Євгеній Замятін. «Ми»

Спеціально для «Наступної республіки».

Так склалося, що книга, яка послужила натхненням для багатьох шедеврів жанру антиутопії 20-го століття, здобула меншу популярність та рідко згадується у обговоренні знаменитих книг. Частіше навпаки — у обговоренні роману «Ми» Євгенія Замятіна, а саме про нього мова, згадуються Олдос Хакслі, Джордж Орвелл, Курт Воннегут, які ним надихнулись для написання своїх книг. Це можна було б зрозуміти, якби роман Замятіна був менш шедевральним. А так причиною може бути лиш загальна несправедливість світу, в якому ми живемо.

Роман Коваль. «Кармелюки»

Спеціально для «Наступної республіки».

Українські визвольні змагання 20-го століття — невичерпне джерело натхнення для боротьби навіть сто років по тому. І здається, тодішні козаки та гайдамаки здогадувались, що їхня діяльність не пройде марно навіть після нищівних поразок, бо служитиме дороговказом для наступних поколінь, тому залишили нам багатий спадок воєнної мемуаристики.

Один із невідомих донедавна широкому загалові спогадів опублікував знаний дослідник історії того періоду Роман Коваль у складі збірки під назвою «Кармелюки». Головний твір збірки — рукопис невідомого автора «Короткий нарис історії Запорозького куреня ім. отамана Янка Кармелюка». Він описує історію формування, походів, боїв та поневірянь згаданого підрозділу армії УНР. Сформований наприкінці грудня 1917 р. в Кам'янці-Подільському, курінь пройшов за два роки з сотнями боїв по всій Україні.

Павло Лозинський. «Акме»

Спеціально для Knugoman.

Обкладинка збірки оповідань Павла Лозинського «Акме» одразу викликала у мене асоціацію з художнім оформленням дисків гурту Todesstoß, що нагадує творіння пацієнтів психлікарень. Згадка про те, що книга на психіатричну тематику, тільки закріпила цю думку, зважаючи на репертуар згаданого гурту. Та збірка ця — творіння не душевнохворого, а про душевнохворих. Поширений страх втрати розуму, реалії української медицини, яка успадкувала від совєтської свою амбулаторну депресивність та багатократно примножила її, а особливо психіатрії, яка може позбутись зловісної аури карального інструменту нелюдського режиму тільки після широких обговорень та судових процесів над м’ясниками душ, все це створює чудовий ґрунт для літературного горрору, або, знову ж повертаючись до моїх асоціацій, depressive suicidal black metal'у.

Ярослав Іляш. «Нація, яка не капітулює»

Спеціально для «Наступної республіки»

Книга про Ірландію та її боротьбу за незалежність, якщо вона видана організацією із назвою Молодіжний Націоналістичний Конгрес, буде, звісно, не стільки про Ірландію, скільки про паралелі між нею та Україною. А паралелі такі дійсно не даремні. Одвічний ворог — сусідня імперія; нав'язування чужої мови; колонізатори, що почуваються як удома та ставляться до корінного населення так, ніби ті перед ними у боргу; голодомори; репресії; невпинний опір загарбникам. І звісно, здобуття незалежності, яке зовсім не означає кінця проблем. У Ірландії невідвойованою залишилась частина території, в України — ментальність більшості громадян.

Володимир Рутківський. «Сині Води»

Спеціально для «Наступної республіки».

Як усякий талановитий дитячий письменник, Володимир Рутківський пише такі книги, які залюбки читають і дорослі. І те, що цих книг не було у вашому дитинстві, змусить вас заздрити своїм (майбутнім) дітям, які обов’язково читатимуть їх у підходящому віці. Після трилогії «Джури», яка принесла письменникові всеукраїнську популярність, він подався далі вглиб історії, щоб висвітлити одну з її білих плям у романі в двох томах «Сині води».

Джордж Орвелл. «1984»

Спеціально для Наступної Республіки. Останній абзац не вписувався в редакційну політику, тож там текст опубліковано без нього.

