Олесь Бердник. «Пітьма вогнища не розпалює…»

У книзі, жанр якої визначено автором як «психоаналітична феєрія», видатний український фантаст Олесь Бердник розмірковує про природу матерії часу, про глибинні причини несправедливості та людських страждань, про принципи роботи людської пам’яті та відтворення нею ходу подій та про сприйняття світу взагалі. Це стосовно «психоаналітичності». В решті ж цей твір складається з кількох непов’язаних сюжетних ліній, в тому числі взятих із попередніх творів, автобіографічних спогадів, віршів та коротких притч-епіграфів до окремих розділів. Цей роман є першою частиною незавершеної трилогії «Вічне Начало», яка, за словами доньки автора Громовиці Бердник, серед інших сюжетних ліній мала містити повну автобіографію Олеся Бердника. Тож у цій книзі ми застаємо лише початок автобіографії — історії з дитинства, які показують, як формувалась особистість письменника в тоталітарному середовищі. Хоча, як зазначає сам автор, його особистість формувалась більше за якимось своїми внутрішніми правилами, ніж під дією середовища, хоч і воно мало свій вплив.

Іван Багряний. «Сад Гетсиманський»

Роман Івана Багряного «Сад Гетсиманський», як і попередня його книга «Тигролови», ґрунтується на реальних подіях, пережитих ніким іншим, як самим автором. Тоді як у «Тигроловах» ідеться про перше його ув’язнення та заслання на Далекий Схід, то в «Саду Гетсиманському» описується другий арешт та слідство, які для Багряного закінчились звільненням через брак доказів, але своєму герою він підготував іншу долю. Автор наголошує на тому, що більшість імен в’язнів та слідчих — реальні. За цей роман Багряного часто порівнюють із Алєксандром Солженіценим, який також у своїх книгах описував свої поневіряння по таборах ГУЛАГу.

Юрій Горліс-Горський. «Ми ще повернемось!» (збірка)

Кожен твір, що вийшов з-під пера Юрія Горліса-Горського, вартує окремого коментарю та однозначно — прочитання. Але ще окремо варто похвалити нову збірку «Ми ще повернемось!», дбайливо та ретельно підготовану істориком, популяризатором новітньої історії України та письменником Романом Ковалем. Окрім інших, маловідомих порівняно зі знаменитим «Холодним Яром» творів, сюди включено документи, листи, рецензії та статті, що стосуються Юрія Горліса-Горського, а також його вірші, фотографії та інші матеріали.

Юрій Горліс-Горський. «Отаман Хмара. З таємниць ГПУ»

Твір Юрія Горліса-Горського «Отаман Хмара» важко сприймати як історичні спогади, хоч він і запевняє у передмові, що це ніяка не повість, а тільки викладення фактів. Як в його знаменитій книзі «Холодний Яр», яка читається, наче пригодницький роман, талант оповідача вписує реальні події та діалоги у таку художню оправу, що скоріше уявляєш їх як сцени кінофільму. Власне, усі діалоги автор не міг пам’ятати дослівно, а деяких із них він навіть не міг бути свідком, але задля того, щоб якнайкраще описати характери учасників подій, він очевидно додумує, про що могло ітися у тих розмовах. Тут, що також нехарактерно для творів-спогадів, оповідь ведеться не від першої особи. Собі автор відвів скромну другорядну роль в’язня сусідньої камери, з яким головний герой лиш двічі спілкується — а саме це спілкування і вилилось у ці спогади.

Демократія обраних

У мене довго назрівали роздуми на тему неефективності нашої виборчої системи та демократії взагалі. Неабияку поживу для них я отримав, прочитавши книгу Олдоса Хакслі «Повертаючись до Чудесного нового світу», де, всупереч назві, він майже ніякої уваги не приділяє своєму знаменитому твору, а розкладає по поличках вади сучасного світу, які в недалекій перспективі можуть призвести до становлення світу «чудесного нового». Окремий розділ там присвячений неефективності народовладдя та невідповідності демократії її власним деклараціям. Якщо скоротити цей розділ до кількох тез, то вони будуть наступними: 1) виборці голосують не за програми дій, а за усміхнені в камеру обличчя та популістичні гасла; 2) «народні обранці», через яких народ мав би реалізовувати свої інтереси, на ділі лиш маніпулюють своїми виборцями у власних інтересах; 3) таким чином поняття демократії поповнює ряди політичних понять, практичне втілення яких не відповідає суті, як то комунізм, за «світлим майбутнім» якого ховаються черги за сірниками та колючі дроти тюремних таборів.

