між людей живуть та трудяться людиноподібні істоти, які з'явилися з-під землі. В будинках культури та актових залах проходять чорні обряди. На вулицях з гучномовців лунає загадкова нелюдська музика…

Василь Кожелянко «Дефіляда в Москві»

Твори жанру «альтернативної історії» я умовно поділяю на три групи. Перша — чистий уявний експеримент, де автор змінює в історії якийсь факт, а далі дає подіям розвиватись за правилами геополітики, людського фактору, історії загалом тощо, як дають розвиватись бактеріям у чаші Петрі. Метою автора є продемонструвати власну крутість як експерта, мовляв я у мами Збігнєв Бжезинський. Друга — антиутопія, де автор переконує читача, чому одна ідеологія чи політичний устрій гірше іншого, змальовуючи як би було погано якби… Головна мета тут — повчання. Третя група — утопія, і ці твори та їх автори найменше заслуговують на повагу, тому що будучи представниками ідеології-невдахи чи нації-невдахи, вони фантазують про те, як би було добре, якби вони не були невдахами. Як правило, такі твори та їх автори втрачають будь-який зв'язок з реальністю і змальовують вже зовсім фантастичні події, намагаючись виправити не тільки історію, але і дефектну суть своєї улюбленої ідеології чи нації. Точніше вдають, що ніякого дефетку немає, а винен завжди хтось інший, або взагалі не хтось, а випадок. Ідеальним прикладом є те, як росіяни літературний прийом «мандрівник у часі» розвинули до окремого жанру книг про «попаданцєв». «Прастой рускій дєсантнік Іван нєвєдомим образом оказиваєтся в 1917 году і ізмєняєт ход історіі». «Попаданєц» легко виправляє якусь прикру помилку в історії типу усунення царя Ніколая ІІ чи розвалу Сов'єтського Союзу, а далі вже нічого не заважає улюбленій імперії встати з колін та панувати світом.

Маркіян Камиш. «Оформляндія або Прогулянка в Зону»

Мій друг, ходун-в-зону-початківець, запрошуючи приєднатись до свого хобі, дав почитати цю книгу як відповідь на питання «чому». Згодом додавши: «хоча мабуть вона може й відбити бажання туди йти». За підсумками читання можу сказати, що бажання не відбила, але і не додала, залишившись виключно літературним досвідом.

Улас Самчук. «Волинь»

Чудовий великий роман. І судячи з усього, автобіографічний.

Читаючи, стежимо за автором — головним героєм від раннього дитинства до ранньої зрілості. За становленням особистості, вибором ідеології та іншими життєвими виборами. Цікава деталь — ми також стаємо свідками і того, як починає писатися книга, яку тримаємо в руках, so meta!

Іван Корсак. «Вибух у пустелі»

Історичний роман про учасника Мангеттенського проекту обіцяв бути дуже приємним читанням. Вдвічі приємнішим було те, що я не знав про цю книгу, аж доки мені її не подарувала дружина, знаючи про мій інтерес до атомної естетики. Тобто приємно було не те, що я не знав про книгу, а те, скільки уваги було приділено вибору подарунка.

Втім, саме читання виявилось не таким хорошим. Твір справляє враження чернетки. Я не знайомий з процесом написання історичних (як і будь-яких інших) романів, але здається, що чернетка його мала б виглядати саме так: нешліфовані художні ескізи, змішані з документами, фактами та інтерв'ю, які складають канву майбутнього твору, але які ще потім слід перетворити на художню інтерпретацію.

Сергій Пантюк. «Війна і ми»

Попри порядок слів у назві, ця книга скоріше про себе улюбленого, ніж про війну. Всупереч крилатому вислову режисера Станіславського, який можна сміливо поширити на будь-який вид піднесеної діяльності, автор любить не війну в собі, а себе на війні. Він відправляє нас у подорож своїми преживаннями, емоціями та спогадами, іноді занадто особистими та лише іноді пов’язаними із війною. Виправдати назву паралелями із романом Льва Толстого також не можна, бо всі паралелі на назві й закінчуються.

