Дмитро Корчинський «Війна у натовпі»

Ця книга — збірка спогадів різних авторів про різні військові конфлікти 1990-х років (Абхазія, Придністров'я, Чечня, Югославія), про побут совєтської армії кінця 80-х, про деякі події в Україні. А також про совєтський контингент у В'єтнамі в 1970-х, учасником якого був Валерій Бобрович.

Хоч автори різні та у всіх різний стиль, але все цікаво читати. Окрім хіба що спогадів «Полковника Боровця» про Казахстан, які мені видались аж надто ексцентричними. Щось у стилі «Зєльоного слоніка». Найсерйознішим автором з ватаги мені видається «Сотник Устим», він же Валерій Бобрович. У нього є своя книга спогадів про Абхазію, яку я дуже рекомендую — «Щоденник сотника Устима».

Про участь УНСО в Придністровському конфлікті рекомендую нещодавно видану та вже навіть перевидану книгу Валерія Пальчика «УНСО: Перший посвист куль».

До речі, про перевидання. Звісно дякую видавництву Залізний Тато за можливість почитати паперову версію книги, оригінальне видання якої давно стало раритетом. Але вони просто взяли відсканований текст оригінальної книги, прогнали його через OCR, типу ABBYY Fine Reader і переверстали, схоже навіть не читаючи. Тому майже на кожній сторінці є артефакти від розпізнавання — наприклад «воші» замість «вони», «приднісгровці», слова розбиті дефісами там, де був перенос тощо. Краще б вони зробили репринтне чи факсиміле видання. Принаймні можна було б читати без прокльонів. Відповідальність за теракт взяла на себе керівник проекту Ірина Голуб, цитую з Фейсбук: «Я налажала. І так, мені прикро, соромно і неприємно, але так часом буває, навіть коли дуже стараєшся.». Але схоже це не той випадок, коли стараєшся. Бо там достатньо було б один раз прочитати текст перед тим, як віддавати на друк.

Сергій Трохим «1986. Чорнобильські хроніки»

У книзі зібрані спогади київських телевізійників про наслідки аварії на ЧАЕС. Одним із них на той час був і автор (справжнє ім'я — Сергій Дишленко). Спогади своїх колег, я так розумію, автор записав з їхніх слів.

Павло Шандрук «Армія звитяги»

Ім'я Павла Шандрука, вочевидь пропустивши повз вуха на уроках історії в школі, я вперше закарбував у пам'ять років десять тому, почувши в пісні гурту Русич слова: «Ми пам'ятаєм велич Шухевича і здобутки Шандрука». Після короткого ознайомлення зі здобутками на Вікіпедії, поставив собі зарубку прочитати колись його книгу спогадів «Армія звитяги», що вийшла 1959 року у США в англійському перекладі під назвою «Arms of Valor». У примітках до книги ще згадується українське видання, яке в той час планувалося, але схоже що воно ніколи не вийшло. І рукопис теж мабуть втрачено, тому що коли зрештою книгу видали в Україні в 1999 році під назвою «Сила доблесті», це був переклад з англійської.

Нещодавно мені пощастило знайти та придбати те оригінальне видання 1959 року та закрити десятирічний ґештальт, таки прочитавши книгу.

Микола Кравченко (упорядник). «День провокатора. Спогади учасників Першогрудневого повстання 01.12.2013»

Революція Гідності почалася не з поста Мустафи Наєма у фейсбуці із закликом іти на майдан, і не з побиття студентів, які відгукнулись на той заклик. Вона почалася 1 грудня 2013 року протистоянням на Банковій, коли націоналісти зібрались захопити будівлю Адміністрації Президента, оточену кордоном внутрішніх військ. На той момент «майданівцями» була вже захоплена КМДА на Хрещатику, тож було цілком логічним не зупинятись на досягнутому. Але офіційна опозиція швидко відхрестилась від цієї акції, назвавши націоналістів провокаторами та закликавши багатотисячний майдан стояти на місці та «не піддаватись на провокації». Значною мірою через цей ніж у спину атака захлинулась, перемога революції відстрочилась на два місяці, а ціна цієї перемоги сильно зросла. Та й сам факт перемоги залишається під великим сумнівом.

На такому висновку сходяться автори спогадів із збірки-фотоальбому «День провокатора» від видавництва Орієнтир. Учасники протистояння діляться своїм баченням подій, обставинами, які змусили їх опинитися там, а також подальшою долею. Це все ті, на кому й трималась ця революція, хто був після того на передовій в найгарячіших точках Києва, і хто з початком війни в числі перших пішов захищати територіальну цілісність України. Здобутки цих людей згодом приписали собі ті самі політики, які обізвали їх провокаторами. Не пригадую, щоб хтось за це вибачався. Але історія по-троху розставляє все на свої місця, і Орієнтир зробив у це свій внесок.