Ірися Ликович. «Татцельвурм. Тірольська історія»

Бажання прочитати цю книгу у мене загорілось вже від самої її назви. Як у великого шанувальника австрійського неофолк-гурту Sturmpercht, від неї в моїй голові починає грати веселий мотивчик їхньої пісні «Der Tanz des Tatzelwurms», а розуміння того, що український автор взяв за основу для книги маловідому широкому загалові альпійську міфологію, змушує прочитати цю книгу незалежно від її вмісту. Зайвим сигналом для мене як меломана була віддалена схожість обкладинки книги на обкладинку альбому гурту Kampfar «Kvass».

Олдос Хакслі. «Повертаючись до Чудесного нового світу»

Олдос Хакслі, автор видатної антиутопії «Чудесний новий світ», повертається до неї через тридцять років з публіцистичною працею, у якій аналізує свої прогнози та приміряє їх до тогочасної ситуації в світі. Без зайвої скромності він дивується пророчості власного твору і тому, наскільки швидше збувається його сміливий прогноз — багато з того, що згідно книги мало би статись через 500 років, він відмічає вже в свій час.

Він порівнює свою антиутопію з пізнішим твором колеги та співвітчизника Джорджа Орвелла «1984». І зараз мало кому вдається протистояти спокусі порівняти, вірніше протиставити їх. Тому рідкістю є рецензія на «Чудесний новий світ», де б не згадувався Орвелл з його дітищем. Бо, хоч роман Орвелла і став набагато успішнішим та відомішим, «Чудесний новий світ» все ж є точнішим прогнозом майбутнього людства та, як наслідок, важливішим застереженням для нього.

Олдос Хакслі. «Чудесний новий світ»

«Чудесний новий світ» Олдоса Хакслі — це книга 1931-го року, що стала однією зі зразкових антиутопій. У ній розповідається про світ майбутнього, 26-го століття нашої ери, або 7-го століття Фордової ери, де Генрі Форд з його конвеєрним виробництвом став новим і єдиним богом, де немає місця індивідуальності, коханню, материнству, родині. Але це не стереотипне темне тоталітарне царство горя та страху, бо люди у цьому новому суспільстві щасливі. Щасливі, бо замість свободи думки їм дали культуру споживання, секс, наркотики, новітні технології та побутовий комфорт. Нічого не нагадує? Повернемось до аналізу прогнозів згодом.

Цивілізація всюди. Основне гасло Світової держави: СУСПІЛЬСТВО, ІДЕНТИЧНІСТЬ, СТАБІЛЬНІСТЬ. Людей штучно позбавляють можливості залишитись наодинці. Все життя пронизане соціальною діяльністю, а інтереси соціуму завжди ставляться понад інтересами індивідуума, але не насильно, а завдяки гіпнотичному навіюванню та формуванню набутих рефлексів за академіком Іваном Павловим. У цих індивідуумів навіть думки не виникає про якісь свої інтереси крім споживання, роботи та суспільної активності. Інститут сім’ї повністю зруйновано, а саме батьківство та материнство стали чимось таким, про що навіть згадувати соромно. Людей з моменту штучного зачаття піддають фізичному та психологічному впливові для визначення їх подальшого місця в суспільстві.

Олег Ольжич. «Дух руїни. По сторінках історії»

Найідейніше українське видавництво «Смолоскип» видало окремою брошурою статтю Олега Ольжича «Дух Руїни. Сторінками історії». Власне сама стаття настільки невелика, що доцільніше буде відправити читача самому ознайомитись із нею, ніж описувати свої враження. Але все ж.

