Ірися Ликович. «Татцельвурм. Тірольська історія»

Бажання прочитати цю книгу у мене загорілось вже від самої її назви. Як у великого шанувальника австрійського неофолк-гурту Sturmpercht, від неї в моїй голові починає грати веселий мотивчик їхньої пісні «Der Tanz des Tatzelwurms», а розуміння того, що український автор взяв за основу для книги маловідому широкому загалові альпійську міфологію, змушує прочитати цю книгу незалежно від її вмісту. Зайвим сигналом для мене як меломана була віддалена схожість обкладинки книги на обкладинку альбому гурту Kampfar «Kvass».

Сама книга, звісно, не має нічого спільного ні з неофолком, ні з блек металом, хіба що джерела натхнення: міфологія, природа та мізантропія. Мізантропія тут — не підліткове показне бажання здаватись «лихим», а чиста та зріла ненависть однієї людини до решти людей, які її ніколи не розуміли, не приймали у свої кола та сформували у ній безліч комплексів. Такою постає перед нами головна героїня та оповідач, дівчина Олена із закарпатського села. Засидівшись у дівках, вона виходить заміж за іноземця, дослідника гір та експерта з проблеми сходження лавин, який був у їхньому селі по роботі та підкорив цнотливу горянку як чергову вершину — зі спортивного інтересу. Кевін теж не плекає особливих почуттів до людей, віддаючи всього себе горам, і лиш донечку, яка народжується невдовзі, він любить по-справжньому. Він отримує замовлення на вдосконалення засобів запобігання лавинам у маленькому альпійському селі і вони разом переїздять туди.

Олена, яка від шлюбу з іноземцем чекала розкішного життя в «америках та австраліях», ненавидить і свого чоловіка, і дитину. На підґрунті численних неврозів у неї розвиваються різні тілесні хвороби, які авторка описує із зайвою детальністю. Взагалі, як на таку маленьку книгу, написану тендітною Ірисею, яка невинно посміхається з фото на задній стороні палітурки, тут забагато непристойної фізіології. Очевидно сам час диктує сучасним авторам писати настільки відверто про інтимні речі, не орієнтуючись на консервативних читачів, які б радше не читали подібного:

— Спиш… — ледь не простогнав Кевін, направляючи рукою свого гарячого прутня до мого міцно стуленого та холодного тунелю. — Завжди мріяв взяти тебе сплячою…

Героїня не викликає ні найменшої симпатії, настільки вона ненавидить всіх та себе, але, як ми розуміємо згодом, такою зробило її оточення — особливо у дитячі роки, коли через зовнішню непривабливість із неї насміхалися інші дітлахи та навіть дорослі. У роздумах про вплив оточення на формування особистості героїня і сама знаходить собі виправдання. Власне ці роздуми і представляють найбільший інтерес у книзі. Що таке людина? Чим вона відрізняється від тварин? Чи буде вона все ще відрізнятись від тварин, якщо не усвідомлюватиме свою приналежність до роду людського? Ставлячи такі глибоко філософські запитання, автор зовсім не напускає філософського туману, а відповідає на них на конкретному прикладі, якому — вам належить дізнатись, прочитавши книгу.

Ті, хто уявляє собі альпійські села як асфальтований рай для туристів, буде здивований описом тірольського села Гохобердорфа (очевидно, вигаданого), де відбуваються події. Бо там живе дух старої Європи з її полюваннями на відьом, облавами на вовкулаків, із забобонними, злими та недовірливими людьми. Селяни вірять у нечисту силу та у те, що поява чужих людей, а особливо спроби рятувати їх, селян, від волі божої — лавин, злить цю нечисть, татцельвурмів та альмґайстів та робить частішими напади на худобу та людей. Особливої потреби переносити події книги у Альпи не було, бо легко можна уявити, як би вони розгортались у глухому карпатському селі, а замість татцельвурма була б якась коров’яча смерть, песиголовець, чи інша древня дохристиянська нечисть. Новітня байка про чупакабру тут не підійшла б, бо має дещо комічний характер та не вкрита нальотом сивої давнини.

Таке зображення європейців тішить відходом від стереотипу, який напрошується для драматичного сюжету про українку — «роксолану», — про те, що європейці привітні та добрі напоказ, а насправді холодні та нездатні на нашу українську щирість. Тут же наша героїня зовсім не щира та м’якосерда, а жителі маленького села не привітні навіть напоказ. За браком знання літературних джерел, можу порівняти таке зображення із європейськими кінофільмами «Nói Albinói», «De noorderlingen», «Svidd Neger». До речі, з останніми двома книгу споріднює ще й ключова присутність у сюжеті негра, але не в контексті толерантності та мультикультуралізму, а саме його інакшості та чужорідності.

Захопливий сюжет змушує «проковтнути» невелику книгу за кілька годин та чекати наступних творів Ірисі Ликович. Залишається сподіватись, принаймні мені, що там буде менше фізіологічних подробиць та більше татцельвурмів, кобольдів та тролів. Хоча головний інструмент авторки — це психологія, тому сумнівно, що вона повернеться саме до демонології — яка і змусила мене прочитати цю книгу — як до тла наступних творів.

Ще одна ложка дьогтю у цій невеличцій бочці меду — недостатня вичитка тексту, який не те щоб рясніє, але все ж містить різні опечатки та помилки, зокрема у німецьких словах, як то опущені діакритичні знаки. Крім того, прискіпливий читач насупить брови, читаючи такі деталі, як сліди на снігу, які зберігаються навіть після снігопадів та буревоїв — хоча тут я не впевнений щодо своєї правоти, а інших суперечностей у деталях назвати не можу. Ну а сам татцельвурм на обкладинці, зображення якого взято прямо із Вікіпедії викликає підозру, що і в тексті книги ми зустрінемо енциклопедичний опис міфічної тварюки. Хотілось би більшої уваги до художнього оформлення, але це, як і неуважність до вичитки — вірний супутник мабуть усіх недорогих книг сучасності, принаймні українських.

Щоб не закінчувати на негативі, маю сказати, що нітрохи не шкодую про прочитання цієї книги, бо вона не тільки передає іншими словами атмосферу альпійського села та природи, які оспівують Sturmpercht, а й має цікавий сюжет, яскраве психологічне та популярно-філософське підґрунтя, що відносить її до ряду хорошої сучасної прози.

Додатки

Sturmpercht — Der Tanz des Tatzelwurms




Схожість з обкладинкою альбому Kampfar. Досить віддалена насправді — можливо, в блек металі є і набагато ближчі за схожістю поєднання снігу та місячного сяйва.

Мій пуританський погляд на інтимні сцени та висловлювання у книзі, оформлені в стилі «Цитати великих людей для соціальних мереж». Всі фото авторки з різних джерел в інтернеті. Якщо порушив чиїсь права чи образив чиюсь гідність, прошу робити зауваження.

Де купити*

• Книгарня видавців, 22 грн**;
• Наш формат, 25 грн;
• Книгарня Є, 26 грн;
• Yakaboo, 29 грн;
• Читайка, 29 грн;
• Yees, 31 грн;

* Посилання розміщені без фінансової вигоди, відповідальності за продавців я не несу
** Тут і далі ціна вказана на момент написання замітки