Гарольд Ковінґтон «Плекаючи Залізну Мрію»

Ця збірка есеїв Гарольда Ковінґтона демонструє ідеологічні пошуки, що передували його пізньому становленню як головного адвоката ідеї Північно-Західної міграції свого часу та лідера партії Північно-Західний Фронт. Цій ідеї був майже повністю присвячений його подкаст «Радіо Вільний Північний Захід» (Radio Free Northwest, RFN) та його magnum opus, пенталогія романів про Північно-західну незалежність. А збірка включає вибрані статті з 1990-х — початку 2000-х, переважно зосереджені на численних проблемах американських ультраправих рухів, і переважно взятих з інформаційного бюлетеня, який розсилав автор (в чому ця книга схожа на «Облогу» Джеймса Мейсона, тільки в кілька разів менша за обсягом), розміщених в хронологічному порядку так, що останні статті завершують книгу на піднесеній ноті: Північно-Західний територіальний імператив, план Батлера — єдине вирішення вищезгаданих проблем та єдиний шлях порятунку білої раси принаймні в США.

Герман Мелвілл «Мобі Дік»

В анотації до українського видання від Книголав (яке, до речі, розкішне як зовні так і всередині) написано, що ця книга — зріз епохи та світогляду, про те, як люди колись жили, і саме так я її і читав, не заглиблюючись у роздуми та не шукаючи символізму. Не кажу, що символізму там немає чи що книжка неглибока за змістом. Впевнений, вчені уми не одну дисертацію написали досліджуючи цю книгу. Але якщо й читати її чисто заради опису життя нантакетських китоловів, то твір доволі цікавий. Бо маючи письменницький хист та достатньо досвіду, можна написати цікавий роман хоч про роботу електрозварювальників, хоч про оператора вилочного навантажувача, якщо продуманий сюжет розбавити довідниковими та енциклопедичними даними.

Домінік Веннер «Бунтівне серце»

Про Домініка Веннера я до читання цієї книги знав лише те, як він демонстративно покинув цей світ в Соборі Парижської Богоматері, а також те, що інша його книга «До позитивної критики» часто трапляється в списках рекомендованого читання «правої» літератури. Отже представляти вам автора я не маю жодних підстав та морального права. Але кілька слів про саму книгу можу і написати.

Автор розповідає нам свої враження від Алжирської війни, учасником якої він був. Можливо мені варто було би дізнатися більше, але чомусь схиляюся вірити, що ця війна дійсно була доволі ганебною сторінкою історії Франції та загалом Західного світу. Європейці кинули своїх же людей на поталу диким істотам, під оплески комуністичної наволочі вдома. Таке у Африці згодом ще не раз повториться, принаймні в Родезії та ПАР.

Під впливом цих подій Домінік Веннер став затятим ворогом держави та учасником кількох організацій різного ступеню терористичності, про що також розповідає у цій книзі, назва якої перегукується з «Авантюрним серцем» Ернста Юнґера. Проте на відміну від Юнґера, Веннер неохоче згадує про війну та, за його словами, не піддається ветеранській ностальгії, тому це не так книга спогадів, як книга роздумів. В тому числі роздумів про спогади.

Подяка видавництву Пломінь за видання українського перекладу, ще й з чудовими ілюстраціями. Пам'ятаю, як в часи застою українського книговидання знаходив різні книги видані в 1991 - 1994 роках українською мовою та сумував, що вже можливо ніколи такого не буде. Але зараз живемо в набагато цікавіші часи, коли хоч українців і меншає, та українська культура стрімко кріпшає.

Філіп Рот «Американська пастораль»

Можливо я не вловлюю якийсь постмодерністський пласт прихованого сенсу, але якщо сприймати цю книгу буквально, то вона справляє досить таки огидне, і, страшно сказати, антисемітське враження. Автор описує американських євреїв як дегенеративне плем'я, поголівно уражене генетичними хворобами. Головний герой відганяє від себе неприйнятні думки про свою доньку. Донька стає червоною терористкою (привіт маккартізм). Словом, всі погані стереотипи про чудову єврейську націю, яка допомогла Сполученим Штатам стати такими, якими вони є зараз.

