Олесь Бердник. «Пітьма вогнища не розпалює…»

У книзі, жанр якої визначено автором як «психоаналітична феєрія», видатний український фантаст Олесь Бердник розмірковує про природу матерії часу, про глибинні причини несправедливості та людських страждань, про принципи роботи людської пам’яті та відтворення нею ходу подій та про сприйняття світу взагалі. Це стосовно «психоаналітичності». В решті ж цей твір складається з кількох непов’язаних сюжетних ліній, в тому числі взятих із попередніх творів, автобіографічних спогадів, віршів та коротких притч-епіграфів до окремих розділів. Цей роман є першою частиною незавершеної трилогії «Вічне Начало», яка, за словами доньки автора Громовиці Бердник, серед інших сюжетних ліній мала містити повну автобіографію Олеся Бердника. Тож у цій книзі ми застаємо лише початок автобіографії — історії з дитинства, які показують, як формувалась особистість письменника в тоталітарному середовищі. Хоча, як зазначає сам автор, його особистість формувалась більше за якимось своїми внутрішніми правилами, ніж під дією середовища, хоч і воно мало свій вплив.

Серед таких історій з дитинства ми можемо знайти відповідь на питання: чи завжди українці в основній масі були заздрісним, безсовісним бидлом, яке зараз без жодного докору сумління смітить скрізь, де лазить; краде у сусіда, на роботі та в народу, якщо проб’ється до владного «корита»; спивається та морально гниє. Ні, не завжди, відповідає Олесь Павлович, оповідаючи повчальну історію. Одного разу пішовши на повідку у хлоп’ячої компанії, він подався з ними красти яблука та городину, хоч у себе вдома мав і яблука, і овочі — але ж дітям особливо важливо бути заодно з усіма. Його впіймали, і на другий день батько з ганьбою водив по селу, привселюдно соромлячи, малого злодюжку. Значить, ще тоді у людей була якась честь, повага до себе та до чужої власності! Якби ті люди жили зараз, то не було би тієї «розрухи в головах», через яку всі наші сучасні біди. І тут же автор описує, як був свідком поступового винищення цієї честі — крадіжка перестала бути чимось поганим, люди вже не крали, а «брали».

Історії з дитинства Олеся Павловича дозволяють ковтнути тухлого духу тогочасного тоталітаризму. Читаючи їх, дивуєшся, як ще досі може бути стільки людей, які свято вірять у непорочність Іосіфа Сталіна та інші міфи совєтської пропаганди. І чому комуністичну ідеологію та партію не засудили одразу по здобутті незалежності. Ось як, до прикладу, сприймався народом пакт Молотова-Ріббентропа та початок дружби з імперіалістичною NSDAP:

Тяжким випробуванням для тодішньої свідомості був пакт про ненапад з гітлерівською Німеччиною. Досі ми знали, що фашизм є антинародним рухом, що гітлерівська банда — агентура світового імперіалізму, що спілка «держав осі» сформована для боротьби з Комінтерном.

І раптом, зненацька ми прочитали в газетах, що націонал-соціалістська партія — братська партія, що ми з Німеччиною — друзі навіки й ніколи не здіймемо зброї один супроти одного; ми німіли від подиву й містичного остраху, коли бачили на фотографії Молотова в обнімку з Гітлером, а Сталіна з усміхненим, щасливим Рібентропом. Все полетіло шкереберть, критерії танули, як піна на сонці, наші вчителі у відповідь на прискіпливі запитання учнів, як розуміти химерні події, розводили руками, ніяково мугикаючи: «Ми нічого не розуміємо, діти! Напевно, в цьому є якась політична таємниця. Маємо вірити лише в одне: наш мудрий вождь знає, що треба робити!..»

