Дія роману починається в час Другої Світової війни і розгортається через кілька десятиліть потому. Український солдат совєтської армії Михайло Сагайдак у німецькому полоні знайомиться з американським льотчиком Гаррі Соуном та індусом Свамі Рішідевою. Образ Свамі майже містичний — він володіє майстерністю йогів, зокрема навчився довго обходитись без їжі, спілкуватись на відстані зі своїм учителем, а також загалом дуже мудра та освічена людина, знає багато мов, серед них і українську. Можна припустити, що прототипом цього персонажу став Свамі Вівекананда, який сприяв популяризації ідей індуїзму на Заході, головний учень індуїстського святого Рамакрішни, що жив у 19-му столітті, або ж інший, непрямий учень Рамакрішни Свамі Прабхавананда, автор книги «Духовний спадок Індії», який підходить на роль прототипа і по часу, в який він жив. Усі вони, як і герой твору Бердника, проповідували служіння ближньому як суть всіх світових релігій та найвище призначення людини. Вміння Свамі Рішідеви, поряд із мужністю та рішучістю друзів, допомагають їм втекти, але він свято виконує заповідь учителя — не використовувати ці вміння заради власної вигоди, тож і з товаришів бере клятву надалі присвятити своє врятоване життя служінню людям.
Читаючи, як головний герой Михайло втік з німецького полону, можна вже було уявити його подальшу долю по поверненню на «родіну»: арешт як зрадника (пам’ятаймо наказ №270 1941 року), допити, ГУЛАГ. Я готовий був прочитати це між рядків, але аж ніяк не прямим текстом у творі, виданому в 1968 році в совєтському союзі! Та й загалом, що дивно, роман вільний від соцреалістичних маразмів про світле майбутнє. Хоча, мабуть за такі речі його книги й вилучали з продажу та бібліотек. Та і в таборах сам Олесь Павлович був не за красиві очі, і зі спілки письменників його виключали не просто так.
Автор торкається тем, які зараз у багатьох людей викликають цікавість чи навіть захват: окультне підґрунтя Третього Райху, Шамбала, іншопланетні «старші брати» серед нас, розвиток «надприродних» здібностей людини (пишу в лапках, тому що, як і Бердник, вважаю такі здібності природними, але мало дослідженими). Ті, у кого викликають трепет імена Миколи Реріха, Марії Блавацької чи Гвідо фон Ліста, обов’язково знайдуть для себе цікаве у цій книзі.
До слова, іншопланетні гості у Олеся Бердника — завжди саме «старші брати», а не ворожі загарбники, чий образ такий поширений у науковій фантастиці. Він вірить у те, що ніяка ворожо настроєна цивілізація не зможе розвинутись настільки, щоб мандрувати до інших зірок. І справді, важко уявити, як може сучасне розбратане та темне людство летіти до інших зірок, не полишивши війн та сутичок між собою і не об’єднавши для цієї мети зусилля всієї планети. Конкуренції між наддержавами в якості стимулу вистачило лише на кілька польотів до місяця. А до інших планет навіть нашої Сонячної системи літають поки лише автоматичні апарати і навряд чи це скоро зміниться. Але якщо все людство об’єднається у єдиному братерстві, то чи зможуть у нього ще виникнути думки про те, щоб вбивати чи грабувати таких же людей з інших зірок? Ні, тут у нас буде єдиний шлях: вгору, до вищих порядків організації, до подальшого об’єднання із зоряними братами. Як загадкові творці чорних монолітів у «Космічній Одісеї» Артура Кларка, ми зрозуміємо, що розумне життя — це найвища цінність у Всесвіті. Ось і в Олеся Бердника завжди космічні брати прибувають на Землю, щоб скеровувати людей до вершин духу, але не втручатись у їхнє життя безпосередньо, а лише пропонувати руку допомоги тим, хто знайде в собі силу попросити про неї.
