Олдос Хакслі. «Чудесний новий світ»

«Чудесний новий світ» Олдоса Хакслі — це книга 1931-го року, що стала однією зі зразкових антиутопій. У ній розповідається про світ майбутнього, 26-го століття нашої ери, або 7-го століття Фордової ери, де Генрі Форд з його конвеєрним виробництвом став новим і єдиним богом, де немає місця індивідуальності, коханню, материнству, родині. Але це не стереотипне темне тоталітарне царство горя та страху, бо люди у цьому новому суспільстві щасливі. Щасливі, бо замість свободи думки їм дали культуру споживання, секс, наркотики, новітні технології та побутовий комфорт. Нічого не нагадує? Повернемось до аналізу прогнозів згодом.

Цивілізація всюди. Основне гасло Світової держави: СУСПІЛЬСТВО, ІДЕНТИЧНІСТЬ, СТАБІЛЬНІСТЬ. Людей штучно позбавляють можливості залишитись наодинці. Все життя пронизане соціальною діяльністю, а інтереси соціуму завжди ставляться понад інтересами індивідуума, але не насильно, а завдяки гіпнотичному навіюванню та формуванню набутих рефлексів за академіком Іваном Павловим. У цих індивідуумів навіть думки не виникає про якісь свої інтереси крім споживання, роботи та суспільної активності. Інститут сім’ї повністю зруйновано, а саме батьківство та материнство стали чимось таким, про що навіть згадувати соромно. Людей з моменту штучного зачаття піддають фізичному та психологічному впливові для визначення їх подальшого місця в суспільстві.

Один з головних героїв, Бернард Маркс — чеховська «маленька людина», замкнута в собі та закомлексована через свої фізичні вади. Але в умовах скрізної соціалізації та тотальної відмови від індивідуальності його відчуженість від суспільства постає в наших очах не вадою, а подвигом. Хоча згодом ми розуміємо, що Бернард залюбки проміняв би свою індивідуальність на рабське щастя та життя «як у всіх». Жалюгідне видовище, як він насолоджується своїми п’ятнадцятьма хвилинами слави, забувши зневагу до суспільства та огиду до розпусти. Як виявляється, розпусту він ненавидів тільки тому, що не міг її собі дозволити, а його життєва позиція була продуктом заздрості до «нормальних» людей, не більше. Він марнославний та дріб’язковий. Спочатку читачеві здається, що Бернард — це головний герой твору, і що всі сюжетні перипетії випадуть на його долю, дарма, що він — «маленька людина». Але тут, як і в житті, не варто чекати великих вчинків від маленької людини.

Та навіть у такій, здавалось би, всепроникаючій цивілізації, є місце для старого способу життя, ізольованого в резерваціях племен американських індіанців, на кшталт тих, що існують і зараз. Цікаво, що автор змальовує життя в резервації так, що цивілізація, навіть така антиутопічна, постає у вигідному світлі. У індіанців скрізь бруд, сморід, воші, алкоголізм та хвороби, тоді як «цивілізація — це стерилізація», — як гласить одне з гіпнотичних гасел, — а також гаряча вода, медицина та нешкідливий наркотик «сома» — універсальне вирішення всіх проблем. При читанні опису життя в резервації може скластись враження, що автор сам радше би жив у своїй антиутопії. Резервацію нечисленні бажаючі цивілізовані люди відвідують як зоопарк.

Справжній же головний герой, який з’являється згодом, Джон Дикун, що виріс в такій резервації, викликає більшу симпатію завдяки своїй романтичності, твердості волі та іншим рисам, поки ще притаманним для людей нашого часу, але викоріненим у мешканців антиутопії. Ми бачимо у ньому свого серед чужих, «попаданця» на кшталт головного героя «Машини часу» Герберта Велса, який обов’язково повинен всіх врятувати та влаштувати романтичну революцію у прагматичному та безликому новому світі. Але Олдос Хакслі очевидно, і у виборі розв’язки орієнтувався на «Машину часу», герой якої, потрапивши в світ майбутнього та розібравшись з його устроєм, просто тікає геть. Тікає геть і Джон, але у більш драматичний спосіб.

Але сам твір, і у цьому мабуть головний промах Хакслі, не сприймається як трагедія, а образи персонажів часто комічні. Для антиутопії-застереження безперечно краще б підійшов формат «страшилки». А у нього навіть представник тоталітарної влади, Світовий Управитель Мустафа Монд зображений добродушним та освіченим керівником, що щиро печеться про добробут суспільства, тверезо співставляючи жертви та вигоди нового суспільства, а не класичним лихим тираном чи цинічним тиранським поплічником. Хоча, можливо, Хакслі вважає, що людям варто не втрачати здатність іронізувати навіть якщо таке майбутнє є невідворотним. Зрештою, таким чином він міг прагнути передати безтурботність людей «Чудесного нового світу». Бо з їхніх пліч дійсно зняті будь-які турботи. Їм залишається лише працювати, споживати, розважатись та помирати. У їх житті немає трагедій та переживань, тож вони й не можуть сприймати трагедію Джона як таку.

Головна ідея усіх антиутопій — шляхом гіперболізації негативних (чи приховано-негативних) суспільних, економічних та політичних явищ показати можливий пункт призначення руху сучасного суспільства. І чим далі будуть ці явища розвиватись, тим яскравіше повинен загорятись маячок тривоги у людей. Хоча, в деякий момент — скажімо, напівшляху до описаного устрою, антиутопія вже не буде нікого тривожити, бо всі звикнуться з тим, що вже майже живуть у ній. Наскільки близько ми до описаного Хакслі суспільства? Насправді ближче, ніж може здаватися. Можливо, «Чудесний новий світ» світить нам не через 500 років, як обережно припускає автор, а вже через 100 чи 200. Тобто ми якраз наближаємось до того екватора, перетнувши який люди вже не будуть сприймати цю книгу як застереження.