А ось класичне орвелівське переписування історії в угоду мінливій політиці Партії:

Тим часом з бібліотек щезали книги та журнали, де фашизм та націонал-соціалізм згадувалися дошкульним словом, з прокату зняли фільми, навіть історичні, де німців громили вітчизняні війська. Було заборонено показувати стрічку «Щорс» у постановці Довженка, «Олександр Невський» та деякі інші. Ешелони з хлібом, салом, маслом невпинно прямували на захід, вождь твердив про надійний мир, а тим часом прості люди бачили тяжкі сновидіння про війну з німцями, чутлива психосфера народу вже малювала в підсвідомості ті події, котрі сягали корінням у історичний ґрунт, давно запліднений драконячими зубами.

З цінних спогадів того періоду ще варто відзначити переживання часів початку совєтсько-німецької війни. Спершу люди були приголомшені тим, як мудрий вожь Сталін допустив, щоб братня націонал-соціалістична партія вчинила віроломний напад на Совєтський союз. Потім всі надії людей руйнувалися від блискавичного відступу голодних та обірваних совєтських військ та наступу окупантів всупереч гаслам про «ни пяди родной земли» та «бить врага на его территории».

Але, як не дивно, Олесь Павлович вдячний Совєтському союзу за ті гуманістичні ідеали, які він виховував у своїх громадянах. Декларував, хоч ні трохи не виконував. Він розмірковує про те, що якби не був вихований на ідеях соціалізму, то мабуть не зміг би писати про високе призначення людства та прагнення до зірок. Як приклад, він пропонує порівняти картини ідеального суспільства майбутнього, змальовані російським фантастом Іваном Єфремовим, з темами війни, насильства та поневолення, властивим західній науковій фантастиці.

У сюжетній лінії про хлопчика Павла та ілюзіоніста Ойра-хана, яка взята із оповідання «Ілюзіоніст», написаного на початку 1970-х років, автор повертається до однієї з улюблених тем — прибульців, космічних братів, які живуть серед людей та скеровують їх духовний розвиток. В попередніх творах ці прибульці часто пов’язані з гірськими місцевостями — це або мешканці Шамбали—Швета-Двипи—Біловодів, або ж їхній контакт з людьми відбувається високо в горах, як, до прикладу, в «Хто зважиться — вогняним наречеться». Так і тут, Ойра-хан приземляється в українських Карпатах, щоб нести свою мудрість людям. Коріння цієї ідеї мабуть варто шукати у зневірі в людстві, у думці, що люди власним розумом ніколи не досягнуть мирного існування. Хоча звинувачувати Олеся Павловича у зневірі в людстві було б несправедливо, бо його герої зазвичай отримують допомогу позаземних братів тільки через те, що самі її шукають та нестримно прагнуть тих вершин, на яких зустрічають своїх помічників. Та й часто ці помічники обмежуються тим, що кажуть героям, що людству неможливо допомогти, якщо воно не буде допомагати собі саме.

У процесі оповіді своїх справжніх та вигаданих спогадів Олесь Бердник робить припущення, що відрізнити фальшиві спогади від справжніх дуже складно, а іноді й неможливо.

Книга всіяна особистими роздумами автора з різноманітних приводів, які відкривають читачеві неймовірну глибину його розуміння світобудови. Такі роздуми здебільшого пов’язані з ідеями гностицизму, які він часом проектує на явища сучасності. Ось, до прикладу, роздуми над журналістсько-чиновничим штампом «міжнародна арена».

Тепер ще важливіше, аніж в попередні роки, вияснити, визначити: хто ж є правдивим сценаристом і керівником планетарного балагана? Десь самі полі­тики не відкидають такої можливості, бо хіба всі вони не повторю­ють щодня на всі лади сакраментальну фразу: “на міжнародній арені”?

Міжнародна арена! Ось таємниця тисячоліть. Ось де заритий собака нашої пекельної долі. Політики, журналісти, філософи ви­знають цей факт, звикли до нього. Але якщо звернути їхню увагу на таке загальне визнання, то вони, безумовно, загукають про умовність, символічність, відносність такого визначення. Але ж фраза виникла недарма! Закони Слова-Логоса точно, адекватно відобразили страшну реальність, зробивши її буденним фактом.