Таку історію бачимо в розповіді лікаря Сокола про паломництво до Біловодів-Шамбали. Цю розповідь з розділу «Слово шосте. Чаша Амріти» можна сприймати як окремий твір, оповідання у романі. Імовірно, що основою для цієї історії, окрім власне алтайських легенд про Біловоди, послужив подорожній щоденник Миколи Реріха «Алтай-Гімалаї» чи інші його твори. На такий висновок наштовхує також опис монгольського князя-розбійника Дже-Лами, що отримав освіту у Петрограді, а в пустелі Гобі руками полонених зводив собі місто-фортецю. А взагалі до теми пошуків Шамбали чи Швета-Двипи Олесь Бердник звертався не раз: подібна подорож описується у «Подвизі Вайвасвати» (де ще детальніше описані позаземні гості та їх можливості) та «Лабіринті Мінотавра».
Будучи вихованим на біографічному методі дослідження літератури, де творчий шлях письменника неминуче і нерозривно пов’язаний із життєвим, я не можу не помічати, що деякою мірою Михайло Сагайдак — це сам Олесь Бердник. У обох батько сільський коваль, обоє пройшли війну, і, здається, у стосунках Михайла з дружиною Ніною Олесь Бердник змальовував свій перший шлюб. Тому що складно уявити, як міг щасливий шлюб, а тим більше щасливий шлюб життєлюба Олеся Бердника породити українофоба-сталініста Мирославу Бердник. Але роблячи такі припущення, я ступаю на хиткий ґрунт, тому що не знаю про стосунки Олеся Бердника з його першою дружиною, а про Мирославу Бердник суджу лише з її публікацій. А якщо й задатись метою дізнатись якісь особисті подробиці, то почуватимусь так, ніби пхаю носа не в свої справи. В принципі так воно і є. Цей момент біографічного методу, який межує із «жовтою» журналістикою, мені вкрай не подобається. Але, ще раз звернувшись до нього, маю відмітити дивний збіг: хоч твір написаний 1968 року, у історії кохання Михайла з Ганнусею можна впізнати історію Олеся Бердника і його другої дружини, яка теж за віком годилась йому в доньки, але ця подія сталась 1972-го року — ось що дивно. Можливо, саме ця книга спровокувала такий поворот подій.
Образ Ніни, дружини Михайла, дуже яскравий, що і наштовхує на думку про паралелі з біографією автора. Але якщо вона і не змальована з його особистого життя, то легко можна уявити Ніну як збірний образ корисливої жінки, яка дбає лише про те, щоб жити у розкошах та мати високе становище в суспільстві. Вона контролює всі витрати Михайла, сплановує його життя і задоволена тим, що все йде по її плану. Навіть себе вона переконує в тому, що вона робить благо в першу чергу своєму чоловікові, а не собі. Михайло ж часом ловить себе на думці, що навіть обійми та поцілунки дружини викликають у нього огиду. Автор майстерно передає цю невловиму відразу словами:
Він обняв пухке, тепле тіло дружини. Воно м’яко піддавалося, звично вигиналося для поцілунку. В якусь неуявну мить десь у підсвідомості промайнуло почуття відрази до Ніни. З’явилося й зникло. Звідки, чому? І це вже не вперше…Йому вдається передати думки Михайла не описом власне того, про що він думає, не прямою мовою, а мовою автора, який співпереживає своєму персонажеві. Хоч Ніна описана вродливою, але ось у такі моменти ми бачимо її такою, якою вона є у очах Михайла:
Ляснули двері. В коридорі почулися дріботливі кроки. Михайло звівся з дивана. Радісно зойкнула Ніна, кинула на підлогу сумку, метнулася до чоловіка. Повисла на плечах, припала мокрими губами до його вуст. Одхилилася, сяяла прозорими емалевими очицями, раділа.Михайло часто припадає до чарки і віддається п’яним роздумам над жалюгідністю свого життя. Цей жаль до себе створює додатковий контраст з історіями життя Гаррі та Рішідеви, які знайшли своє призначення та стали гармонійними особистостями, на відміну від Михайла. Контрастує ця картина і з тією гармонією, яку сам Михайло віднайде в фіналі.