Та й вже зараз, читаючи, можна зловити себе на думці: а що ж, все насправді не так і погано у цьому світлому майбутньому. Високі технології на службі людини, соціальне благополуччя, рівність для рівних, а для нерівних — усвідомлення свого місця в суспільстві та задоволення своїм становищем…

Так що ж із написаного збувається за життя нашого покоління?

Інститут сім’ї поступово руйнується. Звісно, експерименти з цим проводили ще більшовики на початку минулого століття, і Хакслі робить натяки на досвід більшовиків, зробивши у вигаданому ним світі популярними імена та прізвища на кшталт Лені́на, Троцький, Маркс. Але, як виявилось, ось так ґвалтом цю справу не зробиш. Зараз же у розвинутих країнах та таких, що розвиваються (серед них і Україна), поширюється ідеологія childfree — категорична відмова від продовження роду під гаслом «Живи в своє задоволення». Цікаво те, що ці люди не обмежуться тим, що просто відмовляються заводити дітей, а створюють ідейну основу своєї відмови. Бездітні сім’ї були завжди, але зараз деякі з них починають пишатись своєю бездітністю, описуючи її переваги, створюючи спільноти та всіляко пропагуючи саму бездітність. Отже, можна припустити, що при достатньо стрімкому поширенні ідей чайлдфрі, недалекий той час, коли живородіння та виховання дітей спершу стане справою лише нижчих верств населення та відсталих країн, а згодом і взагалі усіх людей будуть зачинати у пробірках та виховувати у спеціальних закладах. А слова «мати» і «батько» стануть образливими. Ще одна загроза інституту сім’ї, яку проте Гакслі не передбачив — це гомосексуальні шлюби, які спотворюють суть шлюбу як основи сім’ї та способу продовження роду. Може здатись, що це лише особиста справа «молодят» та чергова демократична ліберальна свобода, але варто подумати про те, як спотвориться уявлення про шлюб та сім’ю у дітей, що ростимуть в оточенні таких шлюбів або навіть у їх середовищі — адже серед інших прав гомосексуальні пари вимагають права усиновлення дітей.

«Вільне кохання», яке стало нормою в антиутопії (хоч насправді коханню у ній не залишилось місця, а вільним став лише секс), активно пропагується і у нас. Як і розпуста взагалі, що також сприяє руйнуванню сімейних цінностей. Так званий рекреаційний секс, тобто статевий акт заради задоволення без жодних зобов’язань — це обов’язковий атрибут життя в «Чудесному новому світі». Відсутність зобов’язань та глибоких почуттів, ревнощів та мук нерозділеного кохання — одна із запорук суспільного щастя та спокою. У нас пропаганда такого ставлення до сексу ведеться вже декілька десятиліть. Поп-культура нав’язує комплекс меншовартості тим, хто не вступає в дошлюбні статеві стосунки, хто не підтримує розкутості у питаннях сексу. Численні телевізійні серіали та кінофільми з малих років задають людям модель розпусної поведінки. Так, у антиутопії до «статевих ігор» дітей, що навіть не досягли статевого дозрівання, привчають на практиці, у нас же поки централізовано викладається тільки теорія (часом і у школах, а не тільки по телевізору), а практика поки що залишається в якості «домашнього завдання», яке діти більш-менш старано виконують.

Наскрізна комерціалізація та культура споживання у нас уже приблизно на тому рівні, що описаний Хакслі. Деякі корпорації по впливовості можна прирівнювати до окремих держав. Конс’юмеризм культивується з дитинства та ретельно підтримується все життя телебаченням та масовою культурою. Рекламні гасла популярних товарів стають народними прислів’ями та приказками нашого часу. Так, вчасно сказаний рекламний слоган якогось шоколадного батончика, жуйки, пива чи жіночої прокладки переважною більшістю сприймається як дотепний жарт. Батьки тішаться, коли їхні чада слово-в-слово повторюють тексти телевізійних реклам, хоч потім самі ж сваряться на дітей, коли ті закочують їм істерики в супермаркетах, щоб їм купили рекламований продукт. У людей не викликає тривоги навіть той факт, що реклама більшості продуктів ніяк не висвітлює якості самого продукту, а лиш маніпулює психологічними комплексами споживача. Мовляв, вживання такого-то пива дозволить здобути прихильність колективу, а дезодорант чи гель для душу привабить представників протилежної статі.

Культура та мистецтво в «Чудесному новому світі» атрофувалось до єдиної ролі — прислужування режиму. Популярні пісні та фільми там пласкі та чіпкі і служать пропаганді споживання, сексу та підтримуваних владою видів суспільної активності. Те ж можна сказати і про сучасні популярні музичні, кіно- та телепродукти. Спрощення та отупіння популярного мистецтва отупляє і його споживачів. Пройде кілька поколінь і більшість людей втратить здатність розуміти класичні твори літератури, віддаючи перевагу чомусь легшому для сприйняття. Хоча, чи не занадто оптимістичне припущення про кілька поколінь? Про втрату здатності розуміти класичну літературу більшістю можна сміливо говорити вже зараз.

В антиутопії люди натреновані при першій же ознаці психологічного дискомфорту приймати наркотик — сому. Це також один з способів відпочинку. Працівникам нижчих каст він видається після закінчення кожного робочого дня. Прямого аналогу в сучасному світі цей ідеальний наркотик без побічних ефектів не має, але люди все частіше вдаються до хімії як засобу зняти напругу чи стрес. Особливо у США, де вже давно препарати такі як Прозак чи Вікодин стали частиною масової культури. Якщо ж вважати наркотиком алкоголь (а підстав для цього не бачать лише самі алкоголіки), то, до прикладу, пиво — це майже «сома» для сучасних шудр та вайшій. Низькокваліфіковані працівники, як офісні так і технічні, не бачать свого існування без вечірнього пива чи п’ятничної пиятики. Для багатьох алкоголь став єдиним способом відпочинку. Хоч насправді він не сприяє ні зняттю стресу, ні будь-якій іншій рекреації. Для влади дешевий алкоголь — це спосіб мати тупий та покірний народ.