Зустрічаючи відгуки та посилання на цю публікацію провідника ОУН та невільного учасника трагічних подій розколу організації, я очікував прочитати тут більше роздумів на тему міжусобиць в ОУН та бачення тих подій автором. Натомість же на читача обрушується потік дат, імен та подій з української та доукраїнської історії, починаючи зі смерті Ярослава Мудрого в 1054 році. Мені, як неісторику і людині, яка взагалі слабо орієнтується в історії до 20-го ст., важко давалось це полотно з незнайомих та напівзнайомих імен. І лиш по кількох сторінках я збагнув, що не важливо, наскільки впізнавані ті імена, а важливо те, що це — історія безперервних міжусобиць та братовбивтсв, коли навіть перед лицем ворога національні сили гризлись між собою замість того, щоб об’єднатись заради спільної мети. І вічно звитяга українських вояків зводилась нанівець нездарністю лідерів.

Landser — Штурмфюрер

Я днями на горищі древню скриню відкопав,
Що дідусь у сорок п'ятому її там заховав.
В ній були чудові речі із славних тих часів,
Поверх них мундир дідуся лежав напоготів.

Дід мій був штурмфюрер в СС
Дід мій був штурмфюрер в СС
Дід мій був штурмфюрер в СС
Штурмфюрер, штурмфюрер у СС

У танковій дивізії дідо воював,
Він від комуністів Росію очищав.
Жоден комісар від нього не утік
Пощади не отримував ворог-більшовик.

Дід мій був штурмфюрер в СС
Дід мій був штурмфюрер в СС
Дід мій був штурмфюрер в СС
Штурмфюрер, штурмфюрер у СС

Радісні думки сповняють голову мою,
Коли старий мундир я дідів дістаю.
Як бачу на кашкеті блиск черепа лихий,
Я знаю: знов тремтітимуть від страху вороги

Тоді внук теж буде штурмфюрер в СС.
Внук теж буде штурмфюрер в СС.
Внук теж буде штурмфюрер в СС.
Штурмфюрер, штурмфюрер у СС.

Дід мій був штурмфюрер в СС
Дід мій був штурмфюрер в СС
Дід мій був штурмфюрер в СС
Штурмфюрер, штурмфюрер у СС

„Rock Gegen Oben“, 1997

Олесь Бердник. «Чаша Амріти»

Один з найвідоміших творів Олеся Бердника — роман «Чаша Амріти» — розповідає про людину, яка, погрузши в щоденній рутині, зрештою віднаходить сенс життя у служінні іншим. У виразних персонажах ми впізнаємо своє оточення: у приземлених та негативних — можливо себе та тих, чию компанію розділяємо неохоче, у позитивних — якими ми повинні бути самі та кого хочемо бачити навколо себе. Роман сповнений філософських роздумів про життя, Всесвіт та людську несправедливість. Це загальна риса творів Олеся Бердника. Але його філософія — це не кабінетна професорська наука, а проста мудрість хлібороба чи пастуха, нерозривно пов’язаного з природою.

Bilskirnir — Кревний суд

Ось багряно сяють очі,
в пошуках блукає зір,
вовчий вий лунає внóчі,
коли знов полює Звір.

Повний місяць понад лісом
дивиться на темні справи.
Поклику безвільно слуха,
хто до крові має спрагу.

Ікла, очервлені кров'ю
Роздирають кволу плоть
Не зна пощади і жалю
велична і прекрасна лють.

Сяйво повні небокраєм
знову він зустріти має.
Жах в блідому лику жертви,
як пробудиться Звір знову.

В темній ночі вовкулака
Люто чинить кревний суд.
З блиском крові кігті гострі
Розривають теплу плоть.

Несе смерть невідворотну
мисливець гордий уночі.
Він вистежує слідами —
Ніхто від нього не втече!