Попри яскравість та влучність негативних образів, творчість Олеся Бердника захоплює насамперед світлими та позитивними персонажами. Такими є Свамі, який зробив самопожертву своєю головною метою, Гаррі, який попри всі спокуси звичайного життя, присвятив себе прагненню людини проникнути вглиб Космосу, помічник Михайла Сашко — втілення молодого вченого, не зіпсованого кар’єризмом та пристосуванством. Та найголовніший позитивний образ роману — Ганнуся, дівчина з закарпатського села, донька пастуха, просту та непросто здобуту життєву філософію якого вона перейняла. Вона уособлює незіпсовану чистоту дитячої душі. Ось приклад мудрості Ганнусиного батька:
Гріх, каже, плакати за померлим. Ще за злодієм, за лихим чоловіком, як помре, можна сплакнути. Бо жаль, що чоловік не зумів порядно прожити. А за трудящою людиною навіщо плакати? Одробив своє, одлюбив, пройшов важкий гостинець, треба й спочити.Ця думка про невірне ставлення до смерті, що нав’язується людям, згодом зустрічається і у словах лікаря Сокола, і у записах Свамі Рішідеви, але Михайло остаточно зрозумів її, тільки коли сам пережив ряд важких втрат.
Хоч Михайло ще в молодості дав клятву присвятити своє життя іншим, та лише після багатьох років марно прожитого життя він усвідомлює свою клятву і розуміє, що саме в служінні іншим і варто шукати сенс життя і лише тоді воно буде повним та насиченим. Попри всі трагедії, що випали на його долю, ми прощаємося з Михайлом, сповненим оптимізму. І переймаємо цей оптимізм собі.
Підлість та хижацтво навчають мене бути людяним. Вороги гартують мужність мою. Небезпеки стверджують рішимість досягнути мети.
Іду — нескорений, непереможний, творець і творення, іду із лона Матері Землі до Лона Матері Вселенської. І скажу їй — Матері Безмірності:
— Я єсмь! Не пилинка, Мамо, не ефемера, не нікчема! Син твій рідний! Відкрий обличчя, хочу бачити тебе у всій красі невимовній. Дай напитися з єдиного джерела Істини. Мамо, я повертаюся з довгих мандрів і блукань. Відчини двері до рідної хати, забутої з давніх-давен. Хочу поглянути в рідні очі твої, послухати правічну казку.
Навіть смерть з твоїх рук стане для мене Чашею Амріти — Чашею Безсмертя. Де моя Чаша, Мамо? Ти чуєш — я йду…
Короткий переказ
Увага! Короткий переказ твору може зіпсувати вам його прочитання, розкривши несподівані повороти сюжету та інтриги. Крім того, він позбавлений всілякої художньості і описує лише сюжет роману. Якщо застереження вас не лякає, тисність «Показати»
Замість пролога. Майя
Совєтський солдат Михайло Сагайдак, потрапивши у німецький полон, опиняється у каторжному таборі в Альпах. Там він знайомиться з індусом Свамі Рішідевою та американцем Гаррі Соуном. Свамі виявляється дуже освіченою людиною, йогом, володіє багатьма мовами, в тому числі українською. Вони здружились, багато розмовляють, розповідають про себе. Свамі розповідає, що тримає мислевий зв’язок зі своїм духовним наставником з Індії, і той пророкує їм трьом довге життя. Коли в’язнів годують, Рішідева завжди віддає половину своєї порції друзям, кажучи, що йому вистачає і цього. Вони сплановують втечу з табору та втікають. Довго ідуть горами, їх переслідують. Коли їх оточують німці і ситуація здається безнадійною, Свамі бере з друзів клятву, що решту життя вони проживуть заради інших, і тоді їм дивним чином вдається врятуватись з оточення.Слово перше. Павутина