Улюблений спосіб проведення дозвілля більшості сучасної молоді, а саме нічні клуби, можна порівняти з наркотичними оргіями «Чудесного нового світу». Що одні, що інші дозволяють відволіктись від щоденних клопотів за допомогою гедонізму та низькопробної соціальної взаємодії.

Не ознака, але можлива передумова становлення тоталітарного ладу «Чудесного нового світу», яку згодом відзначає Олдос Хакслі у публіцистичній праці «Повертаючись до чудесного нового світу», це перенаселення. Перенаселення характеризується нестачею природних ресурсів для підтримання комфортного життя людей. Але скоріш за все проблема буде вирішуватись (якщо буде) не збільшенням добування природних ресурів, переважна більшість з яких обмежена, а саме регулюванням народжуваності на зразок того, що запропоноване письменником. Тобто неконтрольоване розмноження мешканців країн третього світу рано чи пізно може обернутись революційною ситуацією, коли всіх людей Землі враз хімічно (а то й хірургічно) стерилізують, а наступні покоління будуть формуватись виключно у пробірках і у кількостях, розрахованих вченими. Кількість населення продовжує зростати. У момент написання «Чудесного нового світу» воно сягало двох мільярдів, на час написання «Повертаючись…» 30 років згодом — трьох, а сьогодні, через 50 років по тому — вже семи мільярдів, і надалі, за прогнозами вчених, буде подвоюватись кожні півсторіччя.

* * *

Головне ж послання Хакслі в тому, що справжні раби не усвідомлюють свого рабства, а отже не мають жодного шансу позбутись його. Якщо колись раби бунтували та псували знаряддя праці, то в «Чудесному новому світі» їм за щастя працювати на свого хазяїна, який за це дозволяє їм задовольняти жагу до споживання, яка, до того ж, дбайливо культивується на рівні всього суспільства як запорука стабільності та спокою. Хакслі робить жахливий прогноз і дозволяє сьогоднішнім рабам побачити своє завтра, і, можливо, усвідомити, що вони уже живуть в пом’якшеній версії «Чудесного нового світу». Поки ще є можливість побачити зі сторони, куди веде нас суспільство споживання, але не за горами той час, коли антиутопія Хакслі вже не буде антиутопією.

Про назву

Оригінальну назву роману «Brave New World», яка взята з рядків п’єси Шекспіра «Буря», в єдиному на цей час українському перекладі, який було опубліковано в 1994-му році в журналі Всесвіт, було перекладено як «Прекрасний новий світ». Немає нічого поганого у такому перекладі, принаймні він кращий за «Дивний новий світ», невірно кальковане з російського «О дивный новый мир». Але український переклад «Бурі» Шекспіра, що належить Миколі Бажану, також на даний момент єдиний і відповідні рядки у ньому звучать так:

    О диво!
    Які вродливі я створіння бачу!
    Яке прекрасне це поріддя людське!
    Який чудесний світ новий оцей,
    Де отакі є люди!

Хоч дослівно вирвана з цього перекладу назва роману виглядатиме неприродно: «Чудесний світ новий (оцей)», — змінивши порядок слів, все ж можна добитись якоїсь відповідності. Тож, будучи знайомим лише з оригінальним текстом, а не з українським перекладом, я беру на себе сміливість перекладати назву на власний розсуд, як «Чудесний новий світ», і сподіваюсь, що приведеною аргументацією у виборі варіанту назви скористаються майбутні видавці українських перекладів.

Посилання

• Книга у форматі FB2 на сайті Грамотей;
• текст книги онлайн;
• Український переклад Сергія Макаренка на сайті Аргонавти Всесвіту та в бібліотеці Чтиво;
• телевізійна екранізація BBC 1980-го року

Короткий переказ

Увага! Короткий переказ твору може зіпсувати вам його прочитання, розкривши несподівані повороти сюжету та інтриги. Крім того, він позбавлений всілякої художньості і описує лише сюжет роману. Якщо таке застереження вас не лякає, тисність «Показати»

Показати

Розділ 1

Приміщенням Лондонського Центру інкубації та виховання проводиться екскурсія. Директор Центру пояснює студентам принципи штучного заплідення та вирощування людських плодів. Для вирощування людей нижчих каст використовується процес Бокановскі — під впливом опромінення запліднена яйцеклітина ділиться, утворюючи до 96 ідентичних близнюків. Такі групи близнюків згодом працюють як одна бригада на виробництві, а їхня ідентичність полегшує процес їх виховання та подальшого управління ними. Опромінення має негативні побічні ефекти, тож для вищих каст процес не використовується. Для збільшення ступеню ідентичності з одного яєчника намагаються добути максимальну кількість яйцеклітин та заплюднюють його сперматозоїдами одного чоловіка. Директору допомагає його помічник Генрі Фостер. Він підказує, що рекорд кількості вирощених з яйцеклітин одного яєчника дітей для даного центру сягає 16 012 в 189 групах близнюків. Плоди та ембріони в скляних посудинах стоять на конвеєрах, повільно рухаються та проходять різні процеси до фінального: зціджування — аналогу народження. Протягом цього руху ембріони піддаються різним хімічним, термічним та гормональним впливам залежно від того, для якого призначення вони готуються. Група проходить повз медсестру Леніну Краун, робота якої полягає у прищепленні ембріонам черевного тифу та сонної хвороби. Леніна дуже вродлива — це помітно навіть у червоному освітленні, яке встановлено скрізь, де проходить конвеєр з ембріонами. Генрі Фостер нагадує їй про побачення, що призначене на вечір. Директор збирається показати інтелектуальне формування ембріонів, що починається з деякого віку, але через брак часу доводиться від цього відмовитись і він веде групу у дитячу плекальню. Фостер вмовляє його по дорозі заглянути до Відціджувальної кімнати.