Яків Гальчевський-Войнаровський «Проти червоних окупантів»

Книга трохи програє в порівнянні з «Холодним Яром» (несправедливе порівняння, бо будь-яка книга програє в порівнянні з «Холодним Яром»), але однозначно стоїть у одному ряду із ним. Важко простежується нитка подій, але це мабуть тому, що й учасникам тих подій важко було стежити за сюжетом, який розгортався навколо них та головними героями якого вони були. Хоча з іншого боку облік втрат та здобутків у боях переважно наводиться точний, тож вочевидь отаман вів якісь записи, які згодом були оформлені у книгу. Цікаво лиш, наскільки ця статистика правдива, а наскільки «рибацька історія». До прикладу, в одному з боїв з боку козаків загиблих 9, а в «червоних» аж 150 душ. Хоча, зважаючи на облюбовану совєтами тактику Zerg rush a.k.a. «шапкамі закідаєм», повірити не так і складно.

Рекомендується всім шанувальникам української військової мемуаристики та історії України. Бонусні бали, якщо ви при цьому з Поділля, оскільки переважна більшість подій відбувається тут, і є шанс почути багато знайомих топонімів.

Микола Костомаров. «Дві руські народності»

Спеціально для Наступної республіки.

Тема «Україна — не Росія» актуальна, відколи перша знається з другою. Бо від часів Переяславського довогору наші північні сусіди та їх п'ята колона в нашій країні заперечують існування української нації та намагаються нав'язати росіян нам у «старші брати» або казками про «братні народи» (авжеж один із них має бути старшим) продовжують заганяюти Україну в пастку, незалежно від зміни влади та устрою Російської імперії.

Роман Коваль. «Кармелюки»

Спеціально для «Наступної республіки».

Українські визвольні змагання 20-го століття — невичерпне джерело натхнення для боротьби навіть сто років по тому. І здається, тодішні козаки та гайдамаки здогадувались, що їхня діяльність не пройде марно навіть після нищівних поразок, бо служитиме дороговказом для наступних поколінь, тому залишили нам багатий спадок воєнної мемуаристики.

Один із невідомих донедавна широкому загалові спогадів опублікував знаний дослідник історії того періоду Роман Коваль у складі збірки під назвою «Кармелюки». Головний твір збірки — рукопис невідомого автора «Короткий нарис історії Запорозького куреня ім. отамана Янка Кармелюка». Він описує історію формування, походів, боїв та поневірянь згаданого підрозділу армії УНР. Сформований наприкінці грудня 1917 р. в Кам'янці-Подільському, курінь пройшов за два роки з сотнями боїв по всій Україні.

Володимир Рутківський. «Сині Води»

Спеціально для «Наступної республіки».

Як усякий талановитий дитячий письменник, Володимир Рутківський пише такі книги, які залюбки читають і дорослі. І те, що цих книг не було у вашому дитинстві, змусить вас заздрити своїм (майбутнім) дітям, які обов’язково читатимуть їх у підходящому віці. Після трилогії «Джури», яка принесла письменникові всеукраїнську популярність, він подався далі вглиб історії, щоб висвітлити одну з її білих плям у романі в двох томах «Сині води».

Ніл Хасевич. 1905‒1952 (альбом)

Слідом за чудовим альбомом робіт майстра графіки та пропаганди Ніла Хасевича від видавництва «Терен», мені до рук потрапив інший альбом того ж року випуску від іншого видавництва. Маю нагоду порівняти один з іншим, тож тут опишу лиш саме технічне та естетичне виконання книги.

Ніл Хасевич. Воїн. Митець. Легенда

Спеціально для «Наступної Республіки».

Ніл Хасевич — це людина, яка створила візуальний образ пропаганди ОУН. Його дереворити знайомі усім, хто хоча б поверхово цікавився тематикою Української Повстанької Армії. Але ім’я автора цих листівок та агіток не лежить на поверхні і для широкого загалу залишається невідомим. Та для генія пропаганди це лише додаткова похвала — коли його особистість залишається у тіні власних творінь. Отже ідея — вище авторських амбіцій, отже мета, заради якої було покладене життя, живе далі.

