Маркіян Камиш. «Оформляндія або Прогулянка в Зону»

Мій друг, ходун-в-зону-початківець, запрошуючи приєднатись до свого хобі, дав почитати цю книгу як відповідь на питання «чому». Згодом додавши: «хоча мабуть вона може й відбити бажання туди йти». За підсумками читання можу сказати, що бажання не відбила, але і не додала, залишившись виключно літературним досвідом.

Автор уривчасто описує свої походи «в зону», накладаючи на якусь основну історію спогади про інші рази, створюючи картину «вічного повернення», і одночасно у тексті рефлексуючи над цим своїм вічним поверненням, зацикленністю на відвідинах чорнобильської зони відчуження. І це мені найбільше сподобалось у книзі — оця циклічність і зацикленість.

Він зверхньо ставиться до тих, хто ходить туди за «індустріальним», пост-апокаліптичним або псевдо-мілітаристським пафосом. Але пафос — це така річ, що його можна розгледіти будь-де і звинуватити будь кого. Ось взяти, до прикладу, автора. Він пишається тим, який він деградант, спить на трупах вовків, відморожує собі нирки та яйця, п'є воду з брудних калюж і за кількадесят років неминуче зляже з онкологією. Теж свого роду пафос. І як на мене, набагато безглуздіший за інші варіанти. Так, пригадую, в школі однокласники любили хвалитись, хто більше випив горілки, хто як «начудив» і за яких обставин блював.

З іншого боку, історії з життя деградантів — це майже безпрограшний варіант в літературі. Люди таке хавають, достатньо лише трохи приправити письменницьким талантом, що Маркіяну, на мій смак, вдалося.