А ще, там ні слова про страшну трагедію Голокосту аж доки дія не доходить до 60-х років. Тобто підсилюємо міф заперечувачів Голокосту про те, що свідчення та факти були сфабриковані в 1960-х. Просто ганебно. Автор — відвертий антисеміт.

Дмитро Корчинський «Прочани вночі»

Почав читати трилогію з кінця, але не схоже, щоб від цього щось втратив, бо книга нормально читається і як самостійний роман. Втім знатиму точно, як доберуся до Сяючого Шляху та Еститики Жебратства.

Дія роману відбувається за часів президентсва Ющенка і закінчується після перемоги наступного президента. Герої книги — авантюристи на кшталт самого Корчинського, або яким би він хотів себе бачити. Влаштовують політичні акції, виборчі каруселі, мутять теми, їдуть в Грузію щоб повоювати, планують розпочати консервативну революцію для порятунку білої раси, захопивши середньовічний замок у Європі, обговорюють живопис та архітектуру. Багато реплік для діалогів та роздумів видадуться вам знайомі, якщо ви стежите за Корчинським якийсь час.

Якщо вам подобається специфічне філософствування Дмитра Корчинського, то ця книга точно сподобається — тут більшість діалогів, абсолютно театральних, у стилі «Корчинський говорить із Корчинським». Особисто мені сподобалось.

Дмитро Корчинський «Війна у натовпі»

Ця книга — збірка спогадів різних авторів про різні військові конфлікти 1990-х років (Абхазія, Придністров'я, Чечня, Югославія), про побут совєтської армії кінця 80-х, про деякі події в Україні. А також про совєтський контингент у В'єтнамі в 1970-х, учасником якого був Валерій Бобрович.

Хоч автори різні та у всіх різний стиль, але все цікаво читати. Окрім хіба що спогадів «Полковника Боровця» про Казахстан, які мені видались аж надто ексцентричними. Щось у стилі «Зєльоного слоніка». Найсерйознішим автором з ватаги мені видається «Сотник Устим», він же Валерій Бобрович. У нього є своя книга спогадів про Абхазію, яку я дуже рекомендую — «Щоденник сотника Устима».

Про участь УНСО в Придністровському конфлікті рекомендую нещодавно видану та вже навіть перевидану книгу Валерія Пальчика «УНСО: Перший посвист куль».

До речі, про перевидання. Звісно дякую видавництву Залізний Тато за можливість почитати паперову версію книги, оригінальне видання якої давно стало раритетом. Але вони просто взяли відсканований текст оригінальної книги, прогнали його через OCR, типу ABBYY Fine Reader і переверстали, схоже навіть не читаючи. Тому майже на кожній сторінці є артефакти від розпізнавання — наприклад «воші» замість «вони», «приднісгровці», слова розбиті дефісами там, де був перенос тощо. Краще б вони зробили репринтне чи факсиміле видання. Принаймні можна було б читати без прокльонів. Відповідальність за теракт взяла на себе керівник проекту Ірина Голуб, цитую з Фейсбук: «Я налажала. І так, мені прикро, соромно і неприємно, але так часом буває, навіть коли дуже стараєшся.». Але схоже це не той випадок, коли стараєшся. Бо там достатньо було б один раз прочитати текст перед тим, як віддавати на друк.

Ернст Юнґер «В сталевих грозах»

У літературній критиці цю книгу прийнято протиставляти книгам Еріха Марії Ремарка, з тим, що у Еріха Марії війна зображується я суцільна печаль, а у Ернста — молодцювата бравада та доблесть. Ремарка не читав, тож цією згадкою і обмежу компаративістику. Настрій книги дійсно переважно піднесений, як і настрій юнаків напередодні Великої Війни, яким судилось удобрити своїми тілами поля боїв. Але книга пережила багато редакцій, і наскільки я зрозумів з передмови до цього видання, кожна редакція потроху вимивала оцю браваду на користь засудження війни як явища. Втім у цій пізній редакції досі більше захоплення боями та маневрами, ніж журби.

Окремо варто похвалити переклад Юрка Прохаська. Це найкращий український переклад з усіх, що я читав. Написано дуже живо та з відчуттям часу, але без надлишку архаїзмів. Аж викликає бажання почитати інші його переклади, щоправда не знайшов нічого цікавого для себе. Можливо почитаю разом з дітьми фентезі «Нескінченна історія», як доростуть.