Святослав Липовецький. «Українські Січові Стрільці: галицькі воїни Архистратига Михаїла»

Невелика брошура для 2-3-годинного читання коротко та ємко висвітлює історію легіону та згодом полку Українських Січових Стрільців. Прибризно ту ж задачу виконує розділ «Українські Січові Стрільці» Богдана Гнатевича з книги «Історія українського війська», але сприймається той значно важче, будучи суцільною мішаниною дат, імен та географічних назв. Праця Липовецького, хоч і містить майже той самий набір фактів та дат, упорядкована таким чином, що читається легко, зображує події не очима учасника подій, яким був сотник Гнатевич, а дослідника — з описом тогочасних зовнішньо- та внутрішньополітичних подій, з аналітикою, висновками та підсумками, зокрема щодо втрат стрільців, з хронологічними таблицями та біографічними довідками. У окремих параграфах ідеться також про інші військові формування, кадри яких формувались у тому числі з бійців УСС: про Січових Стрільців — «есесів» та Українську Галицьку Армію. В «Історії Українського Війська», щоправда, цим формаціям відведені окремі розділи, точніше, СС — глава у розділі «Військові сили часів Центральної Ради», а УГА — однойменний розділ, але і у такому стислому вигляді параграфи корисні тим, що можуть зацікавити читача у подальшому вивченні історії.

Дмитро Гойченко «Червоний апокаліпсис. Крізь розкуркулювання та голодомор»

Слідом за «Жовтим князем» Василя Барки я хотів прочитати документальні підтвердження художніх інтерпретацій трагедії Голодомору. І оскільки на слуху був прецедент виходу у видавництві А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА російськомовної книги спогадів свідка та учасника розкуркулення Дмітрія Гойченка, то вибір пав саме на неї.

До речі, про прецедент. В анотації на задній палітурці, яка написана українською, сказано, що «це єдина книжка, яку наше видавництво свідомо публікує в Україні російською мовою (з тексту видно, що ламалася не тільки душа, а й мова). Щоб прочитали ті, хто ще й донині зманює Україну в “комуністичний рай”…». Стосовно останнього не згоден — адепти «вєлікава прошлава» та кремлівської мумії не стануть читати цю книгу ні українською, ні російською мовою, тож заради них не варто було опускатись до «общєпонятного». А от щодо ламання мови — загалом слушна ідея, бо текст рясніє українізмами, які редактор першого видання Павел Проценко забезпечив примітками та подекуди виправив (а отже рукопис ряснів ними ще більше), іноді потішно помиляючись у оригіналах. Так, наприклад, він подав називний відмінок слова «стодола» як «стодол». Словом, мова у Гойченка таки ламалась, але сьогодні достатньо поговорити на вулиці з людьми — що російсько-, що україномовними, щоб наслухатись ще більш ламаної мови, тож і тут немає великої доцільності відмовлятись від перекладу книги на українську.

Василь Барка. «Жовтий князь» (том 1, 2)

— З осені дуже голодні, а зовсім — від грудня.
— Від грудня? Тепер нема такого місяця.
— Ні, є грудень.
— Нема, вже нема! Тепер місяці нові — вчора нам сусід сказав.
— Як по-новому грудень?
— Зветься: трупень.
— Січень — як?
— Зветься: могилень.
— А ті, що попереду?
— Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень.
— А після січня?
— Лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень, а далі я забув…

Книгу Василя Барки «Жовтий князь» нещодавно вилучили з обов’язкової шкільної програми української літератури. Відповідальні за це, звісно, керувались власними інтересами, чи то пак інтересами сусідньої держави, але ця книга і дійсно занадто жорстока, щоб змушувати дітей її читати. Навіть не кожен дорослий стійко витримає всі ті жахи, що їх описує автор. Та на жаль, це не такі жахи, які забуваються після поганого сновидіння, а страшна правда життя, про яку забувати не можна.

Святослав Липовецький. «Обличчя звитяги. Стрілецькі світлини»

Людям, зацікавленим історією України, а особливо однією з героїчних її сторінок — Українськими Січовими Стрільцями, варто звернути увагу на книгу-альбом Святослава Липовецького «Обличчя звитяги». З відреставрованих фотографій, зібраних у альбомі, на нас дивляться молоді українські хлопці та дівчата, яким пощастило вступити до лав першої з часів Полтавської битви 1709-го року української військової формації, що воювала проти Російської імперії. Після цього у них було ще багато нагод повоювати з московитами, але легіон УСС став хорошим почином у цій справі та, понад те, цілим культурним явищем.

Дмитрий Гойченко. «Голод 1933 года». Глава «Герой Блажевский — мститель народный»

Публікую розділ одного зі спогадів з книги «Крізь розкуркулювання та голодомор» Дмитра Гойченка, що 2012-го вийшла у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та пережила друге видання вже у цьому році. Цей розділ нехарактерний для всієї книги, де здебільшого описується досить млява та фаталістична реакція селян на колективізацію та хлібозаготівлю, що супроводжувались невимовними звірствами червоної влади. Для цього були причини, адже тих, хто повставав проти нелюдської влади, було винищено здебільшого ще десять років до того, а ті, що залишились, були налякані, розгублені та зневірені. Але у цьому розділі описано одне з останніх вогнищ першої хвилі збройного опору більшовикам, історію братів-гайдамаків Блажевських. Ідеться тільки про одного з них, але згідно досліджень Андрія Тегерішвілі та Романа Коваля, їх було п’ятеро братів. Судячи зі сцени загибелі, Гойченко розповідає про Степана Блажевського.