Михайло Сагайдак став поважним вченим-астрофізиком, готується до захисту докторської дисертації. Але життя не приносить йому задоволення. Він не кохає свою дружину, яка намагається ним маніпулювати та зацікавлена лише в матеріальному благополуччі та високому становищі. Йому сниться рідне село та дитячі роки, коли всі мрії здавались реальними. Від пропозиції поїхати в село на вихідні дружина Ніна зневажливо відмовляється, забороняючи навіть синові туди їхати. Сьогодні його день народження і дружина нагадує йому, щоб той після роботи прибув у ресторан на святкування. Михайло роздумує над тим, як його затягнуло у рутину буденного життя.Молодший колега Сашко ділисься з Михайлом новими фотографіями квазарів та пропонує включити цю тему до дисертації. Михайло продумує, як це зробити, але він розуміє, що така дисертація не пройде комісію як надто вільнодумна. Сашко запрошує його на зустріч молодіжного дискусійного клубу «Космос і Я», а Михайло у відповідь запрошує Сашка в ресторан на його день народження. Його чекає лист із Індії від Свамі Рішідеви та Гаррі Соуна, який в той час приїхав до Свамі. Вони розповідають про свої життя після війни. Свамі після полону повернувся до Індії та став біофізиком і вивчає знання йогів з наукової точки зору, а також взаємозв’язок неживої та живої природи. Він знайшов супутницю життя Лілу. Гаррі після війни став льотчиком-випробувачем, працює в НАСА, готується до польоту в космос. Вони запрошують його на філософський сипозіум до Праги. Михайлові гірко від того, що він не має чим відповісти своїм друзям: він не знайшов ні супутниці життя, ні свого призначення у ньому. Післявоєнною біографією теж похвалитись не може: по поверненні з полону його заарештували та довго намагались звинуватити у державній зраді. Він вступає до університету, вчиться на астронома. Вночі розвантажує вагони. Потім аспірантура. Знайомиться з Ніною, вона його женить на собі.
Подумавши над тим, що писати про це все не варто, він надсилає коротку телеграму про те, що зустрінеться з друзями на симпозіумі.
Ввечері іде в ресторан, де зустрічає Сашка, який почувається ніяково серед високого товариства, але Михайло вмовляє його залишитись. Сівши за стіл, він спершу вислуховує вітання а потім лише мовчки п’є та віддається п’яним думкам. Він зневажає приземленість своїх колег-вчених та власну нікчемність. Всі насолоджуються вечором, забувши про іменинника, тільки Сашко поглядає на нього із докором.
Слово друге. Куди йде людина?
Михайло, Гаррі та Свамі зустрічаються на симпозиумі в Празі. У них небагато часу до початку конференції, тож вони лиш встигають обмінятись люб’язностями. Друзі помічають, що Михайло виглядає засмученим.Відкривається симпозіум. Тема обговорення: «Куди йде людина». Представники західних країн наполягають на тому, що розумне життя — це випадковість, а єдине, що чекає Людину — це смерть та забуття. Їхні виступи повні песимізму та фаталізму. Свамі намагається довести єдність природи з людиною та наявність вищої мети, поки що нез’ясовної, але яку потрібно активно шукати. Виступає також Гаррі Соун, кажучи про безглуздість людських чвар та песимізму перед лицем Космосу і що всі сили розуму слід кидати на дослідження Всесвіту. Представники совєтської делегації також висловлюють оптимістичні погляди на майбутнє людства. Дискусії продовжуються навіть під час перерви — у фойє шведський вчений сперечається із Свамі. Свамі доводить йому, що очевидне — не завжди об’єктивне, тому потрібно розширювати рамки сприйняття.
До Свамі підходять Михайло та Гаррі і дискусія припиняється заради розмови старих друзів.
Слово третє. Вона
Михайло поїздом повертається з симпозіуму. Сидячи в купе, він милується вечірніми закарпатськими пейзажами та продовжує думати над почутим на симпозіумі. Він згоден зі своїми друзями у тому, що мета людства повинна бути у єдності, але сам не може собі уявити, якою повинна бути ця єдність. В голові лунають заперечення опонентів оптимістичних теорій, мовляв, утопічність заважає науковому мисленню.Щоб розвіяти роздуми, виходить у коридор пройтися. У проході сидить, дрімаючи, молода дівчина. Він просить провідницю пересадити дівчину до себе у купе, бо воно порожнє. Провідниця спершу заперечує, і жартома пропонує Михайлові, раз він такий щедрий, купити дівчині квиток у купе. Михайло радо погоджується, і дає провідниці гроші, щоб та купила квиток на наступній станції.
