Домінік Веннер «Бунтівне серце»

Про Домініка Веннера я до читання цієї книги знав лише те, як він демонстративно покинув цей світ в Соборі Парижської Богоматері, а також те, що інша його книга «До позитивної критики» часто трапляється в списках рекомендованого читання «правої» літератури. Отже представляти вам автора я не маю жодних підстав та морального права. Але кілька слів про саму книгу можу і написати.

Автор розповідає нам свої враження від Алжирської війни, учасником якої він був. Можливо мені варто було би дізнатися більше, але чомусь схиляюся вірити, що ця війна дійсно була доволі ганебною сторінкою історії Франції та загалом Західного світу. Європейці кинули своїх же людей на поталу диким істотам, під оплески комуністичної наволочі вдома. Таке у Африці згодом ще не раз повториться, принаймні в Родезії та ПАР.

Під впливом цих подій Домінік Веннер став затятим ворогом держави та учасником кількох організацій різного ступеню терористичності, про що також розповідає у цій книзі, назва якої перегукується з «Авантюрним серцем» Ернста Юнґера. Проте на відміну від Юнґера, Веннер неохоче згадує про війну та, за його словами, не піддається ветеранській ностальгії, тому це не так книга спогадів, як книга роздумів. В тому числі роздумів про спогади.

Подяка видавництву Пломінь за видання українського перекладу, ще й з чудовими ілюстраціями. Пам'ятаю, як в часи застою українського книговидання знаходив різні книги видані в 1991 - 1994 роках українською мовою та сумував, що вже можливо ніколи такого не буде. Але зараз живемо в набагато цікавіші часи, коли хоч українців і меншає, та українська культура стрімко кріпшає.

Ернст Юнґер «В сталевих грозах»

У літературній критиці цю книгу прийнято протиставляти книгам Еріха Марії Ремарка, з тим, що у Еріха Марії війна зображується я суцільна печаль, а у Ернста — молодцювата бравада та доблесть. Ремарка не читав, тож цією згадкою і обмежу компаративістику. Настрій книги дійсно переважно піднесений, як і настрій юнаків напередодні Великої Війни, яким судилось удобрити своїми тілами поля боїв. Але книга пережила багато редакцій, і наскільки я зрозумів з передмови до цього видання, кожна редакція потроху вимивала оцю браваду на користь засудження війни як явища. Втім у цій пізній редакції досі більше захоплення боями та маневрами, ніж журби.

Окремо варто похвалити переклад Юрка Прохаська. Це найкращий український переклад з усіх, що я читав. Написано дуже живо та з відчуттям часу, але без надлишку архаїзмів. Аж викликає бажання почитати інші його переклади, щоправда не знайшов нічого цікавого для себе. Можливо почитаю разом з дітьми фентезі «Нескінченна історія», як доростуть.

Майк Гоар «Воїни Конго»

Британcький ірландець Майк Гоар — ветеран Другої Світової, командував підрозділом до 500 найманців у Конго в 1960-х роках під час так званої Конголезької Кризи — епізоду Холодної Війни, коли після того як Бельгія надала незалежність Конго, у країні точилась війна між умовно прозахідною та прокомуністичною фракціями. Це здобуло йому славу одного з найвідоміших найманців 20-го століття. Про ці свої пригоди, а також про деякі інші він написав кілька книг.

Лоренс Різ. «Друга світова війна за зачиненими дверима. Сталін, нацисти і Захід»

За словами автора, ця книга писалась паралельно зі створенням одноіменного документального серіалу. І це дається взнаки, бо вона й побудована як популярні документальні фільми BBC чи History Channel: оповідь розгортається навколо яскравих спогадів очевидців та їх емоцій. Багатьом людям легше засвоювати інформацію через емоції, і це головний прийом пропаганди.

Головна мета книги — відновити історичну справедливість щодо Польщі, яка виставляється чи не головною жертвою Другої світової війни. Обманута союзниками, розтерзана між Німеччиною та Совєтським Союм, і попри те, що формально належала до переможної сторони війни, за результатом опинилася у програші.

Станіслав Кульчицький. «Російська революція 1917 року: новий погляд»

Простому обивателю, як я, ім’я історика Станіслава Кульчицького знайоме з його публікацій в часописі «Український тиждень» та газеті «День». Це, та ще попередньо придбана та відкладена до спокійніших часів його трьохтомна праця «Червоний виклик», стало мотивом для ознайомлення з невеликою книжкою про російську революцію 1917 року.

Олівер Баллоу. «Хай великою буде наша слава. Мандрівки між непокірних народів Кавказу»

Шукаючи літературу про війни у Чечні, зупинив свій вибір на дебютній книзі британського журналіста Олівера Баллоу «Хай великою буде наша слава» (Oliver Bullough, «Let Our Fame Be Great»). Автор довгий час працював штатним кореспондентом у Росії, що дозволило йому належно дослідити проблематику російської колонізаційної політики на Кавказі. Друга його книга, «Остання людина в Росії», зосереджується вже на проблемах метрополії та «титульної нації».

Книга — суміш «записок мандрівника», історичних нарисів та репортажів. Чеченським війнам та вахаббітському і путінському тероризмові присвячено останні два з чотирьох розділів, інші два описують геноцид та важку еміграцію адигів (черкесів) у 19-му столітті, насильне переселення ногаїв, сталінські масові вбивства та депортації карачаїв, аварців, інгушів, чеченців та інших народів в 1944 році. Загалом перші два розділи дають хороше уявлення про те, що кавказці бунтують проти Росії не від хорошого життя.

Ніколай Нікулін. «Спомини про війну»

Спеціально для «Наступної Республіки».

Чи може бути великою перемога, здобута безглуздо великими жертвами, нездарним командуванням, нехтуванням людськими життями, гідністю та мораллю? Перемога, яка зміцнила мури «тюрми народів» та частково легімітизувала цю імперію зла в очах цивілізованого суспільства. Перемога, яка і досі продовжує виправдовувати та відбілювати сатанинський режим вже в очах його колишніх жертв та їх нащадків.

На щастя, ми не єдині, хто задається цими питаннями, та навіть маємо нагоду ознайомитись із поглядом на «велику вітчизняну війну», протилежним офіційному, із перших вуст — від російського ветерана німецько-совєтської війни Ніколая Нікуліна, який третину життя писав «в шухляду» свої спогади про війну, третину життя після того тримав їх при собі (як би чого не вийшло), та лиш на кінець свого життя волею випадку та оточення опублікував їх у книзі «Спомини про війну».