Розділ 2

Далі група студентів на чолі з Директором іде в плекальню, щоб побачити процес нео-павловського формування набутих рефлексів. У залу, де біля вікна у променях сонячного світла стояли гарно розставлені квіти та стоси книг, медсестри завезли восьмимісячних немовлят-близнюків з однієї групи Бокановскі. Діти, зачаровані красою, поповзли до квітів та книг. В цей момент за сигналом директора увімкнули гучномовці, з яких залунали звуки вибухів та сирен. Налякані діти почали плакати. За наступним сигналом на килимок, на якому сиділи діти, подали електричний струм і діти почали ще сильніше кричати та плакати від болю. Наступного разу, коли дітям показали квіти та книги, вони вже не повзли до них, а одразу починали плакати.

Далі Директор пояснює студентам принцип гіпнопедії — навчання уві сні. Він розповідає історію відкриття цього явища, що сталася ще за життя Форда. Польський хлопчик Рубен Рабіновіч почав цитувати мовлення радіопрограм англійською мовою, які чув під час сну, хоч сам не знав англійської і не розумів, про що в них ідеться. Директор пояснює, чому довгий час цьому явищу не знаходили застосування: тому що воно незастосовне для набуття інтелектуального виховання, тобто набуття усвідомлених знань, а лиш для морального — тобто прищеплення принципів поведінки. Студентам демонструється гіпнопедичний сеанс з класової свідомості. Спячим дітям Дельта-касти записаний голос навіює вдоволеність належністю до їхньої касти.

Розділ 3

Група студентів з Директором Центру інкубації та виховання виходить у двір Центру, де граються діти. Директор вголос розмірковує над тим, як важливо, щоб спортивні ігри вимагали максимуму снарядів — для підтримки рівня споживання. Частина дітей грається у еротичні ігри, і при вигляді їх зачарований Директор розповідає студентам, які ще самі недавно були дітьми, що за часів Форда дитячий еротизм був під забороною, і навіть для підлітків секс був табу, доки їм не виповнювалось 20 років. Студенти шоковані таким відкриттям.

Тут вони зустрічають Мустафу Монда, одного з десяти Світових управителів. Студенти вражені зустріччю. Управитель повчає їх, починаючи з фрази Генрі Форда: «Історія — це порох». Тим часом в інших місцях Центру Генрі Фостер обговорює із помічником з профорієнтації Бернардом Марксом новий фільм, а Леніна Краун розмовляє з подругою Фенні про минулі та заплановані побачення. Мустафа Монд далі розповідає, як у минулому люди розмножувались живородінням та жили у сім’ях, і це було причиною багатьох психологічних комплексів, що вели до соціальної нестабільності. Фенні шокована, дізнавшись, що Леніна вже протягом 4 місяців зустрічається тільки з Генрі Фостером, і ніким більше і вмовляє її сходити на побачення ще із кимось. Бернард Маркс розпитує Генрі Фостера про Леніну, і той рекомендує її «спробувати». В той же час Леніна запитує думки подруги про Бернарда, і вона говорить, що у нього погана репутація — він не любить гольф з перешкодами, відлюдькуватий, а також ходять чутки, що йому помилково додавали алкоголь у кров’яний сурогат в період ембріонального розвитку. Бернарду не подобається, що Генрі говорить про Леніну, як про шмат м’яса. Він має таємні почуття до неї. Мустафа розповідає про недосконалість суспільства минулого, що призвели до світової війни у 141 році Фордової ери, що тривала 9 років та мала нищівні наслідки для людства. По закінченню війни почало формуватись суспільство у сучасному вигляді: знищувались надбання культури та почали застосовуватись методи Павлова, штучне запліднення та розподіл на касти, як вирішення проблем старого суспільства.

Розділ 4

По закінченню робочого дня, коли всі піднімались ліфтом на дах до вертольотів, Леніна нагадує Бернарду про те, що вона згодна летіти з ним у резервацію в Нью Мехіко, якщо він ще хоче її. Бернард соромиться привселюдно з нею це обговорювати. Потім Леніна іде до вертольота Генрі Фостера. Беніто Гувер, який теж зустрічався з Леніною, намагається завести з Бернардом розмову про неї і не розуміє його реакції, коли той мовчки іде. Про себе він згадує чутки про алкоголь, який ніби-то помилково додавали в кров Бернарда при ембріональному розвитку. Леніна летить з Генрі грати гольф з перешкодами. Згори вона бачить натовпи працівників нижчих каст, і, будучи Бетою, вголос радіє своєму становищу, згадуючи гіпнотичні гасла з класової свідомості.

Бернард через свої фізичні вади, зокрема низький зріст, почувається незручно у присутності нижчих каст. Щоб показати свою вищість, йому доводиться кричати на них. Бернард летить до свого товариша Гельмгольтца Уотсона. Він — успішний сценарист та поет, і, на противагу Бернарду, його фізичний та розумовий розвиток переважає середній рівень Альфа касти, що робить їх де в чому схожими. Бернард ділиться своїми планами про поїздку.

Розділ 5

Коли гра в гольф закінчилась, Леніна та Генрі знову сіли в вертоліт та полетіли на концерт. По дорозі Генрі пояснив супутниці принцип роботи крематоріїв, з труб яких здіймався дим. Із рештків спалених людських тіл виділяється фосфор, який потім використовують як добриво для сільського господарства. Леніна була здивована тим, що після смерті Гамми та Дельти приносять стільки ж користі, як і Альфи чи Бети. На концерті виконувались пісні про сому та інші атрибути повсякденного життя. Після концерту Леніна з Генрі Фостером займаються сексом.