Британський письменник Джордж Орвелл проникнув у саму суть тоталітаризму, надовго визначивши для всіх його мірила та характерні ознаки. Зараз навіть складно собі уявити дискусію про обмеження свободи слова, переписування історії чи втручання влади у життя людей, у якій би не згадувався його блискучий роман «1984» як взірець тоталітарного устрою.

Ніколай Нікулін. «Спомини про війну»

Спеціально для «Наступної Республіки».

Чи може бути великою перемога, здобута безглуздо великими жертвами, нездарним командуванням, нехтуванням людськими життями, гідністю та мораллю? Перемога, яка зміцнила мури «тюрми народів» та частково легімітизувала цю імперію зла в очах цивілізованого суспільства. Перемога, яка і досі продовжує виправдовувати та відбілювати сатанинський режим вже в очах його колишніх жертв та їх нащадків.

На щастя, ми не єдині, хто задається цими питаннями, та навіть маємо нагоду ознайомитись із поглядом на «велику вітчизняну війну», протилежним офіційному, із перших вуст — від російського ветерана німецько-совєтської війни Ніколая Нікуліна, який третину життя писав «в шухляду» свої спогади про війну, третину життя після того тримав їх при собі (як би чого не вийшло), та лиш на кінець свого життя волею випадку та оточення опублікував їх у книзі «Спомини про війну».

Ніл Хасевич. 1905‒1952 (альбом)

Слідом за чудовим альбомом робіт майстра графіки та пропаганди Ніла Хасевича від видавництва «Терен», мені до рук потрапив інший альбом того ж року випуску від іншого видавництва. Маю нагоду порівняти один з іншим, тож тут опишу лиш саме технічне та естетичне виконання книги.

Ніл Хасевич. Воїн. Митець. Легенда

Спеціально для «Наступної Республіки».

Ніл Хасевич — це людина, яка створила візуальний образ пропаганди ОУН. Його дереворити знайомі усім, хто хоча б поверхово цікавився тематикою Української Повстанької Армії. Але ім’я автора цих листівок та агіток не лежить на поверхні і для широкого загалу залишається невідомим. Та для генія пропаганди це лише додаткова похвала — коли його особистість залишається у тіні власних творінь. Отже ідея — вище авторських амбіцій, отже мета, заради якої було покладене життя, живе далі.

Святослав Липовецький. «Українські Січові Стрільці: галицькі воїни Архистратига Михаїла»

Невелика брошура для 2-3-годинного читання коротко та ємко висвітлює історію легіону та згодом полку Українських Січових Стрільців. Прибризно ту ж задачу виконує розділ «Українські Січові Стрільці» Богдана Гнатевича з книги «Історія українського війська», але сприймається той значно важче, будучи суцільною мішаниною дат, імен та географічних назв. Праця Липовецького, хоч і містить майже той самий набір фактів та дат, упорядкована таким чином, що читається легко, зображує події не очима учасника подій, яким був сотник Гнатевич, а дослідника — з описом тогочасних зовнішньо- та внутрішньополітичних подій, з аналітикою, висновками та підсумками, зокрема щодо втрат стрільців, з хронологічними таблицями та біографічними довідками. У окремих параграфах ідеться також про інші військові формування, кадри яких формувались у тому числі з бійців УСС: про Січових Стрільців — «есесів» та Українську Галицьку Армію. В «Історії Українського Війська», щоправда, цим формаціям відведені окремі розділи, точніше, СС — глава у розділі «Військові сили часів Центральної Ради», а УГА — однойменний розділ, але і у такому стислому вигляді параграфи корисні тим, що можуть зацікавити читача у подальшому вивченні історії.

Дмитро Гойченко «Червоний апокаліпсис. Крізь розкуркулювання та голодомор»

Слідом за «Жовтим князем» Василя Барки я хотів прочитати документальні підтвердження художніх інтерпретацій трагедії Голодомору. І оскільки на слуху був прецедент виходу у видавництві А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА російськомовної книги спогадів свідка та учасника розкуркулення Дмітрія Гойченка, то вибір пав саме на неї.