Роман Коваль. «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею»

Найактивніший популяризатор новітньої історії України та її визвольної боротьби Роман Коваль щороку видає в якості автора та упорядника по кілька книг. Але кожною з них він піднімає такі пласти цікавих тем, яких зацікавленому читачеві вистачить не на один рік дослідження, тож не так вже й легко перечитувати одразу після виходу в світ все, до чого докладе руку пан Роман. Особливо, якщо на цей потяг, який стартував ще у 1990-х та все більше прискорюється, ви спізнились і мусите наздоганяти, читаючи і старіші праці, і слідкуючи за появою нових.

Так, книгу «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею», яка вийшла у 2011 році та вже встигла пережити одне перевидання, я спромігся прочитати через два роки. А за чергову працю Коваля не візьмусь, доки не прочитаю кілька книг про Українських Січових Стрільців, бо давно вже кортіло побільше дізнатись про це славне військо, а історія Михайла Гаврилка остаточно утвердила мене в цьому прагненні.

Богдан Леськів. «Перша криївка (екскурс в нашу юність)»

Героїчна складова у приналежності до українського націоналістичного підпілля під владою совєтів з часом згасала, але ніколи не зникала. Хрущовська відлига не стосувалась «буржуазних націоналістів», тому енкаведисти залишались енкаведистами по відношенню до них, не зважаючи на зміну назви своїх «органів» і бути націоналістом завжди означало бути ворогом совєтської держави.

Автор спогадів «Перша криївка» Богдан Леськів описує той період, коли по лісах ліквідовувались останні боївки УПА і патріоти України мусили вибирати, чи іти на смерть без великої надії на перемогу, чи залишатись у совєтському суспільстві, формуючи ментальне підпілля заради майбутніх поколінь. Автор вибрав другий шлях і присвятив життя журналістиці та роботі з молоддю, завдяки чому зміг дожити до падіння імперії.

Іван Багряний. «Сад Гетсиманський»

Роман Івана Багряного «Сад Гетсиманський», як і попередня його книга «Тигролови», ґрунтується на реальних подіях, пережитих ніким іншим, як самим автором. Тоді як у «Тигроловах» ідеться про перше його ув’язнення та заслання на Далекий Схід, то в «Саду Гетсиманському» описується другий арешт та слідство, які для Багряного закінчились звільненням через брак доказів, але своєму герою він підготував іншу долю. Автор наголошує на тому, що більшість імен в’язнів та слідчих — реальні. За цей роман Багряного часто порівнюють із Алєксандром Солженіценим, який також у своїх книгах описував свої поневіряння по таборах ГУЛАГу.

Юрій Горліс-Горський. «Ми ще повернемось!» (збірка)

Кожен твір, що вийшов з-під пера Юрія Горліса-Горського, вартує окремого коментарю та однозначно — прочитання. Але ще окремо варто похвалити нову збірку «Ми ще повернемось!», дбайливо та ретельно підготовану істориком, популяризатором новітньої історії України та письменником Романом Ковалем. Окрім інших, маловідомих порівняно зі знаменитим «Холодним Яром» творів, сюди включено документи, листи, рецензії та статті, що стосуються Юрія Горліса-Горського, а також його вірші, фотографії та інші матеріали.

Юрій Горліс-Горський. «Отаман Хмара. З таємниць ГПУ»

Твір Юрія Горліса-Горського «Отаман Хмара» важко сприймати як історичні спогади, хоч він і запевняє у передмові, що це ніяка не повість, а тільки викладення фактів. Як в його знаменитій книзі «Холодний Яр», яка читається, наче пригодницький роман, талант оповідача вписує реальні події та діалоги у таку художню оправу, що скоріше уявляєш їх як сцени кінофільму. Власне, усі діалоги автор не міг пам’ятати дослівно, а деяких із них він навіть не міг бути свідком, але задля того, щоб якнайкраще описати характери учасників подій, він очевидно додумує, про що могло ітися у тих розмовах. Тут, що також нехарактерно для творів-спогадів, оповідь ведеться не від першої особи. Собі автор відвів скромну другорядну роль в’язня сусідньої камери, з яким головний герой лиш двічі спілкується — а саме це спілкування і вилилось у ці спогади.