Філіп Рот «Американська пастораль»

Можливо я не вловлюю якийсь постмодерністський пласт прихованого сенсу, але якщо сприймати цю книгу буквально, то вона справляє досить таки огидне, і, страшно сказати, антисемітське враження. Автор описує американських євреїв як дегенеративне плем'я, поголівно уражене генетичними хворобами. Головний герой відганяє від себе неприйнятні думки про свою доньку. Донька стає червоною терористкою (привіт маккартізм). Словом, всі погані стереотипи про чудову єврейську націю, яка допомогла Сполученим Штатам стати такими, якими вони є зараз.

А ще, там ні слова про страшну трагедію Голокосту аж доки дія не доходить до 60-х років. Тобто підсилюємо міф заперечувачів Голокосту про те, що свідчення та факти були сфабриковані в 1960-х. Просто ганебно. Автор — відвертий антисеміт.

Дмитро Корчинський «Прочани вночі»

Почав читати трилогію з кінця, але не схоже, щоб від цього щось втратив, бо книга нормально читається і як самостійний роман. Втім знатиму точно, як доберуся до Сяючого Шляху та Еститики Жебратства.

Дія роману відбувається за часів президентсва Ющенка і закінчується після перемоги наступного президента. Герої книги — авантюристи на кшталт самого Корчинського, або яким би він хотів себе бачити. Влаштовують політичні акції, виборчі каруселі, мутять теми, їдуть в Грузію щоб повоювати, планують розпочати консервативну революцію для порятунку білої раси, захопивши середньовічний замок у Європі, обговорюють живопис та архітектуру. Багато реплік для діалогів та роздумів видадуться вам знайомі, якщо ви стежите за Корчинським якийсь час.

Якщо вам подобається специфічне філософствування Дмитра Корчинського, то ця книга точно сподобається — тут більшість діалогів, абсолютно театральних, у стилі «Корчинський говорить із Корчинським». Особисто мені сподобалось.

Дмитро Корчинський «Війна у натовпі»

Ця книга — збірка спогадів різних авторів про різні військові конфлікти 1990-х років (Абхазія, Придністров'я, Чечня, Югославія), про побут совєтської армії кінця 80-х, про деякі події в Україні. А також про совєтський контингент у В'єтнамі в 1970-х, учасником якого був Валерій Бобрович.

Хоч автори різні та у всіх різний стиль, але все цікаво читати. Окрім хіба що спогадів «Полковника Боровця» про Казахстан, які мені видались аж надто ексцентричними. Щось у стилі «Зєльоного слоніка». Найсерйознішим автором з ватаги мені видається «Сотник Устим», він же Валерій Бобрович. У нього є своя книга спогадів про Абхазію, яку я дуже рекомендую — «Щоденник сотника Устима».

Про участь УНСО в Придністровському конфлікті рекомендую нещодавно видану та вже навіть перевидану книгу Валерія Пальчика «УНСО: Перший посвист куль».

До речі, про перевидання. Звісно дякую видавництву Залізний Тато за можливість почитати паперову версію книги, оригінальне видання якої давно стало раритетом. Але вони просто взяли відсканований текст оригінальної книги, прогнали його через OCR, типу ABBYY Fine Reader і переверстали, схоже навіть не читаючи. Тому майже на кожній сторінці є артефакти від розпізнавання — наприклад «воші» замість «вони», «приднісгровці», слова розбиті дефісами там, де був перенос тощо. Краще б вони зробили репринтне чи факсиміле видання. Принаймні можна було б читати без прокльонів. Відповідальність за теракт взяла на себе керівник проекту Ірина Голуб, цитую з Фейсбук: «Я налажала. І так, мені прикро, соромно і неприємно, але так часом буває, навіть коли дуже стараєшся.». Але схоже це не той випадок, коли стараєшся. Бо там достатньо було б один раз прочитати текст перед тим, як віддавати на друк.

Ернст Юнґер «В сталевих грозах»

У літературній критиці цю книгу прийнято протиставляти книгам Еріха Марії Ремарка, з тим, що у Еріха Марії війна зображується я суцільна печаль, а у Ернста — молодцювата бравада та доблесть. Ремарка не читав, тож цією згадкою і обмежу компаративістику. Настрій книги дійсно переважно піднесений, як і настрій юнаків напередодні Великої Війни, яким судилось удобрити своїми тілами поля боїв. Але книга пережила багато редакцій, і наскільки я зрозумів з передмови до цього видання, кожна редакція потроху вимивала оцю браваду на користь засудження війни як явища. Втім у цій пізній редакції досі більше захоплення боями та маневрами, ніж журби.

Окремо варто похвалити переклад Юрка Прохаська. Це найкращий український переклад з усіх, що я читав. Написано дуже живо та з відчуттям часу, але без надлишку архаїзмів. Аж викликає бажання почитати інші його переклади, щоправда не знайшов нічого цікавого для себе. Можливо почитаю разом з дітьми фентезі «Нескінченна історія», як доростуть.

Сергій Трохим «1986. Чорнобильські хроніки»

У книзі зібрані спогади київських телевізійників про наслідки аварії на ЧАЕС. Одним із них на той час був і автор (справжнє ім'я — Сергій Дишленко). Спогади своїх колег, я так розумію, автор записав з їхніх слів.

Міленко Єрґович «Іншалла, Мадонно, Іншалла»

Давно я не читав настільки добре написаної прози. Хоча можливо це більше говорить про мої смаки, ніж про конкретно цю книгу.

Спершу кілька слів чому я вирішив її прочитати. Моє знайомство з Балканами почалося з іронічного захоплення сербським воєнним турбофолком. Для тих, хто не в курсі — це щось на кшталт наших весільних пісень, тільки про Радована Караджіча та інших сербських героїв, про ненависть до мусульман, хорватів та американців, про окремі події чи загальні настрої балканських воєн 1990-х — ранніх нульових. Якщо взяти до уваги окремих виконавців, як Рокі Вуловіч, то вони заслуговують і на серйозне захоплення — там достойна якість і в плані музики, і лірики, і навіть відеокліпів. Та навіть найгірші представники жанру (а іноді чим гірші — тим кращі) сьогодні мають багатьох іронічних та пост-іронічних послідовників, для яких ця музика програмує аксіому «Косово є Сербія» і дає поштовх до вивчення новітньої історії Балкан з упередженістю на користь сербів.

Вільям С. Берроуз «Наркота»

Сказати що Вільям Сьюард Берроуз — огидний дегенерат, який писав огидну дегенеративну прозу — це нічого не сказати. Але як казав класик, люди здавна цікавились власним калом, питками і казнями та уродами. Берроуз — усе це поєднав у своїх книгах і, припускаю, у власній особистості також, тож його успіх був неминучий.

Пригадую як у підлітковому віці читав короткі рецензії на всіляку «контркультурну» прозу в молодіжних журналах і вишукував ті оранжеві книжки російського видавництва в книжкових магазинах. Чим провокативнішою була книга, тим більше хотілось її прочитати.