Бернард Маркс поспішає на щотижневий Обряд Єдності, запізнюється, але радий, що приходить не останнім. На обряді присутні 12 чоловік. Вони приймають сому, співають гімни Форду, повторюють гасла, виконують екстатичні танці. Завершується обряд оргією. Всі задоволені обрядом, крім Бернарда — йому увесь час доводилось прикидатись, щоб поводитись, як усі.

Розділ 6

Бернард і Леніна вийшли на побачення. Леніна думала про те, який дивний Бернард, а він давав їй все більше приводів для цього. Він прагнув провести вечір наодинці, не відвідуючи ніякі велелюдні заходи, але це суперечило набутим соціальним рефлексам Леніни, за якими люди не повинні залишатись наодинці чи тільки удвох надовго. Вона жахалась його розмовам про те, що він хотів би бути щасливим по-своєму, а не так, як йому нав’язують. Бернард, в свою чергу, був неприємно вражений тим, що Леніна його не розуміє і що вона сама ставиться до себе як до шматка м’яса. Все ж їхній вечір закінчився у ліжку.

Бернард прийшов до Директора, щоб отримати дозвіл на поїдку в резерацію в Нью Мехіко. Намагаючись відмовити його, Директор розповів йому історію зі своєї молодості, як він теж їздив у цю резервацію з Бета-мінус дівчиною, але там трапилась буря і та дівчина загубилась і її так і не знайшли. Бернард не змінив своєї думки. Директор, картаючи себе за те, що розповів цю історію таким чином, ніби він мав якісь почуття до тієї дівчини, переключає своє роздратування на Бернарда: корить його за неприпустиму поведінку поза роботою та соціальні нахили, негідні звання Альфи. Погрожує тому переведенням у Ісландію. Бернард не ведеться на погрози. Згодом він хвалиться цією розмовою Гельмгольтцу, але той не реагує очікуваним чином. Гельмгольтцу багато в чому подобається Бернард як єдина людина, з якою можна поговорити щиро, але в такі моменти, як цей, Гельмгольтц його ненавидів.

Перелетівши на пасажирській ракеті через Тихий Океан, Бернард з Леніною поселились у готелі поряд з резервацією. Леніна пропонувала залишитись у готелі, але намір її супутника був твердий. Вони зустрілись із наглядачем резервації, який перевірив їх перепустки та провів інструктаж: резервація огорожена електричним парканом і тим, хто там живе, виходу з неї немає. В цей момент Бернард згадує, що залишив у себе вдома відкритим кран з одеколоном. Щоб не розоритись, він телефонує Гельмгольтцу, щоб той прийшов і закрив кран. Попутно Гельмгольтц передає йому, що Директор шукає людину на його місце, а його переводить в Ісландію. Бернард, розбитий цією новиною, приймає сому, хоч до цього стійко відмовлявся, коли Леніна пропонувала йому. Їм виділять літак з пілотом і вони летять у саму резервацію. По прибутті в поселення пілот каже, що ввечері плануються ритуальні танці.

Розділ 7

Бернард та Леніна роздивляються поселення Мальпаїс. Леніна шокована тим, наскільки там все брудно, виглядом старих людей та сценою годування груддю. Бернарда ж зацікавила ця картина і він намагається уявити, наскільки це інтимне відчуття, і що мабуть сучасні люди багато втрачають, відмовляючись від материнства.

Починається обрядовий танок індіанців. Звук барабанів заспокоює Леніну і нагадує їй сучасну музику. Плем’я поклоняється зображенням орла Пуконга та розп’ятого Ісуса. У коло виходить індіанський юнак і шаман б’є його батогом. Юнак іде, стікаючи кров’ю, але витримує удари. Після сьомого удару він падає. Шаман скроплює його кров’ю змій. Учасники танцю беруть змій в руки та розходяться. На цьому обряд закінчується.

До Бернарда та Леніни, що увесь цей час стояли осторонь, підходить юнак, одягнутий як індіанець, але європеоїдного вигляду. Він вітається з ними англійською і зав’язує розмову. Юнак каже, що він сам хотів би бути на місці того хлопця, якого били батогами. Він хотів би собою пожертвувати, щоб боги послали племені дощ, і витримав би набагато більше ударів, але йому не дозволяють, тому що він інакший. Бернард розпитує юнака, як він сюди потрапив. Той розповідає, що народився вже у поселенні, а його мати потрапила сюди із зовнішнього світу. Бернард згадує розповідь Директора Центру інкубації і розуміє, що цей юнак — син Директора.

Вони ідуть до матері Джона, Лінди. Своїм виглядом вона викликає у них огиду: огрядна, беззуба, брудна. Лінда розповідає свою історію, як вона загубилась, її знайшли індіанці та виходили. Як вона звикала до антисанітарних умов та до дикунського побуту. Як Джон ревнував її до її коханців, а жінки у поселенні ненавиділи за розпусну поведінку. Увесь цей час вона зберігала емоційну прив’язаність до Томаса, Директора.

Розділ 8

Бернард та Джон прогулюються пуебло і Джон розповідає історію свого життя. Він пам’ятає, як до Лінди приходив індіанець Попе, приносив мескаль і вони кохались. Джон ненавидів Попе та інших чоловіків, що приходили до його матері. Люди в поселенні говорили погані речі про його матір та про нього, інші діти його дражнили і він бився з ними. Кілька разів Лінду били жінки. Джон пам’ятав і хороше: як Лінда співала йому рекламні та навіювальні пісеньки і вчила його читати по брошурі з інструкціями працівника інкубатора, розповідала про цивілізацію.

Якось Попе приніс Лінді древню книгу з творами Шекспіра. Джон був зачарований поезією, хоч і не розумів половини слів. Він багато читав цю книгу і знав її майже всю напам’ять. Одного разу, коли Лінда та Попе спали п’яні, він узяв ніж та вирішив вбити Попе. Вдарив його кілька разів ножем, але не завдав великої шкоди. У 15 років його та інших хлопчиків шаман вчив робити глечики з глини. У 16 років всі хлопці племені проходили церемонію посвячення в чоловіки, але Джона до неї не допустили. Джон почувався дуже самотнім та покинутим.