Цей роман вирізняється з-поміж інших творів Олеся Бердника нелінійністю оповіді, наявністю багатьох непов’язаних сюжетних ліній, чіткою присутністю особистості автора. Напевно цей твір можна назвати постмодерністським, що, можливо, рятує український літературний постмодернізм від ототожнення з молодіжною літературою та підносить його до дорослого рівня Умберто Еко. Хоча сумнівно, щоб постмодернізм взагалі потребував якогось порятунку, як і те, що Бердник потребує віднесення до постмодерністів. За формою роман «Пітьма вогнища не розпалює» можна порівняти з «Землею мертвих доріг» (The Place of Dead Roads) видатного постмодерніста Вільяма Берроуза — та ж нелінійність, багатосюжетність та роздуми над матерією часу та природою світосприйняття. За формою, але аж ніяк не за змістом, бо там, де у Берроуза гомосексуалізм, наркоманія та вбивства, у Бердника — високі почуття, героїзм та прагнення до Надлюдини. Втім, якщо дати волю фантазії, можна провести паралелі і по змісту другої частини (книги) роману, «Воскресіння Люцифера», та іншої книги Берроуза, «Міста червоної ночі» (Cities of Red Night) з того ж циклу, де також присутній персонаж-детектив, об’єкт пошуку якого загубився невідомо де у часі та просторі, а також є передане автором стійке відчуття нечіткості та хиткості реальності. Але знову ж таки, порівняння Олеся Бердника з Вільямом Берроузом можна вважати непристойним і образливим для першого, чого ні в якому разі не слід добиватись.

Стосовно відчуття хиткості реальності, Берднику вдалося передати його дуже яскраво. Читаючи другу книгу, у якій група дітей знайшла таємничий спосіб скинути пута рабської та жорстокої реальності, у які закував планету Узурпатор-деміург, отримуєш таке враження: мало того, що автор сам щиро вірить у можливість такої втечі, але вона й справді реальна і шлях до неї невловимо близький. Цю стежечку ніби бачиш кутовим зором, але від прямого погляду вона завжди вислизає.

Що ж такого жахливого у цьому світі? — спитає обиватель. …Крім самої людини, — іронічно додасть противник сучасної цивілізації. Всупереч тим, хто вірить у гармонійність та красу природи і, на противагу їй — потворність цивілізації, Олесь Бердник не бачить особливої різниці між цими двома жорстокими машинами.

Страждає все: мати, яка народжує дитя, пташка, що кладе яйце, зерно, котре заперечує себе, щоб стати брунькою і паро­стю, клітина, що віддає власне буття для існування многоклітинного організму, волає про справедливість оленятко, спливаю­чи кров’ю в пащі лева, благають від неба рятунку вівці й коро­ви на наших бойнях, де готується для гурманів субстрат буття із страждання й крові, мучиться трудящий для блага абстракт­ного ідола — держави, карається сонце, що зігріває планети з їхнім безглуздим життям, корчиться в апокаліптичному тре­петі світовий простір, засіяний ранами зірок та галактик, праг­нучих в нікуди…

Олесь Бердник
фото з офіційного сайту

Заглядаючи в майбутнє, він змальовує суспільство, близьке до ідеального за сучасними мірками: людство об’єднане, подолано війни, хвороби, перенаселення, забруднення довкілля та інші проблеми; кожна людина отримує повну свободу слова та думки та змалечку виховується у цьому ключі. Можна припустити, що основні декорації взяті з «Туманності Андромеди» та «Години Бика» Івана Єфремова, тільки віддаленість прогнозу у часі зміщено з тисячі років до ста — на кінець 21-го століття. Та автор не зосереджується на описі чергової утопії, наголошуючи на тому, що основної проблеми не вирішено — біосфера та ноосфера Землі все ще заражені вірусом болю та взаємопоїдання. Крім того, будь-які спроби відправити космічні апарати до інших зірок завершуються невдачею — невідома сила викривляє траекторії руху апаратів, повертаючи їх назад. Причина бачиться або в тому, що Всесвіт не дозволяє незрілому людству раніше призначеного часу вилупитись із «яйця», або ж у тому, що сам деміург укріплює стіни своєї в’язниці. Озвучується також думка про те, що Сонячна система стрімко падає у чорну діру або вже знаходиться у ній, за «горизонтом подій». Це можливе посилання на реальну теорію про зірку — «коричневого карлика» Немезіду, що наче б то обертається навколо Сонця та грозить Землі катастрофою.