Кревний суд
Кревний суд

Враження від Carpathian Alliance Metal Festival 2012

10-12 серпня 2012 року на базі туркомплексу Захар Беркут, що в селі Волосянка Сколівського району Львівської області, пройшов фестиваль Carpathian Alliance Metal Festival, організований Global Promotion. Відвідавши цю світлу та радісну подію, кваплюсь поділитись враженнями від неї, поки вони ще свіжі у пам’яті.

Disclaimer

Враження мої можуть здатись фрагментарними: я не описую ні всіх гуртів, що виступали, ні всіх аспектів фестивального буття. Можливо, я не надав значення чомусь або просто пропустив. До слова сказати, обидві ночі наша теплолюбива компанія не чекала виступу всіх груп і ми йшли додому раніше.

Наперед вибачаюсь за роздуми в стилі «Всі підараси, а я д’Артаньян» — я тільки в інтернеті такий крутий, а в житті я вам слова поганого не скажу.

Улас Самчук. «Марія»

Обкладинка видання
2009 року в-ва Школа

Все частіше я шкодую, що в школі не приділяв достатньої уваги предметам всесвітньої історії, історії України, української літератури. Тоді це було нудно і такі знання здавались зайвими в порівнянні, наприклад, з математикою чи фізикою. Зараз намагаюсь надолужити втрачене, але як же шкода, що те, що я дізнаюсь чи усвідомлюю зараз, я не усвідомив ще тоді, на початку свого становлення як людини!

Один з таких нещодавно надолужених моментів — повість Уласа Самчука «Марія», написана 1933 року, яка входила до шкільної програми української літератури. Це надзвичайно сумна історія про життя українського селянства на прикладі долі жінки, що жила протягом другої половини 19-го — в першій пол. 20-го століття. Самого згадування цього періоду достатньо, щоб вже приблизно уявити цю долю. Важка праця на землі, хоч вже й не панській, але обтяженій податками, юнаки та чоловіки змушені відбувати довгу службу «в москалях» та мобілізовувались на російсько-японську війну, далі ще одна війна та революція, після якої за царем, який би він не був лихий, плакати хотілось. Грабунки, арешти, колективізація, «зрівнялівка» — коли всіх хотіли зробити рівно бідними, голодомор. На цьому місці страждання Марії обриваються, але для решти народу продовжуються чи тільки починаються.

Григорій Клімов. «Пісня переможця»

Наслухавшись друзів, у яких книги Григорія Клімова служать чи не головним підґрунтям світогляду, або принаймні мірилом для оцінки соціальних явищ, груп та конкретних людей, я вирішив і собі ознайомитись із його творчістю. Щоб із перших рук дізнатись, що означають вирази «по Клімову» та «клімовщина», якими так часто послуговуються згадані друзі. Почати вирішив з початку, тобто із першої книги «Пісня переможця» (різні видання виходили під різними назвами: «Берлінський Кремль», «Машина терору» «Крила холопа»), хоч вже знав, що для виконання поставленої мети її буде недостатньо, тому що роздуми над теорією виродженців починаються не тут. Хіба що у післямові до видання 1971 року він пише про дегенератів та статевих збоченців.

Ця ж книга є спогадами Г.Клімова про кінець другої світової війни, його роботу в совєтській адміністрації окупованої Німеччини та загалом про обстановку тих часів. Видаючи ці спогади друком за кордоном, автор не був скований цензурою, не мусив узгоджувати їх з офіційними версіями подій та офіційною совєтською «правдою». Ще й зараз на його адресу сипляться звинувачення у зраді «родіни», мовляв, книга є ілюстрацією комплексів втікача та зрадника, виправданням власної вини. Комуністична машина брехні працювала настільки добре, що й досі її плоди процвітають в умах навіть молодих людей, які і совєтського союзу-то толком не бачили. Я не готовий наводити документальні підтвердження правоти автора, по-перше, не маючи підстав у ній сумніватись, а по-друге знаючи наскільки марна це справа — доводити шанувальникам Іосіфа Сталіна щось, що суперечить їхнім переконанням. Це як сперечатись з релігійними фанатиками. Та і не на таких орієнтована книга.

Дмитро Донцов. «Дух Росії»

У нарисі «Дух Росії» ідеолог українського націоналізму Дмитро Іванович Донцов розмірковує над менталітетом російського народу.