До речі, про прецедент. В анотації на задній палітурці, яка написана українською, сказано, що «це єдина книжка, яку наше видавництво свідомо публікує в Україні російською мовою (з тексту видно, що ламалася не тільки душа, а й мова). Щоб прочитали ті, хто ще й донині зманює Україну в “комуністичний рай”…». Стосовно останнього не згоден — адепти «вєлікава прошлава» та кремлівської мумії не стануть читати цю книгу ні українською, ні російською мовою, тож заради них не варто було опускатись до «общєпонятного». А от щодо ламання мови — загалом слушна ідея, бо текст рясніє українізмами, які редактор першого видання Павел Проценко забезпечив примітками та подекуди виправив (а отже рукопис ряснів ними ще більше), іноді потішно помиляючись у оригіналах. Так, наприклад, він подав називний відмінок слова «стодола» як «стодол». Словом, мова у Гойченка таки ламалась, але сьогодні достатньо поговорити на вулиці з людьми — що російсько-, що україномовними, щоб наслухатись ще більш ламаної мови, тож і тут немає великої доцільності відмовлятись від перекладу книги на українську.

Василь Барка. «Жовтий князь» (том 1, 2)

— З осені дуже голодні, а зовсім — від грудня.
— Від грудня? Тепер нема такого місяця.
— Ні, є грудень.
— Нема, вже нема! Тепер місяці нові — вчора нам сусід сказав.
— Як по-новому грудень?
— Зветься: трупень.
— Січень — як?
— Зветься: могилень.
— А ті, що попереду?
— Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень.
— А після січня?
— Лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень, а далі я забув…

Книгу Василя Барки «Жовтий князь» нещодавно вилучили з обов’язкової шкільної програми української літератури. Відповідальні за це, звісно, керувались власними інтересами, чи то пак інтересами сусідньої держави, але ця книга і дійсно занадто жорстока, щоб змушувати дітей її читати. Навіть не кожен дорослий стійко витримає всі ті жахи, що їх описує автор. Та на жаль, це не такі жахи, які забуваються після поганого сновидіння, а страшна правда життя, про яку забувати не можна.

Святослав Липовецький. «Обличчя звитяги. Стрілецькі світлини»

Людям, зацікавленим історією України, а особливо однією з героїчних її сторінок — Українськими Січовими Стрільцями, варто звернути увагу на книгу-альбом Святослава Липовецького «Обличчя звитяги». З відреставрованих фотографій, зібраних у альбомі, на нас дивляться молоді українські хлопці та дівчата, яким пощастило вступити до лав першої з часів Полтавської битви 1709-го року української військової формації, що воювала проти Російської імперії. Після цього у них було ще багато нагод повоювати з московитами, але легіон УСС став хорошим почином у цій справі та, понад те, цілим культурним явищем.

Дмитрий Гойченко. «Голод 1933 года». Глава «Герой Блажевский — мститель народный»

Публікую розділ одного зі спогадів з книги «Крізь розкуркулювання та голодомор» Дмитра Гойченка, що 2012-го вийшла у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та пережила друге видання вже у цьому році. Цей розділ нехарактерний для всієї книги, де здебільшого описується досить млява та фаталістична реакція селян на колективізацію та хлібозаготівлю, що супроводжувались невимовними звірствами червоної влади. Для цього були причини, адже тих, хто повставав проти нелюдської влади, було винищено здебільшого ще десять років до того, а ті, що залишились, були налякані, розгублені та зневірені. Але у цьому розділі описано одне з останніх вогнищ першої хвилі збройного опору більшовикам, історію братів-гайдамаків Блажевських. Ідеться тільки про одного з них, але згідно досліджень Андрія Тегерішвілі та Романа Коваля, їх було п’ятеро братів. Судячи зі сцени загибелі, Гойченко розповідає про Степана Блажевського.