У цьому передчутті катастрофи навіть утопічне суспільство, позбавлене всіх сучасних вад, не зупиняє молоді уми від усвідомлення свого рабства та того, що Узурпатор лиш прикрасив свою тюрму зовнішньою позолотою, але суть залишається тією ж. Тут Олесь Бердник втілює свою мрію про зародження пост-людства, звільненого від фізичних оболонок. Діти не задовольняються тим, що завдяки голодуванню та медитаціям розвивають у собі здатність до левітації, телекінезу, телепортації та інших маловивчених та суперечливих здібностей. Вони розуміють, що утопічна цивілізація та ідеальне суспільство — це чергова пастка Деміурга та зрештою знаходять спосіб звільнитися та здійснити прорив до Альтернативної Еволюції. Але на жаль, дізнатись подальшу долю юних бунтарів нам не судилося.

Про видання

Книга виходила у світ в трьох виданнях: вперше в 1993 р. у видавництві «Український письменник», вдруге в 2004-му в серії «Всесвіт Олеся Бердника», де вона потрапила у збірку «Чаша Амріти» і втретє в 2011-му році у книзі з назвою «Вічне» до 85-річчя Олеся Бердника тиражем 850 примірників, який, здається, так і не потрапив до книгарень, а розповсюджувався на презентаціях. Мені пощастило замовити ювілейне видання у доньки автора. Слід сказати, що оформлене воно чудово, шкода лиш без ілюстрацій та таким малим накладом.

Бердник О. Пітьма вогнища не розпалює… Психоаналітична феєрія. Науково-фантастичний роман. Київ Український письменник 1993. 303 с.
ISBN: 5-333-01202-4

Придбати на alib.ru / alib.com.ua

Олесь Бердник. Чаша Амріти (збірка). Тріада-А, 2004. 624 с.
ISBN 5-966-8290-09-7

Цю серію та зокрема цю книгу я коротко характеризував у відгуку на «Чашу Амріти»

Книгу можна замовити на сайті серії

Олесь Бердник. Вічне начало. Психоаналітична феєрія. Схід-Захід, 2011. 288 с.
ISBN 978-966-2134-00-04

Можна спробувати замовити в інтернет-магазині «Велесова крамниця», але з огляду на малий наклад її може там вже давно не бути, інакше треба поквапитись.

Донька письменника Громовиця Бердник про книгу

Г.Х.: Роман просто таки кричуще незакінчений — читач вмирає з цікавості, що ж там далі у кожній з сюжетних ліній. Після його виходу автор написав ще один (якщо я не помиляюсь) роман — «Камертон Дажбога». Але чи продовжував він роботу над трилогією «Вічне начало»? Чи є в нас шанс хоча б з якихось чорновиків дізнатись продовження історій Ойра Хана, дітей-втікачів з 21-го століття, дівчини Гейї у пошуках Людини-Квітки?

Громовиця Бердник
фото зі сторінки на Facebook

Так, роман незакінчений — це мала бути трилогія: автобіографія повна та кілька сюжетних ліній. На жаль, не встиг закінчити… Деякі чернетки лишилися — зараз я готую повне видання творів (у цій серії, що «Вічне Начало»), витримки із щоденників, які стосуються незакінчених творів, туди теж увійдуть.