Ось деякі провідні тези твору. Росіяни — це темна орда, що хоче загнати у темряву свого гніту Європу та решту світу. Впродовж всієї історії у московітів колектив пригнічував індивідуальність; бездумний ентузіазм заохочувався, а розумна ініціатива каралась. Росіянин не любить працювати, якщо над ним не стоїть ніхто з нагайкою, не любить відповідальності, не поважає чужу власність. Головна зброя Росії — це численність та бездумність її населення.

Роберт Гайнлайн. «Чужинець у чужій країні»

В дитинстві та юнацтві, коли я полюбив американську наукову фантастику, я вважав Роберта Гайнлайна своїм улюбленим фантастом і читав усе, що міг знайти з його творів. Спершу була повість «Сироти неба», відома як «Пасинки Всесвіту», у одноіменному збірнику американської фантастики в російському перекладі з серії «Икар», потім, здебільшого завдяки сільській бібліотеці, були прочитані «Час зірок», «Тунель в небі», «Маю скафандр, готовий подорожувати», «Марсіанка Подкейн», «Астронавт Джонс» та деякі інші. Та і зараз Гайнлайн залишається одним із моїх улюблених письменників, от тільки сама наукова фантастика відійшла для мене на другий план і стала свого роду відпочинком від основного читання.

Тож тепер, коли мій вибір не диктується фондом бібліотеки чи наявністю перекладу, я вже не можу читати все підряд, тому вирішив читати його твори в порядку популярності. А одним з найпопулярніших творів, який у багатьох рейтингах стоїть на першому місці, є «Чужинець у чужій країні» (Stranger in a Strange Land). Ця книга настільки популярна, що вона дала початок новій релігії. Втім, не така вже й велика штука сьогодні заснувати свою релігію, але сам факт про щось та й говорить.

Євген Грицяк. «Історія Норильського повстання»

Колись у дитинстві, в років 14-15 я прочитав книгу «В круге первом» Олександра Солженіцина. Не те, щоб я її шукав чи чув щось про неї, просто знайшов у батька на полиці і прочитав. Хотів би я зараз сказати, що вже тоді я зненавидів комуністів та савєцкій саюз, але це була б неправда. Книга чомусь читалась дуже легко і була справжнім відпочинком для розуму. Ні, мене зовсім не тішив побут «шарашок» ҐУЛАҐу, і я не зловтішався над важкими долями персонажів. Не знаю, може то вік такий був, що я був нездатний правильно сприйняти ту книгу, щоб вона викликала у мене жах та обурення, а не умиротворення. А ще раніше, в років 10-11, починав читати щось Еріха Марії Ремарка про концтабір, але то вже дійсно було надто рано щоб щось зрозуміти і я й до половини не дочитав.

Тепер же я прочитав ще одну подібну книгу, і тут вона вже знайшла правильного читача. Йдеться про книгу спогадів Євгена Грицяка «Історія Норильського повстання». Книга про те, як сильна людина навіть серед найлютішого свавілля та несправедливості може зберегти свою гідність та заявити про своє право на життя.

Олесь Бердник. «Вогняний Вершник»

Віола, молодий вчений-астрофізик, являє собою чарівний синтез фізика та лірика. Прагнення до наукового пізнання у ній поєдналось із дитячою вірою в казку. Вона збагнула, що земна наука ще довго тупцюватиметься на місці, якщо буде ґрунтуватись на антропоцентризмі та закостенілій вірі у виключність земного життя. Вона не побоялась висміювання своїх сміливих гіпотез і, скориставшись нагодою, першою серед людей зробила стрибок до пост-людства та нового знання.

Слова: дитячий, по-дитячому зустрічаються майже на кожній другій сторінці цього невеликого оповідання. Вони використовуються як в позитивному значенні, позначаючи наївність та відкритість головної героїні, так і в поблажливо-негативному — для оцінки стану сучасного людства та його науки, таким чином автор не засуджує людство, а висловлює надію, що колись воно подорослішає.