Євгеній Замятін. «Ми»

Спеціально для «Наступної республіки».

Так склалося, що книга, яка послужила натхненням для багатьох шедеврів жанру антиутопії 20-го століття, здобула меншу популярність та рідко згадується у обговоренні знаменитих книг. Частіше навпаки — у обговоренні роману «Ми» Євгенія Замятіна, а саме про нього мова, згадуються Олдос Хакслі, Джордж Орвелл, Курт Воннегут, які ним надихнулись для написання своїх книг. Це можна було б зрозуміти, якби роман Замятіна був менш шедевральним. А так причиною може бути лиш загальна несправедливість світу, в якому ми живемо.

Роман Коваль. «Кармелюки»

Спеціально для «Наступної республіки».

Українські визвольні змагання 20-го століття — невичерпне джерело натхнення для боротьби навіть сто років по тому. І здається, тодішні козаки та гайдамаки здогадувались, що їхня діяльність не пройде марно навіть після нищівних поразок, бо служитиме дороговказом для наступних поколінь, тому залишили нам багатий спадок воєнної мемуаристики.

Один із невідомих донедавна широкому загалові спогадів опублікував знаний дослідник історії того періоду Роман Коваль у складі збірки під назвою «Кармелюки». Головний твір збірки — рукопис невідомого автора «Короткий нарис історії Запорозького куреня ім. отамана Янка Кармелюка». Він описує історію формування, походів, боїв та поневірянь згаданого підрозділу армії УНР. Сформований наприкінці грудня 1917 р. в Кам'янці-Подільському, курінь пройшов за два роки з сотнями боїв по всій Україні.

Павло Лозинський. «Акме»

Спеціально для Knugoman.

Обкладинка збірки оповідань Павла Лозинського «Акме» одразу викликала у мене асоціацію з художнім оформленням дисків гурту Todesstoß, що нагадує творіння пацієнтів психлікарень. Згадка про те, що книга на психіатричну тематику, тільки закріпила цю думку, зважаючи на репертуар згаданого гурту. Та збірка ця — творіння не душевнохворого, а про душевнохворих. Поширений страх втрати розуму, реалії української медицини, яка успадкувала від совєтської свою амбулаторну депресивність та багатократно примножила її, а особливо психіатрії, яка може позбутись зловісної аури карального інструменту нелюдського режиму тільки після широких обговорень та судових процесів над м’ясниками душ, все це створює чудовий ґрунт для літературного горрору, або, знову ж повертаючись до моїх асоціацій, depressive suicidal black metal'у.

Ярослав Іляш. «Нація, яка не капітулює»

Спеціально для «Наступної республіки»

Книга про Ірландію та її боротьбу за незалежність, якщо вона видана організацією із назвою Молодіжний Націоналістичний Конгрес, буде, звісно, не стільки про Ірландію, скільки про паралелі між нею та Україною. А паралелі такі дійсно не даремні. Одвічний ворог — сусідня імперія; нав'язування чужої мови; колонізатори, що почуваються як удома та ставляться до корінного населення так, ніби ті перед ними у боргу; голодомори; репресії; невпинний опір загарбникам. І звісно, здобуття незалежності, яке зовсім не означає кінця проблем. У Ірландії невідвойованою залишилась частина території, в України — ментальність більшості громадян.

Володимир Рутківський. «Сині Води»

Спеціально для «Наступної республіки».

Як усякий талановитий дитячий письменник, Володимир Рутківський пише такі книги, які залюбки читають і дорослі. І те, що цих книг не було у вашому дитинстві, змусить вас заздрити своїм (майбутнім) дітям, які обов’язково читатимуть їх у підходящому віці. Після трилогії «Джури», яка принесла письменникові всеукраїнську популярність, він подався далі вглиб історії, щоб висвітлити одну з її білих плям у романі в двох томах «Сині води».

Джордж Орвелл. «1984»

Спеціально для Наступної Республіки. Останній абзац не вписувався в редакційну політику, тож там текст опубліковано без нього.

Британський письменник Джордж Орвелл проникнув у саму суть тоталітаризму, надовго визначивши для всіх його мірила та характерні ознаки. Зараз навіть складно собі уявити дискусію про обмеження свободи слова, переписування історії чи втручання влади у життя людей, у якій би не згадувався його блискучий роман «1984» як взірець тоталітарного устрою.

Ніколай Нікулін. «Спомини про війну»

Спеціально для «Наступної Республіки».

Чи може бути великою перемога, здобута безглуздо великими жертвами, нездарним командуванням, нехтуванням людськими життями, гідністю та мораллю? Перемога, яка зміцнила мури «тюрми народів» та частково легімітизувала цю імперію зла в очах цивілізованого суспільства. Перемога, яка і досі продовжує виправдовувати та відбілювати сатанинський режим вже в очах його колишніх жертв та їх нащадків.

На щастя, ми не єдині, хто задається цими питаннями, та навіть маємо нагоду ознайомитись із поглядом на «велику вітчизняну війну», протилежним офіційному, із перших вуст — від російського ветерана німецько-совєтської війни Ніколая Нікуліна, який третину життя писав «в шухляду» свої спогади про війну, третину життя після того тримав їх при собі (як би чого не вийшло), та лиш на кінець свого життя волею випадку та оточення опублікував їх у книзі «Спомини про війну».