Майк Гоар «Воїни Конго»

Британcький ірландець Майк Гоар — ветеран Другої Світової, командував підрозділом до 500 найманців у Конго в 1960-х роках під час так званої Конголезької Кризи — епізоду Холодної Війни, коли після того як Бельгія надала незалежність Конго, у країні точилась війна між умовно прозахідною та прокомуністичною фракціями. Це здобуло йому славу одного з найвідоміших найманців 20-го століття. Про ці свої пригоди, а також про деякі інші він написав кілька книг.

Одна із них, «Воїни Конго» написана майже за 30 років після подій у Конго, видана 1991-го року. Вона складається з коротких мало пов'язаних між собою оповідань, побудованих навколо яскравих та героїчних особистостей, переважно з-поміж підлеглих автора. Час, що минув між подіями та написанням книги, дозволив доповнити деякі історії або подробицями того, як склалась подальша доля героїв, або розповідями про пізніші зустрічі із ними. Автору однаково добре вдаються і смішні бувальщини в стилі Марка Твена, і драматичні історії, від яких «пробиває на сльозу», і описи боїв та кампаній. Кожне оповідання читається легко та захоплююче, і було важко зупинитись, доки не прочитав усю книгу. А після цього захотілось прочитати й інші його книги.

Пам'ятаю, як в дитинстві совєтський діафільм на вірш Корнєя Чуковского «Бармалєй» про пірата-людоїда змусив мене боятись Африку як чогось моторошного і безжального: «малєнькіє дєті, ні за што на свєтє нє ходітє в Афріку, в Афріку ґулять». Вивчення новітньої історії та останніх новин з «чорного континенту» тільки закріплює це враження. Ось, наприклад, зовсім нещодавно в тому ж Конго місцеве «ополчення» влаштувало засідку на колону поліції, і 40 захоплених поліцейських було не просто вбито, а обезголовлено. Я не проводив досліджень, але припускаю, що ця подія не потрапила на головні шпальти світової преси. Тому що для чорної Африки це звична подія.

Але шукачі пригод на кшталт Майка Гоара не побоялись їхати «в Африку гуляти», щоб допомогти протистояти комуністичній експансії та визволяти білих заручників з полону дикунів, озброєних та тренованих совєтським союзом та Кубою. В той час там навіть командував загоном кубинських добровольців ніхто інший як Ернесто Че Гевара. Щоправда, історія показала, що оптимальним сценарієм як для політичної ситуації, так і для добробуту населення, було б збереження колоніального статусу африканських країн на південь від Сахари. Бо військова та фінансова підтримка місцевих лідерів тільки народжувала нових диктаторів. Так, коли Захід допоміг усунути комуністично налаштованого Патріса Лумумбу, його суперник Жозеф-Дезіре Мобуту за кілька років уявив себе напівбогом і батьком народів та повернув країну в палеоліт.

Проте, книга переважно обходить увагою політику, а як я вже згадував, описує хороших людей та їх вчинки. Гадаю, якби автор мав такий характер, що змушував би його зосереджуватись на негативі, то він би й взагалі не шукав пригод у Африці. А так він мало того що прожив таке кінематографічне життя (і досі живе, хай йому Аллаг дасть здоров'я!), так ще й написав такі чудові книги.