Роман Коваль. «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею»

Найактивніший популяризатор новітньої історії України та її визвольної боротьби Роман Коваль щороку видає в якості автора та упорядника по кілька книг. Але кожною з них він піднімає такі пласти цікавих тем, яких зацікавленому читачеві вистачить не на один рік дослідження, тож не так вже й легко перечитувати одразу після виходу в світ все, до чого докладе руку пан Роман. Особливо, якщо на цей потяг, який стартував ще у 1990-х та все більше прискорюється, ви спізнились і мусите наздоганяти, читаючи і старіші праці, і слідкуючи за появою нових.

Так, книгу «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею», яка вийшла у 2011 році та вже встигла пережити одне перевидання, я спромігся прочитати через два роки. А за чергову працю Коваля не візьмусь, доки не прочитаю кілька книг про Українських Січових Стрільців, бо давно вже кортіло побільше дізнатись про це славне військо, а історія Михайла Гаврилка остаточно утвердила мене в цьому прагненні.

Сашко Ушкалов. «Жесть»

Є якийсь шарм у різних наркомансько-хулігансько-роздовбайських історіях з життя, де абсурдність ситуацій доповнюється ексцентричністю дійових осіб та живою розмовною мовою, добряче прикрашеною матюками. Слухаєш їх, смієшся та радієш, що ти живеш нормальним життям. Звідси ростуть ноги у всесвітньої популярності раннього Ірвіна Велша: ті, хто за словами його героя «вибрали життя, роботу, кар’єру, авто, посудомийну машину…», хочуть знати, що було б, якби вони зробили інший вибір. Або ж і це, і крім того бажають самі відмежуватись від карикатурного образу обивателя, читаючи про маленькі радощі та великі халепи покидьків суспільства та співчуваючи їм. Для повного ефекту, звісно ж, такі історії слід слухати з уст їх учасників. Та що робити, якщо серед ваших знайомих немає таких персонажів, а якщо і є, то вам зовсім неохота іти з ними «на пиво» чи «покурити» на сходах запльованого під’їзду панельної багатоповерхівки, якщо школу чи інститут, де такі історії можна було послухати на перервах, ви давно закінчили, а бажання вирватись із культурної матриці «русского міра» та й наявність елементарного смаку не дозволяють вам дивитись серіали типу «Унівєр» та «Рєальниє пацани»? Тут слідом за вже названим Ірвіном Велшем приходить на допомогу Сашко Ушкалов із збіркою оповідань «Жесть».

Богдан Леськів. «Перша криївка (екскурс в нашу юність)»

Героїчна складова у приналежності до українського націоналістичного підпілля під владою совєтів з часом згасала, але ніколи не зникала. Хрущовська відлига не стосувалась «буржуазних націоналістів», тому енкаведисти залишались енкаведистами по відношенню до них, не зважаючи на зміну назви своїх «органів» і бути націоналістом завжди означало бути ворогом совєтської держави.

Автор спогадів «Перша криївка» Богдан Леськів описує той період, коли по лісах ліквідовувались останні боївки УПА і патріоти України мусили вибирати, чи іти на смерть без великої надії на перемогу, чи залишатись у совєтському суспільстві, формуючи ментальне підпілля заради майбутніх поколінь. Автор вибрав другий шлях і присвятив життя журналістиці та роботі з молоддю, завдяки чому зміг дожити до падіння імперії.

Василь Барка. «Жовтий князь», том 2. Розділ 8

Наводжу розділ з другого тому роману Василя Барки «Жовтий князь», який він писав усе життя та який був виданий лише в 2008 році. У розділі описується жахлива сцена розстрілу московськими партійцями дітей, пійманих на батьківських нивах за збором колосків.

OCR з видання:

БАРКА В. Жовтий князь : докум. роман / Василь Барка ; передм. А. Гумецької. – Нью-Йорк ; Х. : Укр. Вільна Акад. Наук у США, 2008. – 772 с. – ISBN 0-916381-23-4.