Павло Лозинський. «Акме»

Спеціально для Knugoman.

Обкладинка збірки оповідань Павла Лозинського «Акме» одразу викликала у мене асоціацію з художнім оформленням дисків гурту Todesstoß, що нагадує творіння пацієнтів психлікарень. Згадка про те, що книга на психіатричну тематику, тільки закріпила цю думку, зважаючи на репертуар згаданого гурту. Та збірка ця — творіння не душевнохворого, а про душевнохворих. Поширений страх втрати розуму, реалії української медицини, яка успадкувала від совєтської свою амбулаторну депресивність та багатократно примножила її, а особливо психіатрії, яка може позбутись зловісної аури карального інструменту нелюдського режиму тільки після широких обговорень та судових процесів над м’ясниками душ, все це створює чудовий ґрунт для літературного горрору, або, знову ж повертаючись до моїх асоціацій, depressive suicidal black metal'у.

Володимир Рутківський. «Сині Води»

Спеціально для «Наступної республіки».

Як усякий талановитий дитячий письменник, Володимир Рутківський пише такі книги, які залюбки читають і дорослі. І те, що цих книг не було у вашому дитинстві, змусить вас заздрити своїм (майбутнім) дітям, які обов’язково читатимуть їх у підходящому віці. Після трилогії «Джури», яка принесла письменникові всеукраїнську популярність, він подався далі вглиб історії, щоб висвітлити одну з її білих плям у романі в двох томах «Сині води».

Василь Барка. «Жовтий князь» (том 1, 2)

— З осені дуже голодні, а зовсім — від грудня.
— Від грудня? Тепер нема такого місяця.
— Ні, є грудень.
— Нема, вже нема! Тепер місяці нові — вчора нам сусід сказав.
— Як по-новому грудень?
— Зветься: трупень.
— Січень — як?
— Зветься: могилень.
— А ті, що попереду?
— Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень.
— А після січня?
— Лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень, а далі я забув…

Книгу Василя Барки «Жовтий князь» нещодавно вилучили з обов’язкової шкільної програми української літератури. Відповідальні за це, звісно, керувались власними інтересами, чи то пак інтересами сусідньої держави, але ця книга і дійсно занадто жорстока, щоб змушувати дітей її читати. Навіть не кожен дорослий стійко витримає всі ті жахи, що їх описує автор. Та на жаль, це не такі жахи, які забуваються після поганого сновидіння, а страшна правда життя, про яку забувати не можна.

Сашко Ушкалов. «Жесть»

Є якийсь шарм у різних наркомансько-хулігансько-роздовбайських історіях з життя, де абсурдність ситуацій доповнюється ексцентричністю дійових осіб та живою розмовною мовою, добряче прикрашеною матюками. Слухаєш їх, смієшся та радієш, що ти живеш нормальним життям. Звідси ростуть ноги у всесвітньої популярності раннього Ірвіна Велша: ті, хто за словами його героя «вибрали життя, роботу, кар’єру, авто, посудомийну машину…», хочуть знати, що було б, якби вони зробили інший вибір. Або ж і це, і крім того бажають самі відмежуватись від карикатурного образу обивателя, читаючи про маленькі радощі та великі халепи покидьків суспільства та співчуваючи їм. Для повного ефекту, звісно ж, такі історії слід слухати з уст їх учасників. Та що робити, якщо серед ваших знайомих немає таких персонажів, а якщо і є, то вам зовсім неохота іти з ними «на пиво» чи «покурити» на сходах запльованого під’їзду панельної багатоповерхівки, якщо школу чи інститут, де такі історії можна було послухати на перервах, ви давно закінчили, а бажання вирватись із культурної матриці «русского міра» та й наявність елементарного смаку не дозволяють вам дивитись серіали типу «Унівєр» та «Рєальниє пацани»? Тут слідом за вже названим Ірвіном Велшем приходить на допомогу Сашко Ушкалов із збіркою оповідань «Жесть».

