Нещодавно мені пощастило знайти та придбати те оригінальне видання 1959 року та закрити десятирічний ґештальт, таки прочитавши книгу.
У ній, неочікувано для мене, формуванню та діяльності УНА, з якою асоціюється історична постать Шандрука, виділено лише кілька розділів наприкінці. Від початку ж Павло Феофанович розповідає про те, як російська революція застала його на посаді офіцера царистської армії в російському місті Твер. Далі слідував шлях, подібний для багатьох українських офіцерів зруйнованої імперії: він долучився до створення армії УНР.
Іще одна несподіванка — він приймав участь у вже знаменитому поході Петра Болбочана на Крим, про який все ще по інерції всі пишуть як про «забутий» та «невідомий», хоча по факту про нього не писали хіба що ледачі видання, а не знають тільки дуже тупі люди. Втім я мабуть неуважно читав, бо прізвище Шандрука мені в цьому контексті раніше не зустрічалось.
Окрім цього він приймав участь та ділиться спогадами про багато боїв та операцій з українсько-російської війни. З особливо цікавого мені тут є згадка про контроверсійного героя української революції отамана Івана Семесенка, який у нас у Хмельницькому відомий тим, що в 1919 році влаштував тут (тоді ще в Проскурові) єврейський погром в знак помсти за спробу більшовицького повстання. В погромі загинуло близько 1500 євреїв. Згодом на честь продовження славної традиції єврейських погромів місто переіменували в Хмельницький, а ще згодом отаману поставили пам'ятник біля єврейського кладовища. Щоб усі боялись, щоб не насміхались. Але знайомство Павла Шандрука з отаманом Семесенком було неприємним, про що і пише:
… Наші потяги прибули до станції Київ Ⅲ (розв'язка на лівому березі Дніпра). Картина, що її я побачив на цій станції, була жахливою: всі колії були зайняті евакуаційними потягами, а єдиний міст через Дніпро потяги могли перетинати в середньому по одному на годину. Комендантом станції був отаман Самусенко, котрий без жодних вагань сказав моєму ад'ютантові капітану Ліницькому, що він пропустить наші потяги без черги за 100 тис. карбованців. Подумати лишень, що таким людям, що наживаються на нещасті інших, довіряли відповідальні посади! Це був той самий Самусенко, котрий згодом влаштував погром у Проскурові, за який і був засуджений до розстрілу польовим судом. Революція творить химерні ситуації, із якими закон не в силі впоратись, особливо коли у розпал війни. Я наказав арештувати Самусенка, перейняв командування станцією і спільно з управляючим станцією почав розв'язувати «вузьке місце». …
… Кілька днів потому я отримав наказ від пол. Мельника увійти з боєздатною частиною мого батальйону до міста Проскурова, щоб покласти край погромам, що охопили місто та арештувати винних. Такий же наказ було видано батальйону Січових Стрільців. Погром, не лише євреїв, але усього населення, було влаштовано «отаманом» Самусенком, тим самим чоловіком, із яким ми мали клопіт у Києві. Якраз після того, як ми увійшли в місто, бандити зникли, і ми застали лише кілька екзотично вбраних «самусенківців», яких під вартою відправили до Вінниці. Я завітав до місцевої комендатури, де знайшов кап. Каленика Лесюка за головного (…). Він розповів, що Самусенко, у супроводі кількох стрільців, атакував комендатуру, тероризував персонал ручними гранатами та розпочав погром. … Згодом ми дізнались, що Самусенко був арештований за наказом Головного Отамана С. Петлюри, а польовий суд засудив його до страти. …Дуже багато зусиль у книзі автор витрачає на розвінчання міфу про антисемітизм Петлюри, петлюрівців та українців загалом. Якось аж занадто. Так, що це виглядає наче виправдовування. Не минає жодної можливості заявити про свої дружні почуття до євреїв.
Після поразки української незалежності автор описує своє перебування у польських таборах для інтернованих та згодом службу у польському війську, де його й застала Друга Світова війна. У боях з німцями отримує поранення, після чого його служба в на той час розбитій польській армії закінчується. Згодом за доносом недоброзичливця потрапляє під слідство та арешт Ґештапо, з якого звільняється завдяки старанням президента УНР в екзилі Андрія Лівицького.
Під кінець війни німецьке високе командування трохи запізно для себе зрозуміло, що їм би не завадила у боротьбі проти більшовиків допомога союзників у особі природних ворогів більшовизму — українців, народів Кавказу та «білих» росіян. Під цю зміну настроїв Шандруку та іншим українським діячам у Німеччині вдалося організувати Український Національний Комітет з метою відстоювання інтересів українців перед німецькою владою та згодом перед Союзниками. Однією із головних задач УНК була організація Української Національної Армії з числа українських підрозділів німецької армії та добровольців, та недопущення підпорядкування цих українських підрозділів російському Комітету визволення народів Росії на чолі з Андрєєм Власовим, котрий з точки зору українців являв собою все того ж одвічного ворога. УНА отримала підтримку німецької влади, але заприсягала на вірність Україні, тобто не зобов'язувалась захищати безнадійний тоді вже Третій Райх. Відповідно, у боях також майже не приймала участі за вийнятком Протипанцерної Бригади «Вільна Україна» під командуванням Петра Дяченка. Проте значною мірою УНА виконала своє головне покликання — збереження українського воїнства від совєтського полону, а отже вірної загибелі.
Абсолютно схиляючись перед тими, на чиєму прапорі було написано «Воля України або смерть», ми не маємо права засуджувати тих, на чиєму прапорі, за влучним висловом Василя Шкляра, був напис «Воля України або закордон», тому що коли жертва безглузда — то вона таки безглузда. Натомість тисячі українських воїнів, які змогли уникнути смерті завдяки еміграції, в тому числі зусиллями Павла Шандрука, зберегли пам'ять про нашу історію для нащадків.
Немає коментарів:
Дописати коментар