Микола Кравченко (упорядник). «День провокатора. Спогади учасників Першогрудневого повстання 01.12.2013»

Революція Гідності почалася не з поста Мустафи Наєма у фейсбуці із закликом іти на майдан, і не з побиття студентів, які відгукнулись на той заклик. Вона почалася 1 грудня 2013 року протистоянням на Банковій, коли націоналісти зібрались захопити будівлю Адміністрації Президента, оточену кордоном внутрішніх військ. На той момент «майданівцями» була вже захоплена КМДА на Хрещатику, тож було цілком логічним не зупинятись на досягнутому. Але офіційна опозиція швидко відхрестилась від цієї акції, назвавши націоналістів провокаторами та закликавши багатотисячний майдан стояти на місці та «не піддаватись на провокації». Значною мірою через цей ніж у спину атака захлинулась, перемога революції відстрочилась на два місяці, а ціна цієї перемоги сильно зросла. Та й сам факт перемоги залишається під великим сумнівом.

На такому висновку сходяться автори спогадів із збірки-фотоальбому «День провокатора» від видавництва Орієнтир. Учасники протистояння діляться своїм баченням подій, обставинами, які змусили їх опинитися там, а також подальшою долею. Це все ті, на кому й трималась ця революція, хто був після того на передовій в найгарячіших точках Києва, і хто з початком війни в числі перших пішов захищати територіальну цілісність України. Здобутки цих людей згодом приписали собі ті самі політики, які обізвали їх провокаторами. Не пригадую, щоб хтось за це вибачався. Але історія по-троху розставляє все на свої місця, і Орієнтир зробив у це свій внесок.

Майк Гоар «Воїни Конго»

Британcький ірландець Майк Гоар — ветеран Другої Світової, командував підрозділом до 500 найманців у Конго в 1960-х роках під час так званої Конголезької Кризи — епізоду Холодної Війни, коли після того як Бельгія надала незалежність Конго, у країні точилась війна між умовно прозахідною та прокомуністичною фракціями. Це здобуло йому славу одного з найвідоміших найманців 20-го століття. Про ці свої пригоди, а також про деякі інші він написав кілька книг.

Маркіян Камиш. «Оформляндія або Прогулянка в Зону»

Мій друг, ходун-в-зону-початківець, запрошуючи приєднатись до свого хобі, дав почитати цю книгу як відповідь на питання «чому». Згодом додавши: «хоча мабуть вона може й відбити бажання туди йти». За підсумками читання можу сказати, що бажання не відбила, але і не додала, залишившись виключно літературним досвідом.

Лоренс Різ. «Друга світова війна за зачиненими дверима. Сталін, нацисти і Захід»

За словами автора, ця книга писалась паралельно зі створенням одноіменного документального серіалу. І це дається взнаки, бо вона й побудована як популярні документальні фільми BBC чи History Channel: оповідь розгортається навколо яскравих спогадів очевидців та їх емоцій. Багатьом людям легше засвоювати інформацію через емоції, і це головний прийом пропаганди.

Головна мета книги — відновити історичну справедливість щодо Польщі, яка виставляється чи не головною жертвою Другої світової війни. Обманута союзниками, розтерзана між Німеччиною та Совєтським Союм, і попри те, що формально належала до переможної сторони війни, за результатом опинилася у програші.

Люк Гардінґ. «Мафіозна держава»

Книга сама по собі — нічого особливого. Стандартний нон-фікшн, із тих що мають на обкладинці рецензії з одного-двох епітетів, типу «Compelling... / The New York Times», «Extraordinary... / Reader's Digest».

І загалом нічого нового та викриваючого про росію чи путіна.

Але мені до того всього не пощастило читати її у перекладі видавництва Темпора, про який я хочу написати окремо і багато.

Улас Самчук. «Волинь»

Чудовий великий роман. І судячи з усього, автобіографічний.

Читаючи, стежимо за автором — головним героєм від раннього дитинства до ранньої зрілості. За становленням особистості, вибором ідеології та іншими життєвими виборами. Цікава деталь — ми також стаємо свідками і того, як починає писатися книга, яку тримаємо в руках, so meta!

Яків Гальчевський-Войнаровський «Проти червоних окупантів»

Книга трохи програє в порівнянні з «Холодним Яром» (несправедливе порівняння, бо будь-яка книга програє в порівнянні з «Холодним Яром»), але однозначно стоїть у одному ряду із ним. Важко простежується нитка подій, але це мабуть тому, що й учасникам тих подій важко було стежити за сюжетом, який розгортався навколо них та головними героями якого вони були. Хоча з іншого боку облік втрат та здобутків у боях переважно наводиться точний, тож вочевидь отаман вів якісь записи, які згодом були оформлені у книгу. Цікаво лиш, наскільки ця статистика правдива, а наскільки «рибацька історія». До прикладу, в одному з боїв з боку козаків загиблих 9, а в «червоних» аж 150 душ. Хоча, зважаючи на облюбовану совєтами тактику Zerg rush a.k.a. «шапкамі закідаєм», повірити не так і складно.

Рекомендується всім шанувальникам української військової мемуаристики та історії України. Бонусні бали, якщо ви при цьому з Поділля, оскільки переважна більшість подій відбувається тут, і є шанс почути багато знайомих топонімів.