Василь Кожелянко «Дефіляда в Москві»

Твори жанру «альтернативної історії» я умовно поділяю на три групи. Перша — чистий уявний експеримент, де автор змінює в історії якийсь факт, а далі дає подіям розвиватись за правилами геополітики, людського фактору, історії загалом тощо, як дають розвиватись бактеріям у чаші Петрі. Метою автора є продемонструвати власну крутість як експерта, мовляв я у мами Збігнєв Бжезинський. Друга — антиутопія, де автор переконує читача, чому одна ідеологія чи політичний устрій гірше іншого, змальовуючи як би було погано якби… Головна мета тут — повчання. Третя група — утопія, і ці твори та їх автори найменше заслуговують на повагу, тому що будучи представниками ідеології-невдахи чи нації-невдахи, вони фантазують про те, як би було добре, якби вони не були невдахами. Як правило, такі твори та їх автори втрачають будь-який зв'язок з реальністю і змальовують вже зовсім фантастичні події, намагаючись виправити не тільки історію, але і дефектну суть своєї улюбленої ідеології чи нації. Точніше вдають, що ніякого дефетку немає, а винен завжди хтось інший, або взагалі не хтось, а випадок. Ідеальним прикладом є те, як росіяни літературний прийом «мандрівник у часі» розвинули до окремого жанру книг про «попаданцєв». «Прастой рускій дєсантнік Іван нєвєдомим образом оказиваєтся в 1917 году і ізмєняєт ход історіі». «Попаданєц» легко виправляє якусь прикру помилку в історії типу усунення царя Ніколая ІІ чи розвалу Сов'єтського Союзу, а далі вже нічого не заважає улюбленій імперії встати з колін та панувати світом.

Книга Василя Кожелянка «Дефіляда в Москві» — якраз з цієї останньої групи, хіба що без «попаданцєв». Ну майже, бо головний герой таки трошечки «попадає» в наші реальні 90-ті, щоб шокуватись від зросійщеного Києва, до якого ми всі звикли. Альтернативні події розгортаються наступним чином. Бліцкріґ закінчується успіхом в 1941 році завдяки тому, що Гітлер залучився підтримкою ОУН та допоміг Україні здобути власну державу. З того місця в України все іде добре вже без сторонньої допомоги, ми швидко стаємо на ноги, згодом перемагаємо і самого Гітлера. До України приєднується Білорусь, держави Кавказу та Балтії, не кажучи вже й про Кубань, утворюючи українську імперію від Балтійського по Чорне по Каспійське море. Росія залишається з Уралом у вигляді української маріонетки з царем Борисом на чолі, українським військовим контингентом, церквою Київського патріархату та забороною російської мови (тобто рязано-вологодсього діялекту української мови). І так далі, аж до яблунь на Марсі.

Але є одне але, яке довзоляє насолоджуватись цією книгою і не дає утворитися нальоту жалюгідності, який супроводжує утопічну альтерантивну історію. Насправді це не серйозний твір, а гумористичний, сповнений самоіронії, яка, на думку багатьох, притаманна українцям та відрізняє українську націю від інших, особливо від північно-східних сусідів. Автор сміється над нашими історичними невдачами, зручно опустивши їх справжні причини — схильність до міжусобиць, невміння ділитись владою та нелюбов до будь-якої влади загалом. Президента Степана Бандеру всі люблять, ОУН об'єднались і більше не сварились та утворили більшість в парламенті, решта партій у якому теж проукраїнські. Сміється над самим собою, постмодерністським прийомом включивши у твір себе та альтернативну версію, наівть дві альтернативних версії, своєї книги. Здається, навіть сміється над недалекими читачами, які надумають сприйняти книгу всерйоз. Для кого абсолютна фантастичність описаного варіанту історії може здатись неочевидною, контрольним пострілом Кожелянко додав здавалось би зайву і нерозвинену сюжетну лінію про НЛО.

Ось так сміючись над собою, вже не соромно і трохи помріяти про Українську Галактичну Імперію.