Влаштувавшись у купе, дівчина дякує Михайлові. Вони знайомляться. Виявляється, Ганнуся цікавиться астрономією та навіть читала книгу Михайла. Вона закінчила школу із золотою медаллю та їде у Київ, щоб вчитися на астронома. Вона розповідає про свого батька, який був пастухом і навчив її глибокої життєвої мудрості. Він помер, а нещодавно померла і мати Ганнусі. Лягають спати, і Михайло ще довго схвильовано думає про неї.
На наступний ранок Ганнуся продовжує розповідь про свого батька. Він був неспокійною душею, відслужив у війську, був поранений. Все поривався то на заробітки, то у мандри, то в ліс, доки не зустрів старого самітника, після бесід з яким став просвітленим та умиротвореним пастухом.
Михайло вражений життєвою філософією Ганнусі та її батька і тим, як вона контрастує з почутим на симпозіумі. Вони домовляються про наступну зустріч.
Повернувшись додому, Михайло продовжує думати про Ганнусю і через це почувається незручно перед дружиною. Вона все більше його дратує. Він думає над тим, що їх сім’я ще тримається тільки завдяки синові, але і син росте з міщанським світоглядом, як у Ніни.
Наступного дня вони зустрічаються. Ганнуся розповідає, що їй наснився тривожний сон про Михайла. Після цього вони ідуть на морозиво, а потім пливуть на пароплаві по Дніпру та виходять на безлюдному піщаному пляжі, щоб покупатись. Михайло все більше зачаровується Ганнусею і в один момент цілує її. Ганнуся відповідає взаємністю на його почуття і каже, що шукала його все життя, не зважаючи на різницю у віці та всі інші перешкоди.
Слово четверте. Мара
Наступного ранку Михайло прокидається з чудовим настроєм. Сьогодні знову має бути зустріч з Ганнусею. До дисертації залишається кілька днів. До них додому заходить колега Ніни, Женя Лігосов. Він розповідає про нові експерименти, які мають пояснити суть кохання та інших психологічних явищ з точки зору фізіології. Михайло обурюється від таких віроломних тверджень, каже, що кохання неможливо кібернетизувати. Лігосова смішить реакція Сагайдака і він каже, що все на світі запрограмоване від народження, а такі речі як кохання та душа — це людські ілюзії.Не в силі працювати над дисертацією, Михайло виходить надвір, прогулятись перед зустріччю. В умовлений час Ганнуся не з’явилась. Простоявши кілька годин, Михайло сам не свій іде додому, по дорозі зайшовши у відділок міліції. Він хоче подати заяву про зникнення, але не знає ні місця проживання Ганнусі, ні звідки вона, ні навіть прізвища. Він продовжує пошуки в університеті, теж безрезультатно.
Наступного дня до нього знову заходить Лігосов та настирно тягне до себе у лабораторію, начебто показати доказ своїх слів. Михайло довго опирається, але Женя все ж його вмовляє. В інституті фізіології їх чекає, за словами Лігосова, «експонат» — тіло молодої гарної дівчини, яку збило авто. Тіло помістили у анабіотичну камеру в надії, що в майбутньому її можна буде воскресити. Лігосов намагається пояснити, що життя не може мати якогось глибокого сенсу, якщо у ньому стаються такі безглузді речі. Прийшовши до тіла, Михайло впізнає у ньому Ганнусю. Він розбитий. Пояснює Лігосову, звідки її знає, просить довзолити поховати її. Лігосов розуміє стан Михайла, але просить його спершу подбати про дисертацію, а про це обіцяє попіклуватись пізніше.
Настає день захисту дисертації. Михайло все ще у розбитому стані. Почавши виступ, він сильно відхиляється від теми дисертації та розповідає про паралельні світи та єдність всього у всесвіті. Його захист переривають під приводом хвороби дисертанта. Ніна лютує, тому що вона запланувала бенкет, а Михайло зірвав захист та зруйнував всі її плани. Лігосов теж намагається врозумити Михайла.