Г.Х.: Чи справді всі ці історії-спогади Олесь Павлович вигадав (згадав?) ще у дитинстві, а для роману лиш довершив їх, чи це повністю художній вимисел пізнішого періоду, ближчого хронологічно до часу написання роману?

У письменника загадково працює мозковий апарат. Батько не дуже розкривав свою «кухню», знаю, що історія Ойра-хана написана ще на початку 70-х — видавалася в США в українському самвидаві під назвою «Ілюзіоніст», а історія Байди і Вогневика написана в таборах у 80-х. А потім, звичайно, він це все використав для свого задуму, як вважав за потрібне. Історія Гейї і Радана частково ще описана в романі «Вогнесміх».

Г.Х.: Листи та статті на тему Альтернативної Еволюції, які вивчає Речислав, були написані спеціально для роману, чи це фрагменти реальних публікацій Олеся Бердника, і таким чином він вплітає свою реальну постать у роман в якості безіменного «дивака з двадцятого віку»?

Це фрагменти реальних публікацій, батькових світоглядних есе під тією ж назвою. В романі він вплітає свою постать.

Г.Х.: Чи можна роман віднести до літератури постмодернізму, зважаючи на наявність деяких її характерні рис: магічного реалізму, опису процесу написання самої книги, фабуляції, історичної метапрози? Які автори та твори надихнули Олеся Павловича на вибір нової для нього структури роману та манери оповіді?

Враховуючи, що в основі постмодернізму лежить гра з читачем, а також переосмислення культурних парадигм недавнього (це за Умберто Еко, оскільки я вважаю, що його визначення літературного постмодернізму — найдосконаліше на даний час), то ця річ цілком в ключі постморенізму.

А що стосується авторів та творів — то якраз у той час він читав дуже багато західної фантастики, яка якраз тоді почала виходити в нас: Роджер Желязни, Хайнлайн, Пірс Ентоні… Читав із задоволенням культурологічні й літературні праці Еко і Мірча Еліаде. Але не думаю, що хтось його на щось надихнув — Олесь Бердник був, безсумнівно, самодостатнім автором, і вибирав те стилістичне оформлення, яке вважав необхідним для дії роману…

Г.Х.: Устами одного з дітей-втікачів озвучується думка, що хліб та злаки взагалі — зло. Що з переходом до монокультурного рільництва первісна людина пішла проти природи, і що люди майбутнього мають відмовитись від рільництва на користь садівництва. Які джерела цієї цікавої думки і чи дотримувався Олесь Павлович сам таких поглядів: не вживав хліба та іншої їжі зі злаків?

Батько в деякий період свого життя досить глибоко аналізував етимологію слів. Тому цілком може бути, це його власні думки-роздуми, на які він, як письменник-фантаст, цілком мав право. Але він, разом із тим, був і мислителем, тому будь-яку свою гіпотезу намагася розвинути у філософську думку. Тобто, це роздум-гіпотеза, вкладена в голову літературного героя, бо йому здавалося це доречним (можливо, він мав намір розвинути це в подальшому, бо ж планувалася трилогія…). Окрім того, не забувайте, що в даному разі персонаж — це підліток, з притаманними вікові максималізмом та бажанням висловитися наперекір. Тому всі «останні промови» дітей-втікачів, якщо ви помітили, носять досить різкий і прямолінійний характер, безапеляційний, і водночас дещо необґрунтований.

Що стосується вашого запитання про звички самого О.Б., то батько не вживав ніяких м’ясних продуктів, включаючи птицю. Але разом з тим, їв яйця та рибу, тобто, строгим вегетаріанцем його назвати важко. Хліб і злакові продукти він вживав.

Посилання

• Роман «Пітьма вогнища не розпалює…» в електронному форматі: бібліотека Чтиво (doc, fb2), торрент-трекер Гуртом (серія «Всесвіт Олеся Бердника» в форматі DJVU)
• Аудіокнига «Пітьма вогнища не розпалює…», читає Галина Шумська: торрент-трекер Гуртом, торрент-трекер aBook Club