Ґустав Майрінк. «Ґолем»

В основі повісті австрійського письменника Ґустава Майрінка «Ґолем» лежить єврейська легенда про штучну людину, ґолема, який повстав проти свого творця. В наш час серед подібних сюжетів найбільш відомою є історія про Франкенштейна Мері Шеллі, втілена у численних екранізаціях та адаптаціях. Мій інтерес до цієї легенди був свого часу підігрітий лекцією Григорія Клімова, де він мимоходом трактує її по-своєму: мовляв, раббі створив ґолема, щоб він захищав євреїв від антисемітів та погромів, а той почав євреїв убивати, і причиною цього є те, що найбільші антисеміти та головна причина погромів — це вони самі. Він лиш забуває додати, що варіантів цієї легенди є багато. Але це дійсно одна з версій, у якій навіть дія відбувається там же, що й у «Ґолемі» Майрінка — в Празі, але письменник, навіть переказуючи устами персонажів історію про героя легенди, реально існуючого празького раббі Бецалеля, використовує більш політкоректний шлях бунту штучної людини. За Майрінком, створений для виконання господарських робіт по синагозі ґолем виходить з-під контролю творця і ця темна справа закінчується убивством (без уточнення національності жертви та мотиву убивства), яке потім повторюється кожні 33 роки, супроводжуючись появою на вулицях ґолема та іншими загадковими обставинами. Але той сюжет, з якого зловтішається Григорій Клімов, все ж таки має втілення у повісті, як і інші його тези стосовно єврейства.

Заводь. «Ягна»

Гурт Заводь із Харкова, української Black Metal-столиці, 2011-го року випустив альбом «Ягна», який викликав жваве обговорення, в першу чергу на ітернет-порталах, через які він розповсюджувався. Альбом дійсно цікавий та енергійний, з чіпкими мелодіями та наспівами, живим та брудним у хорошому розумінні звучанням, слухається дуже легко та не набридає. Жанрово його можна віднести до blackened crust — суміші блек металу та краст-панку. Мабуть через це у обговореннях альбому часто зустрічається абревіатура RABM (red anarchist black metal), бо ліваки від блек металу облюбували собі саме цей жанр. Але коли і згадується, то тільки із запитальними інтонаціями, бо Заводь не дає ніякого приводу причисляти себе до червоних «товаріщів». Втім, якщо й уявляти їх із лівими поглядами, то це має бути якась сатано-махновщина з тачанками та отаманами, а не більшовизм-марксизм-ленінізм з насильними колективізаціями та партноменклатурою.

Джо Холдеман. «Нескінченна війна»

Книгу американського фантаста Джо Холдемана мені порадили як жорсткішу версію «Космічного десанту» (Starship Troopers) Роберта Хайнлайна. Це виявилось правдою лише частково. Книги жанру «бойової фантастики» (war science fiction) переважно несерйозні та не варті уваги зрілої аудиторії, бо зазвичай крім батальних сцен, космічних кораблів, зброї та екзоскелетів не мають ніякого посилу, тобто є сумішшю «космічної опери» та військових оповідань. Але такий посил в «Нескінченній війні» є, принаймні, спроба його. І, що найцікавіше, він суперечить смакам читачів типової бойової фантастики. Книга говорить про безглуздість війни та небезпеку, яка виникає, коли військовим дозволяють приймати глобальні управлінські рішення. Тож загалом вона є анти-воєнною, а не такою, що війну звеличує.

Олександр Вільчинський. «Криївка»

В час, коли шістдесятники спокутували свою любов до України в таборах ҐУЛАҐу, а за найменший прояв націоналізму чи критики совєтської влади слідували виховні бесіди, виключення з вузів, для решти мешканців тюрми народів йшло яке-не-яке мирне життя. Про це мирне життя на межі освітленої прожекторами пропаганди та офіційної історії сцени, звідки вже видно темне й страшне закулісся, йдеться у повісті Олександра Вільчинського «Криївка».