Василь Барка. «Жовтий князь», том 2. Розділ 8

Наводжу розділ з другого тому роману Василя Барки «Жовтий князь», який він писав усе життя та який був виданий лише в 2008 році. У розділі описується жахлива сцена розстрілу московськими партійцями дітей, пійманих на батьківських нивах за збором колосків.

OCR з видання:

БАРКА В. Жовтий князь : докум. роман / Василь Барка ; передм. А. Гумецької. – Нью-Йорк ; Х. : Укр. Вільна Акад. Наук у США, 2008. – 772 с. – ISBN 0-916381-23-4.

Олександр Вільчинський. «Криївка»

В час, коли шістдесятники спокутували свою любов до України в таборах ҐУЛАҐу, а за найменший прояв націоналізму чи критики совєтської влади слідували виховні бесіди, виключення з вузів, для решти мешканців тюрми народів йшло яке-не-яке мирне життя. Про це мирне життя на межі освітленої прожекторами пропаганди та офіційної історії сцени, звідки вже видно темне й страшне закулісся, йдеться у повісті Олександра Вільчинського «Криївка».

Олесь Бердник. «Пітьма вогнища не розпалює…»

У книзі, жанр якої визначено автором як «психоаналітична феєрія», видатний український фантаст Олесь Бердник розмірковує про природу матерії часу, про глибинні причини несправедливості та людських страждань, про принципи роботи людської пам’яті та відтворення нею ходу подій та про сприйняття світу взагалі. Це стосовно «психоаналітичності». В решті ж цей твір складається з кількох непов’язаних сюжетних ліній, в тому числі взятих із попередніх творів, автобіографічних спогадів, віршів та коротких притч-епіграфів до окремих розділів. Цей роман є першою частиною незавершеної трилогії «Вічне Начало», яка, за словами доньки автора Громовиці Бердник, серед інших сюжетних ліній мала містити повну автобіографію Олеся Бердника. Тож у цій книзі ми застаємо лише початок автобіографії — історії з дитинства, які показують, як формувалась особистість письменника в тоталітарному середовищі. Хоча, як зазначає сам автор, його особистість формувалась більше за якимось своїми внутрішніми правилами, ніж під дією середовища, хоч і воно мало свій вплив.

Іван Багряний. «Сад Гетсиманський»

Роман Івана Багряного «Сад Гетсиманський», як і попередня його книга «Тигролови», ґрунтується на реальних подіях, пережитих ніким іншим, як самим автором. Тоді як у «Тигроловах» ідеться про перше його ув’язнення та заслання на Далекий Схід, то в «Саду Гетсиманському» описується другий арешт та слідство, які для Багряного закінчились звільненням через брак доказів, але своєму герою він підготував іншу долю. Автор наголошує на тому, що більшість імен в’язнів та слідчих — реальні. За цей роман Багряного часто порівнюють із Алєксандром Солженіценим, який також у своїх книгах описував свої поневіряння по таборах ГУЛАГу.

Ірися Ликович. «Татцельвурм. Тірольська історія»

Бажання прочитати цю книгу у мене загорілось вже від самої її назви. Як у великого шанувальника австрійського неофолк-гурту Sturmpercht, від неї в моїй голові починає грати веселий мотивчик їхньої пісні «Der Tanz des Tatzelwurms», а розуміння того, що український автор взяв за основу для книги маловідому широкому загалові альпійську міфологію, змушує прочитати цю книгу незалежно від її вмісту. Зайвим сигналом для мене як меломана була віддалена схожість обкладинки книги на обкладинку альбому гурту Kampfar «Kvass».