Бернард, слухаючи це, відчув спорідненість із Джоном. Він пояснив, що і сам почувається самотнім через свою інакшість. Джон продовжує говорити про те, як всі у племені його відштовхували та не допускали до обрядів. Одного разу він серед дня став, спершись спиною на камінь та розставивши руки, як Ісус на хресті, доки не зомлів. Він хотів випробувати себе. Бернарду дивно було чути, що хтось хоче себе так мучити.

Думаючи про те, як це можна обернути проти свого начальника, Бернард пропонує Джону поїхати з ними у Лондон. Спершу він не збирається брати також Лінду, але потім погоджується, знову ж таки зі злим наміром. Джон невимовно радий, що нарешті побачить той чудовий світ, про який йому розповідала мати.

Розділ 9

Повернувшись до котеджу, Леніна приймає сому та засинає. Бернард довго розмірковує, а потім викликає вертоліт і летить у Санта Фе, де по телефону зв’язується з Мустафою Мондом, Світовим Управителем. Він говорить про наукову доцільність повернення Лінди та Джона до цивілізації, і, зацікавивши Управителя, отримує дозвіл забрати їх у Лондон.

Поки Бернард був у від’їзді, Джон прийшов до котеджу і, коли на його клич ніхто не відгукнувся, подумав, що вони його покинули і заплакав з відчаю. Через деякий час він заглянув крізь вікно всередину і побачив валізку Леніни. Пробравшись крізь розбите вікно, він почав із захопленням роздивлятись речі Леніни. Згодом він побачив, що Леніна спить у сусідній кімнаті. Підійшовши до неї, він зі ще більшим захопленням милувався самою Леніною, не наважуючись до неї доторкнутись. Пошепки декламував їй уривки з Шекспіра.

Почувши звук вертольота з вулиці, він вибігає та зустрічає Бернарда.

Розділ 10

У Центрі Інкубації та Виховання в Блумсбері директор Центру призначає зустріч Бернарду Марксу. З незначним запізненням Маркс прибуває у один з запліднювальних залів, де його вже чекають Директор та його помічник Генрі Фостер. Директор публічно оголошує про те, що Бернард Маркс звільняється з Центру за неповагу до суспільних норм та переводиться у центр нижчого рангу в Ісландії, де від нього буде менша загроза суспільству, ніж у Лондоні. Він запитує у Бернарда, чи може він назвати причину, за якою його слід залишити на поточній посаді. У відповідь Бернард запрошує до зали Лінду, яка заговорює до шокованого Директора та намагається взяти його у обійми. Вигляд Лінди викликає у Директора та присутніх працівників огиду. Лінда говорить Директору про те, що у неї народився син від нього. Тут заходить Джон та, впавши на коліна перед Томасом, каже: «Мій батько!», що виклає напад сміху у присутніх, а Директор почувається повністю зганьбленим.

Розділ 11

Після випадку в запліднювальному залі Директор звільняється зі своєї посади, а Джон викликає великий громадський інтерес, на відміну від своєї матері, яка у всіх викликає тільки відразу. Лінда теж не бажає нікого бачити і проводить час у наркотичних тріпах під сомою. Лікар, який виписує їй сому, каже, що таке дозування швидко призведе до смерті. Джон, стурбований цим, цікавиться, чому лікар все одно виписує його матері наркотик і той пояснює, що суб’єктивне сприйняття часу нею навпаки розтягується і таким чином вона виграє. Крім того, для неї немає місця у сучасному суспільстві.

Бернард, у домі якого живе Джон Дикун, як його назвали, стає дуже популярним. Ніхто вже не зважає на його фізичні вади та не розпускає про нього чуток. Бернард, окрилений своєю популярністю, вже не ненавидить суспільство, але продовжує його критикувати, відчуваючи власну важливість. Розповідаючи Гельмгольцу Уотсону про те, скільки жінок мав на тижні, і отримавши замість очікуваного захвату сумний погляд, він звинувачує того у заздрості та вирішує більше з ним не спілкуватись.

Оточуючі терплять Маркса заради можливості побачити дикуна, але за спиною у нього говорять, що критика суспільного ладу не доведе його до добра.

Бернард проводить для Джона екскурсію містом. У звіті Мустафі Монду він пише, що цивілізація не викликає у Дикуна очікуваного ними захоплення — можливо через розповіді, які він чув від матері. Бернард пише, що Джон розчарований інфантильністю цивілізованих людей, і що сам з ним у цьому погоджується, викладаючи далі у звіті своє бачення суспільних проблем. Те, що Маркс береться повчати Світового Управителя щодо суспільства, спершу обурює, а потім смішить Монда і він вирішує провчити його.

Екскурсії продовжуються на заводі освітлювальних елементів, де Джону показують виробничий процес, де різні задачі виконуються відповідними кастами працівників, від Епсілон до Гамма, де на кожній ділянці виробництва бригада складалася з ідентичних близнюків з однієї групи Бокановскі. Джон мимоволі згадує слова Міранди з «Бурі» Шекспіра: «Який чудесний світ оцей, де такі люди є». Від побаченого його нудить.

Бернард звітує, що Джон відмовляється приймати сому та зберігає прив’язаність до Лінди всупереч огиді, яку вона мала б викликати у нього згідно сучасних уявлень про психологію.

Потім вони відвідують навчальний заклад для вищих каст.

Леніна, яку дуже приваблює Джон, дивується, чому він досі не переспав із нею. Вона іде з ним в кінотеатр на фільм еротичного змісту, в якому засуджується моногамія. Джону фільм не подобається і він каже Леніні, що їй теж не варто дивитись такі фільми. Після фільму вони на таксі прибувають до дому Леніни і вона передчуває, що нарешті це станеться, але Джон прощається, сідає у таксі і їде до себе. Приголомшена Леніна приймає сому.