Сагайдак просить Женю передати, що він не вийде на роботу і бере відпустку за свій рахунок, щоб поїхати в село до батьків.
Слово п’яте. Весілля
Михайло приїздить у рідне село на Дніпрі. Він розмірковує над сенсом життя, намагається знайти причини жити далі. Дорогою від причалу зустрічає знайому бабусю, яка теж повертається з Києва, допомагає їй нести її ношу. Бабуся розповідає, як швидко зараз молодь забуває старі звичаї, що не почути вже ввечері пісні селом. Михайло приходить до батьківської хати, зустрічає матір. Вона одразу бачить, що він засмучений, він розповідає, що сталось. Мати йде за батьком-ковалем у кузню, скликає родичів на вечерю. Гості п’ють, радіють Михайлові. За столом ведеться суперечка про те, чи є у людини душа. Один дядько особливо завзято намагається довести, що ніякої душі немає. Він нагадує Михайлові Лігосова, гіршу його копію. Михайло та його батьки наполягають, що людина — не просто фізіологічний автомат. Михайло сп’янів та вийшов до лісу подихати. Лягає на галявині і йому являється Ганнуся з вісьмома дівчатами-подругами. Михайло не може зрозуміти, чи він марить, чи він насправді став свідком надприродного. Ганнуся пропонує йому оженитися і дівчата їх вінчають.Батьки знаходять Михайла на галявині, він без тями. Знаходять машину, відвозять його до Києва. Він отямлюється у своїй квартирі, чує розмову Ніни з лікарем. Потім його везуть у лікарню. Михайло все ще в полоні побаченого у лісі. До нього заходить психіатр лікар Сокіл. Лікар привітний та лагідний. Він розпитує Михайла і той йому розповідає, що сталося, і що він не вважає себе божевільним, а лісове весілля — галюцинацією. На диво, лікар вірить йому і пропонує Михайлові послухати у підтвердження цього свою історію.
Слово шосте. Чаша Амріти
Лікар Сокіл розповідає Михайлові історію свого життя. Він народився в родині дрібного дворянина. Вивчився на лікаря. Воював у царській армії Колчака. Його загін оточили і розгромили в передгір’ях Алтаю. Він дивом врятувався і його, пораненого, підібрала дівчина Ксеня, яка жила з батьком в старовірському поселенні. Довго виходжували його. Згодом Ксеня та Григорій попросили у батька благословення на шлюб. Серед рідновірів ходили перекази про Біловоди, у яких Григорій легко впізнав легенду про Шамбалу чи землю Швета-Двипа. У поселення прийшов мандрівник, який оповідав цю легенду та збирав людей у похід на Біловоди. Сокіл спілкувався з мандрівником, і він виявився дуже освіченою людиною. У похід з ним зібралась група старовірів, серед них і Ксеня з Григорієм. Похід був дуже важким і затягнувся на роки. По дорозі вони потрапили у полон до знаменитого князя-розбійника Дже-лами, який будував у пустелі Гобі місто-фортецю. Щасливим випадок врятував їх і вони продовжили шлях у Тибет. З усієї групи живими дістались Біловодів тільки Сокіл та Ксеня. Це виявилось заховане у горах поселення іншопланетних людей. З одним із них Григорій багато розмовляв. Іншопланетний брат оповів йому, що суть життя у єдності всіх живих істот, і що поки не буде досягнута ця єдність, немає сенсу відкривати людям інші знання чи давати безсмертя. Настановивши Сокола на повернення додому, він пояснив, що у Біловодах не варто шукати спокою, тому що чим вища істота, тим запекліше вона бореться із хаосом, а отже тим менше спокою має. Дорога додому була теж довгою та важкою. Невдовзі після повернення Ксеня померла. Григорія згодом заарештували. Він працював лікарем у таборах. Потім його реабілітували і він повернувся на Україну, щоб працювати психіатром в Києві. Він спостерігає за людьми, особливо молоддю, і сподівається побачити у них ту іскру прозріння, про яку чув у Біловодах.Таким чином він підбадьорив Михайла, щоб той не сумнівався у справжньості свого видіння і сподівався на подальші зустрічі з Ганнусею.