Олег Ольжич. «Дух руїни. По сторінках історії»

Найідейніше українське видавництво «Смолоскип» видало окремою брошурою статтю Олега Ольжича «Дух Руїни. Сторінками історії». Власне сама стаття настільки невелика, що доцільніше буде відправити читача самому ознайомитись із нею, ніж описувати свої враження. Але все ж.

Зустрічаючи відгуки та посилання на цю публікацію провідника ОУН та невільного учасника трагічних подій розколу організації, я очікував прочитати тут більше роздумів на тему міжусобиць в ОУН та бачення тих подій автором. Натомість же на читача обрушується потік дат, імен та подій з української та доукраїнської історії, починаючи зі смерті Ярослава Мудрого в 1054 році. Мені, як неісторику і людині, яка взагалі слабо орієнтується в історії до 20-го ст., важко давалось це полотно з незнайомих та напівзнайомих імен. І лиш по кількох сторінках я збагнув, що не важливо, наскільки впізнавані ті імена, а важливо те, що це — історія безперервних міжусобиць та братовбивтсв, коли навіть перед лицем ворога національні сили гризлись між собою замість того, щоб об’єднатись заради спільної мети. І вічно звитяга українських вояків зводилась нанівець нездарністю лідерів.

Олесь Бердник. «Чаша Амріти»

Один з найвідоміших творів Олеся Бердника — роман «Чаша Амріти» — розповідає про людину, яка, погрузши в щоденній рутині, зрештою віднаходить сенс життя у служінні іншим. У виразних персонажах ми впізнаємо своє оточення: у приземлених та негативних — можливо себе та тих, чию компанію розділяємо неохоче, у позитивних — якими ми повинні бути самі та кого хочемо бачити навколо себе. Роман сповнений філософських роздумів про життя, Всесвіт та людську несправедливість. Це загальна риса творів Олеся Бердника. Але його філософія — це не кабінетна професорська наука, а проста мудрість хлібороба чи пастуха, нерозривно пов’язаного з природою.

Улас Самчук. «Марія»

Обкладинка видання
2009 року в-ва Школа

Все частіше я шкодую, що в школі не приділяв достатньої уваги предметам всесвітньої історії, історії України, української літератури. Тоді це було нудно і такі знання здавались зайвими в порівнянні, наприклад, з математикою чи фізикою. Зараз намагаюсь надолужити втрачене, але як же шкода, що те, що я дізнаюсь чи усвідомлюю зараз, я не усвідомив ще тоді, на початку свого становлення як людини!

Один з таких нещодавно надолужених моментів — повість Уласа Самчука «Марія», написана 1933 року, яка входила до шкільної програми української літератури. Це надзвичайно сумна історія про життя українського селянства на прикладі долі жінки, що жила протягом другої половини 19-го — в першій пол. 20-го століття. Самого згадування цього періоду достатньо, щоб вже приблизно уявити цю долю. Важка праця на землі, хоч вже й не панській, але обтяженій податками, юнаки та чоловіки змушені відбувати довгу службу «в москалях» та мобілізовувались на російсько-японську війну, далі ще одна війна та революція, після якої за царем, який би він не був лихий, плакати хотілось. Грабунки, арешти, колективізація, «зрівнялівка» — коли всіх хотіли зробити рівно бідними, голодомор. На цьому місці страждання Марії обриваються, але для решти народу продовжуються чи тільки починаються.

Дмитро Донцов. «Дух Росії»

У нарисі «Дух Росії» ідеолог українського націоналізму Дмитро Іванович Донцов розмірковує над менталітетом російського народу.

Ось деякі провідні тези твору. Росіяни — це темна орда, що хоче загнати у темряву свого гніту Європу та решту світу. Впродовж всієї історії у московітів колектив пригнічував індивідуальність; бездумний ентузіазм заохочувався, а розумна ініціатива каралась. Росіянин не любить працювати, якщо над ним не стоїть ніхто з нагайкою, не любить відповідальності, не поважає чужу власність. Головна зброя Росії — це численність та бездумність її населення.