Розділ 12

Бернард вкотре скликає у себе вечірку, присвячену Джонові Дикуну. Серед гостей присутня знаменитість — Архіспівець Кентерберійський. Але Джон відмовляється виходити зі своєї кімнати, попри вмовляння Бернарда. Коли він оголошує гостям, що Дикун не вийде, всі миттєво змінюють милість до Бернарда на гнів, звинувачуючи того у обмані та вже відкрито обговорюють чутки про додавання спирту у кров’яну суміш Бернарда. Леніна, яка до того з насолодою передчувала зустріч із Джоном, сильно засмучується і думає, що Джон не вийшов тому, що вона йому не подобається. Архіспівець Кентерберійський першим покидає невдалу вечірку та забирає із собою Леніну. За ним ідуть всі гості.

Мустафа Монд рецензує працю «Нова теорія біології», хвалячи методологію автора, але відмовляє у публікації через суспільну небезпечність виголошуваних ідей. Крім того, він призначає автора праці помістити під нагляд.

Бернард наступного дня після провальної вечірки відчуває повернення старих комплексів. Він знову нещасний. Джон каже йому, що його щастя було фальшивим, як і його друзі, які при найменшій нагоді стали його ворогами. Розуміючи власну жалюгідність, Бернард все одно намагається звинувачувати Джона. Він мириться з Гельмгольтцом і той приймає його примирення. Але Бернард про себе звинувачує Гельмгольтца за його великодушність та за власну нікчемність. Гельмгольтц розповідає про власні проблеми: йому виголосили догану за те, що він на занятті прочитав власний вірш, який звеличував самотність, тоді як значна частина гіпнопедичного виховання спрямована на всіляке уникання самотності.

Бернард зводить Гельмгольтца та Джона разом і тут же шкодує про це, розуміючи, що його друзі сподобались одне одному більше, ніж кожному з них подобався сам Бернард. Гельмгольтц прочитав свого вірша Джонові, а той у відповідь цитував йому уривки з п’єс Шекспіра. Бернард почуває ревнощі і намагається мститись, перебиваючи читання віршів власними коментарями та сміхом. Гельмгольтц визнає Шекспіра чудовим пропагандистом, але відзначає, що у сучасної людини опис ситуацій, пов’язаних з коханням, а також згадки про батьків та матерів, не викличуть нічого, крім сміху.

Розділ 13

Леніна страждає без Джона. Вона в нього закохана, хоч і не усвідомлює цього. Подруга Фенні радить їй самій піти до Джона та з’ясувати стосунки. Що вона і робить. Джон намагається їй пояснити, що він хоче одружитися з нею, але спершу повинен довести, що достойний її. Розповідає, що в Мальпаїсі хлопець повинен принести нареченій шкуру гірського лева, коли сватається. Він ладний робити якусь брудну чи важку роботу. Але Леніна не розуміє його і єдине, що вона хоче дізнатись — це чи подобається вона Джону. Прямо запитавши про це, вона отримує відповідь — Джон зізнається їй у коханні.

Почувши це, Леніна починає роздягатись, цілує та обіймає Джона. Він, неприємно вражений такою поведінкою коханої, злиться та починає кричати на неї, обзиваючи брудною шльондрою та цитуючи доречні рядки Шекспіра. Він погрожує її убити, якщо вона не піде. Налякана Леніна зачиняється у ванній. Джон в люті ходить кімнатою, декламуючи Шекспіра та називаючи Леніну шльондрою. Через деякий час дзвенить телефон, Джон відповідає. Йому повідомляють, що його мати Лінда у лікарні при смерті. Він швидко виходить з дому. Леніна тільки тепер може вийти з ванної.

Розділ 14

Джон прибуває у лікарню та гарячково шукає Лінду. Головна медсестра, до якої він звернувся по допомогу, не розуміє його поспіху та нервовості, бо вона, як і всі інші, вихована зі спокійним ставленням до смерті. Знайшовши матір під дією наркотика у комфортній палаті для помираючих, Джон згадує своє дитинство і ті приємні речі, що пов’язували його з матір’ю. Він співає їй ті пісні, що вона співала йому, згадує, як вона вчила його читати. Намагається відганяти спогади про Попе.

В палату заходить гурт Дельта-дітей з однієї групи Бокановскі — вони проходять процес призвичаювання до смерті. Діти зацікавлені Ліндою, бо ніколи не бачили старих людей. Джон дратується і відганяє їх.

Лінда, прокинувшись, не впізнає його і думає, що це Попе. Це злить Джона, він кричить на неї та трясе її. Крізь наркотичний дурман Лінда все ж усвідомлює, хто він такий, але в цей момент у неї зупиняється дихання. Джон біжить за медсестрою, але коли вони повертаються, вже пізно. Він схиляється над матір’ю та ридає. Медсестра, яка переживає, щоб така сцена не зіпсувала призвичаювання дітей до смерті, просить його припинити, і намагається відволікти увагу дітей солодощами. Діти запитують у Дикуна, чи мертва Лінда, але він мовчить і через деякий час йде, штовхнувши одного з них на підлогу.

Розділ 15

Все ще у лікарні для вмираючих, засмучений смертю матері Джон натикається на натовп Дельта-працівників з двох груп близнюків, які стоять у черзі за денною дозою соми. Вражений рабською поведінкою Дельт, він починає закликати їх не брати сому, називаючи її отрутою. Він вихоплює з рук працівника на роздачі скриньку з наркотиками та починає викидати їх у вікно. Дельти, які до цього лише дивились на Джона нерозуміючими очима, скаженіють.