Одразу ж Михайло пише листи про те, що з ним сталось, до Гаррі та Свамі. Гаррі відповідає телеграмою, у якій підбадьорює його та повідомляє, що він летітиме на Місяць і не певен, чи повернеться.
Свамі відповідає листом, у якому співчуває Михайлові, але і радіє за нього, що тому випав важкий шлях, який загартовує дух. Рішідева пише, що працює в галузі кібернетики тонких енергій, науково досліджує знання йогів. Його робота розкриває шляхи до індивідуального безсмертя та воскресіння мертвих. Але він не схвалює оживлення людей з анабіотичного стану, у якому знаходиться Михайлова Ганнуся, тому що у такому тілі вже немає тієї особистості. Він запрошує Михайла провідати його в Індії.
Невдовзі Михайло отримав звістку, що Гаррі загинув у польоті на місяць. Метеорит пробив обшивку корабля і Гаррі помер від розгерметизації, а його корабель збився з курсу та попрямував до Сонця.
Михайло дуже засмутився, але лікар Сокіл заспокоїв його, сказавши, що смерть — це лиш перехід у інший стан, а не те страховисько, яке з неї зробили люди.
Слово сьоме. Самадхі
Михайла виписують з лікарні, він повертається додому. Дружина радіє, і вже сплановує йому повторний захист дисертації. Але Михайло зупиняє її, кажучи, що не хоче захисту і не хоче незаслуженого звання. Ніна на це ображається і каже, що в такому разі їм взагалі краще розлучитись. Михайло на все погоджується, і готовий залишити їй все майно. Виявляє бажання забрати собі сина, якщо той захоче залишитись із ним.Від цієї розмови він отримує величезне полегшення. Іде на роботу, де його чекає купа кореспонденції, серед якої пакунок з Індії. Там листівка від Свамі, лист від ньго та зошит, списаний його почерком, а також лист від його дружини, у якому йдеться, що Свамі помер, не вийшовши з медитативного стану самадхі. У листі Свамі пояснює, що йому залишилось недовго, і він використовує цей час, щоб проводити свої дослідження стану медитації самадхі. У зошит він виписав результати та роздуми, які мають зацікавити Михайла. Він вже не відчуває втрати, тому що розуміє, що Свамі назавжди з ним.
Телефонує Лігосов, співчуває сімейним негараздам Михайла з Ніною та каже, що його переводять в інший інститут, і він може організувати видачу тіла Ганнусі Михайлові, щоб той міг її поховати, як хотів. Михайло дякує. Він планує відвезти тіло у Карпати і поховати там. У цей момент йому знову являється Ганнуся та нагадує, що вона теж завжди з ним, і їхнє кохання буде жити вічно.
До кабінету заходить Сашко та запрошує Михайла на зустріч молодіжного клубу «Космос і Я». Михайло радо погоджується і йде вечірнім Києвом, розмірковуючи над своєю єдністю з природою, близькими людьми, мовою та історією, і що у цій єдності і є Чаша Амріти — безсмертя.
Про видання з серії «Всесвіт Олеся Бердника»
Крім власне роману «Чаша Амріти» у книзі ще є повість «Вогняний вершник», п’єси «Остання ніч» та «Тартар» та роман «Пітьма вогнища не розпалює…».
Замовити можна на сайті серії, щоправда не готовий ручатись за цей сайт, оскільки не мав із ним справи. Потримані версії старіших видань можна замовити через Alib.com.ua.
Хм, а я й не чув про цього автора, так само як і про alib.com.ua. Щось купував з цього ресурсу? Які відгуки?
ВідповістиВидалитиВсе залежить від продавця. Сам сайт — дошка оголошень, а не інтернет-магазин. Я замовляв дещо з Росії через alib.ru, все було гаразд. Там на сайті є чорний список: http://alib.com.ua/blist.phtml , то в будь-якому випадку продавці, у яких не одна книга продається, не зацікавлені туди потрапити.
Видалити