Гельмгольтцу повідомляють про цю ситуацію і вони з Бернардом негайно прибувають у лікарню. Гельмгольтц одразу кидається допомагати Джонові відбиватись від натовпу Дельт, а Бернард вагається, переживаючи за своє здоров’я. Тут надходить поліція у протигазах, з розпилювачами соми та репродуктором. Вони обприскують всіх наркотиком та вмикають заспокійливий голос, який лагідно закликає припинити опір. Під дією соми та гіпнотичного голосу, всі заспокоюються та бійка припиняється.

Бернард намагається непомітно втекти, але поліція зупиняє його. Вони запитують, чи Дикун його друг, і йому не залишається нічого іншого, як відповісти ствердно.

Розділ 16

Бернарда, Гельмготьца та Джона приводять до Мустафи Монда. Гельмгольц та Дикун мають досить добрий настрій, чого не скажеш про Маркса — він переживає за свою подальшу долю та хоче спихнути всю вину на своїх друзів. Мустафа поводиться приязно та запитує, чим Джонові не подобається цивілізація. Джон радий дізнатись, що Мустафа теж читав Шекспіра — єдиний серед всіх людей, яких він зустрічав. Управитель пояснює, чому Шекспір, як і всі інші класичні твори, заборонений — з кількох причин: через загальну лінію поведінки стосовно старих речей — у суспільстві споживання старі речі повинні викидатись, а не зберігатись, та через те, що ніхто не зрозуміє драми у світі, де всі щасливі. Він також пояснює, навіщо потрібен поділ на касти. На Кіпрі проводився експеримент з побудови суспільства Альф, в результаті там розгорілась громадянська війна через те, що Альфи не хотіли виконувати брудну роботу. Епсілони та Дельти ж не скаржаться на брудну роботу і не просять іншої, завдяки набутим рефлексам. Він також розповідає про те, як науковий погрес та надмірна автоматизація праці загрожує стабільності суспільства, тому що може призвести до надлишку вільного часу. Ці дані також підтверджуються експериментом зі скорочення робочого дня, який проводився в Ірландії.

Управитель розповідає, що людей, які не задоволені цивілізацією, засилають на острови. Тут у Бернарда стається істерика і його виводять, щоб дати дозу соми. Мустафа Монд заспокоює друзів, кажучи, що на острові у них буде хороша компанія цікавих людей, і що навіть сам дещо їм заздрить.

Коли він запитує у Гельмгольца, чи до вподоби йому тропічний клімат, той відповідає, що надає перевагу суворому клімату з бурями та штормами — так йому буде краще писатись. Він погоджується на Фолклендські острови та виходить перевірити, як там Бернард.

Розділ 17

Розмова між Управителем та Джоном продовжується наодинці. Вони розмовляють про релігію. Мустафа дістає із сейфа біблію, теологічні та філософські книги. Зачитуючи уривки з книг, він пояснює, що релігія з’являється тоді, коли зникає можливість віддаватись тілесним втіхам. В сучасній цивілізації з її медициною, наркотиками та гормональними препаратами, тілесні втіхи доступні завжди, а отже і немає потреби у релігії. Джон заперечує, кажучи, що без віри ніколи не буде самопожертви та героїзму, на що Управитель відповідає, що їх зараз і не треба, що заводи і фабрики чудово працюють без героїзму.

Джон каже, що у цивілізації не залишилось місця романтиці, пригодам та подвигу, а він хотів би жити у світі, де вони є. Мустафа відповідає йому, що разом із цими приємними речами доведеться прийняти і багато неприємних. Джон все розуміє, але не відмовляється від своєї позиції.

Розділ 18

Коли Гельмгольц та Бернард заходять до Дикуна, щоб попрощатись, той блює у ванній. Він пояснює стурбованим друзям, що сам викликав у себе блювання — так роблять індіанці, щоб очистити організм. За його словами, йому потрібно було очиститись від цивілізації та власної порочності.

Бернард, який вже приречено змирився зі своєю долею, просить у Джона пробачення за свою поведінку.

Джон каже друзям, що просив в Управителя дозволу поїхати на острови з ними, але той йому не дозволив, оскільки планував ще кілька експериментів над Дикуном. Але Джон вирішив зробити по-своєму і втікти куди-небудь, аби лиш там не було людей.

Джон обирає для усамітнення будівлю маяка у відносно безлюдній місцевості Британії. В першу ніч у маяку він боровся зі сном та мучив себе, стоячи у позі розіп’ятого Ісуса, молився всім відомим богам про прощення. Він запасся борошном, зерном та інструментами з розрахунком на те, щоб жити на власному забезпеченні. Майструючи лука, він впіймав себе на тому, що наспівує пісню, задоволений фізичною працею після довгих днів ледарювання у Лондоні. Він хоче змусити себе страждати, щоб очиститись від гріха. Думає про Лінду, намагається її оплакувати.

Він зробив собі бич з дротів та шмагав ним себе. Таким чином відганяв думки про Леніну, які все настирніше лізли в голову. Одного дня за цим заняттям його застали Дельта-мінус робітники, які проїздили повз. Джон відігнав їх, не бажаючи нікого бачити. Потім до нього почали приходити репортери, яких він теж гнав. Новина про нього ширилась і згодом відомий режисер Дарвін Бонапарт із засідки в лісі зняв про нього фільм, як той живе відлюдником та бичує себе. Фільм став дуже успішним і невдовзі до маяка Джона прибув цілий натовп людей. Вони сміялись з нього та вимагали показати бичування. Тут на черговому гелікоптері прибуває Леніна. Вона посміхається до Джона, намагається крізь крик щось йому сказати. Джон скаженіє та починає шмагати бичем Леніну та себе. Натовп у захваті, всі радіють та співають.

Наступного дня знесилений Джон прокидається і жахається власних дій. Коли до нього знову прибуває ще більший натовп, щоб побачити повторення вчорашнього дійства, вони знаходять Джона повішеним у маяку.